Коли професіоналізм підмінюють інтриганством та амбіціями…

Зрозуміло, що в нинішніх умовах робити цього ніхто не збирається, тому що потрібних 226 голосів у Ю. Тимошенко в парламенті не­ма, та й готувати подання Президентові ніхто не ризикне. Можливі пев­ні косметичні зміни в Кабміні за рахунок звіль­нення неугодних міністрів і необ­хідністю загравання з литвинівцями та комуністами. Але це не вирішить, а, навпаки, лише загострить проблему. Тому й згадана коаліція та уряд так і  залишатимуться напівлеґітимними, і кожна зі сторін буде трактувати ситуацію по-своєму, залежно від кон’юнктури та цьогочасної вигоди.

Власне, все, що відбувається в парламенті на теперішній сесії є класичною інтригою, а ніяк не політикою. І фабула її проста. Ю.Тимошенко, кокетуючи з регіоналами, розпалює таким чином ревнощі в усіх інших претендентів на владу, які ризикують залишитися по­за грою, а вирішальної миті кидає більш сильного партнера, щоб приголубити слабших. Останні на це радо пристають, бо інстинкт влади у них, виявляється, значно сильніший і за світо­глядні принципи, і за здоровий глузд. Все, як у звичайному житті, де слова та мораль найчастіше служать лише прикриттям нестримних пристрастей.

Загалом таку тактику Юлія Володи­мирівна обрала вже давно, голосуючи і за відставку уряду Ю. Єханурова, і за новий закон про Кабмін, але найбрутальніше вона проявилася 2 вересня поточного року. Хоча тоді відвертий адюльтер при наявній коаліції налякав партнера настільки, що він подав на розлучення. Тобто Ю. Тимошенко прорахувалася в одному. Вона повважала, що «Наша Україна» настільки деморалізована, що стерпить будь-які вибрики, аби втриматися при владі. Однак це спричинило тільки розкол у пропрезидент­ських силах, де приблизно половина фракції виявилася морально стійкою, і породило парламентську кризу. Тому знадобилося ще 3,5 місяці, щоб перетягнути на свій бік формальну більшість у НУ-НС, насамперед за рахунок «за­клятих любих друзів», і, таким чином, оформити нову коаліцію. Але думається, що ця перемога Ю. Тимошенко занадто нагадує піррову, бо дуже багато на неї витрачено обіцянок, преференцій, репутації. І головне – не досягнуто полі­тичної стабільності, а лише пролонговано на певний час повноваження Верховної Ради й уряду, що також при браку реальної парламентської біль­шості є сумнівним досягненням.

Власне кажучи, таку «адміністративну бі­льшість» ми вже мали 2002 року, коли також неймовірними зусиллями В. Медведчука та Л. Кучми вдалося посадити у спікерське крісло, за дивним збі­гом обставин, того ж В. Литвина. Але яку це користь принесло кра­­їні й особисто названим політикам, показав 2004 рік. Однак тепер у Ю. Тимошенко завдання ще важче. Бо, прагнучи стати одноосібним авторитарним лідером демократичного табору, вона оголосила війну на два фронти. По-перше, регіоналам, які зберігають за собою стабільну електоральну підтримку майже половини України, а по-друге, значно ослабленим, але ідеологічно стійким демократам, які чи з В. Ющенком при владі, чи в опозиції, але зберігатимуть вплив на найбільш економічно, соціально й психологічно зрілий середній клас. Тому одноосібним переможцем у такій боротьбі стати практично нереально, а «розводити» навіть тих, хто цього дуже хоче, все-таки можна обмежену кількість разів.

Наразі у відновленні роботи парламенту є безперечні плюси. Насамперед в умовах кризи можна хоч якось законодавчо реагувати на її перебіг та пом’якшувати наслідки. У цих питаннях, найвірогідніше, сформується вже реальна більшість у складі коаліції, а подекуди до неї долучатимуться також  регіонали з комуністами, особливо в соціальних питаннях. Ключовим у переліку законодавчих актів, безумовно, буде бюджет, який, найімовірніше, вдасться прийняти за згодою трьох. Роль компромісу між В. Ющенком і Ю. Тимо­шенко в цьому питанні буде винятковою, оскільки навіть проголосований бюджет нічого не вартий без підпису Президента. Тому сподіваємося, що цей тандем ще знайде в собі сили, можливо, востаннє, домовитися. Власне, потреба в ухваленому бюджеті і є тим вагомим аргументом, заради якого слід було відкласти дочасні вибори, бо жити при найгіршому бюджеті ліпше, ніж без жодного.

Хоча, з іншого боку, перелік найперших антикризових заходів не ви­кликає великого оптимізму. Бо це зде­більшого лобістські закони окремих груп, а стратегічного осмислення того, що відбувається у світі й у країні, немає. Чого вартує лише проект підняття мита на іномарки, що суперечить усім СОТів­ським принципам. Так, можливо, завдяки йому вдасться продати зайвих кілька тисяч автомобілів, що полегшить долю вітчизняних автовиробників, але як це відіб’ється на іміджі України, відповідно до її інвестиційної привабливості, наскільки це звужує поле конкурентності й удосконалення технологій, ніхто не прораховує. Тут немає простих відповідей. Можливо, тисяча збережених робочих місць на «совкових автогігантах» обернеться втратою десятків тисяч, які так і не будуть створені, бо в Україну ніхто не вірить. І так у всіх галузях виробництва і сферах життя. Тобто в складних умовах вимагається стратегія і професіоналізм. А коли він під­мінюється інтриганством та амбіціями, то це лише метушня без поступу вперед. Тому й економічна, і по­літична криза в Україні лише починається. Це не песимізм, а проста констатація факту, якого треба не жахатися, а робити висновки.

Теги:

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати