Угорське село у Словаччині, де кожен другий має родину в Україні

Про українську частину села, себто тепер уже окреме село, вже писано-переписано – особливо за часів незалежності, надто відколи заговорили про відкриття, а згодом і відкрили тут українсько-словацький пункт пропуску. Потрапити ж у другу, словацьку, частину – Велке Слеменци – вже десяток років нашим журналістам складніше: закордон, потрібні віза й добра воля прикордонників та митників аж двох держав.  Між тим навіть мобілки після перетину кордону не нагадують, що ми вже не в Україні. Якщо поблизу ресторану «Кантрі» біля пункту пропуску «Ужгород» МТС «есемескою» вітає у Словаччині, то у Велких Слеменцях слухавки з Київстар та МТС навіть не натякають про зникнення «рідних» мереж і не з’їдають гроші за роумінг.

Зарплати єесівські, ціни українські

 Однак дві частини колись одного села – українська та євросоюзівська –таки разюче різняться. Якщо у наших Малих Селменцях кипить життя, на вулицях, особливо поблизу магазинів, багато людей, то у словацьких Велких Слеменцях вулиці безлюдні, тільки під пунктом пропуску стоїть натовп – осіб із  двісті, – чекаючи на перехід кордону до України. Та й магазин ми знайшли тут тільки один – невеличкий продуктовий АВС.

За словами старости словацького села, Людовіка Товта, практично всі товари люди купують в Україні – і харчі, і промислові. Довелося бачити, як на словацький бік несли навіть новенький віник із сорго, ось тіль­ки з невідомих причин словацькі стра­жі кордону ли­шили його у себе.

Закуповуватися в Україні вдвічі-втричі дешевше, ніж у Словаччині, при тому, що у такій же пропорції тут вищі зар­плати та пен­сії. Та вже другий тиждень, із 1 груд­ня, введено суттєві обмеження, скільки і яких товарів можна ввозити громадянам ЄС. Вони торкнулися насамперед цигарок й алкоголю, зокрема, тепер замість блоку цигарок можна ввозити лише дві пачки, або 40 штук.

Пункт «пролобіювали», та користуються мало

Хоча найбільше за відкриття пункту пропуску, який через 60 років знову об’єднав колись єдине село, виступали мешканці словацьких Велких Слеменців, та нині вони ним користуються чи не найменше. Вигоду більше мають мешканці інших словацьких сіл. Про це, крім старости села, промовисто свідчить і нова, ще й не надто впорядкована стоянка для авто – всі, хто хоче потрапити в Україну через Слеменци, мусять це робити пішки, бо пункт пропуску має статус тільки пішохідно-велосипедного. Отож машини залишають на парковці. Людовік Товт каже, що приїздять із Гуменного, Сніни, Велких Капушан. Навіть поки ми гуляли Слеменцями, водії кількох машин зупинилися, аби запитати, як проїхати до прикордонного переходу.

Хоча, за словами пана Товта, село таки має більше переваг від переходу, ніж шкоди. Та ж автостоянка дає добрий прибуток місцевому бюджету, а саме село має можливість отримувати фінансову допомогу євросоюзних фондів на всілякі проекти. За одним із таких зробили дорогу до пункту пропуску. Оскіль­ки це вузька сільська вулиця, то пішо­хідну частину від проїжджої відділили акуратною смужкою гравію. Така ж рів­ненька і якісна дорога, дзеркально, розповів пан Товт, мала постати й в ук­раїн­ських Селменцях, однак наші не знайшли коштів на співфінансування. Умови ж ЄСних програм передбачають, що 70 % дає Євросоюз, 25 % – уряд країни, а 5 % ідуть із місцевого бюджету. Таким же чином у словацьких Слеменцях відремонтували школу. Загалом же Людовік Товт, який уже другий термін керує селом, каже, що все обіцяне колись односельцям, а, крім дороги, школи та «парковіска» для машин, це ще й облаштування автобусних зупинок, уже виконав, а чи балотуватиметься на третій термін поки не вирішив: до наступних виборів ще два роки. До речі, саме село заробляє на себе лише на 5 %, решту отримує від держави. 

 Слеменці старішають i порожніють

 Найбільше вразило у Слеменцях те, що чи не кожна друга хата пустує. Деякі просто зачинені, а більшість зяє дірками замість вікон, дверей або й стін. Тому податок із нерухомості, який іде до сільського бюджету, якогось зиску не приносить. Населення тут – 600 чоловік, 98 % із них – угорці. За словами бірова, більшість працює у Велких Капушанах на залізниці, а 20–25 % не працює взагалі, навіть підприємництвом у селі ніхто не займається.

Більшість мешканців – старші люди, молодь виїздить на роботу: в Кошіце, Братиславу й аж до Англії. Та не просто на сезонні роботи, а на довготривалі й навіть назавжди. До школи­дев’ятирічки, в якій навчаються діти ще з трьох ближніх сіл, ходить 149 дітей. Утім тенденції не оптимістичні: у деякі роки, як розповів Товт, помирало 18–20 селян, а народжувалося лише 3–4.

Українців у Велких Слеменцях троє чи четверо. Людовік Товт каже, що останні років із 20 ніхто з українців сюди не виходив заміж і не одружувався. Хоча кожен другий мешканець Велких Слеменців має на Закарпатті, особливо в найближчих селах, рідню. Нині, з підписанням угоди про малий прикордонний рух між Україною та Словаччиною, наших співвітчизників не стало переходити до сусідньої держави більше. Українці на цьому пункті пропуску становлять лише 1–2 %.

Офіційно ж колись єдине, а тепер два різні села – Селменці та Слеменці зустрічаються лише кілька разів на рік – другого тижня серпня словаки запрошують до себе на День села. Тоді ж проходить футбольний матч. В останньому, до речі, кубок виграли господарі. Більш тісної транскордонної спів­праці поки нема – хіба на рівні окремих людей.

Кордон «перенесли» місцеві ґазди, сподіваючись на вигоду

 У Слеменцях на 600 чоловік населення аж три церкви. Одна явно колись греко­католицька, а тепер католицька. Поряд із нею два пам’ятники. Як розповів нам Войцех Буґіш, котрий саме ви­йшов із храму, один із них, менший, поставили на пам’ять про загиблих при визволенні села у Другу світову. Він пам’ятає 10 вояків, що лежали під церквою. Поховали їх разом, та 1965 року останки шести червоноармійців забрали на військовий меморіал у Даргові, а 4 угорців так і залишили в Слеменцях. Другий пам’ятник розповідає про 60 колись депортованих до СРСР земляків, з яких додому повернулося тільки 8.

Пан Буґіш іще пам’ятає колись єдині Селменці. Каже, був один нотар, школа у тій частині, що стала українською. Наприкінці війни місцевим ґаздам навіть запропонували вибір, хто хоче до Чехо­словаччини, а хто ні. Спочатку йшлося, що кордон пройде при Шишловцях, а Ботфалва, Паладь будуть на чехословаць­кому боці. Однак заможні ґазди, які, кажуть, мали борги, сподівалися, що їх не повертатимуть, коли опиняться на українському боці і 15 із них підписалися за те, аби кордон пройшов саме так, як є нині. Чому при цьому навіть розділили село, нам з’ясувати не вдалося.

Родина у двох державах

 У Войцеха Буґіша в українській частині села залишилася бабка, а нині ще живуть родичі у третьому поколінні. Був у них, розповів, за два тижні перед нашою розмовою. Паладь, Селменці, Ратівці, Тийґлаш він називає своєю «дідизною». У Ботфолві жив брат його мами, добрий ґазда, і вони часто приходили йому допомагати. Каже, що й Ужгород колись знав, як свої п’ять пальців – його старший брат вчився в нашому обласному центрі у гімназії, а батько часто їздив до міста. Їхав возом, віз харчі і брав із собою малого Войцеха. Коли ж мав у місті справи, залишав сина сидіти на возі та стерегти добро. Тоді, каже пан Буґіш, Ужгород був утричі менший, як нині і тепер у місті він би вже мало що упізнав.

Після поділу Селменців, розповів чоловік, чимало ґазд втратили свою землю. У родині Буґішів було четверо синів, отож жити не було з чого, і троє хлопців подалися на заробітки. Працювали аж у Чехії, в Хомутові. Заробляли дуже непогано, за місяць – і 24 тисячі виходило. Десять тисяч щомісяця надсилали у село батькові, отож він не зазнав особливої скрути. «Чехи уже тоді на 25 років нас обігнали, –  каже пан Войцех, – а тепер і на всі 55. Там інший рівень життя. Тут працівник заробить 12 тисяч, там – 30. І їхні гроші дорожчі за наші. Якби мені вернути ті роки, то не тинявся б тут вулицею, як нині молодь ходить, а їхав би туди заробляти».

Дружина пана Буґіша теж із Закарпаття, з Тийґлаша. А нині з Україною його пов’язує й син. Про це він розповів досить цікаву історію. Якось, гостюючи у свого друга, що учителює в одному з прикордонних сіл, пан Войцех поскаржився йому на своє чадо, що, мовляв, ніяк не хоче женитися. І попросив: коли маєш на прикметі якусь добру, хай і старшу, моло­дицю, – допоможи. Той сказав,   щоб приїздили за два тижні. Отож пан Войцех із сином, а мали тоді «Жигуля», через Ужгород – бо іншого пункту пропуску тоді ще не було, приїхали. Вчитель запропонував на вибір аж двох, – сміючись каже оповідач. Одна з них і стала пану Войцеху невісткою, нині вже й онучок пішов до школи.

...У кабінеті старости Велких Слеменців Людовіка Товта ми побачили на стіні дуже цікавий герб села – дві черепахи, що приповзли назустріч одна одній. Сільський голова каже, мовляв, не знає, що герб означає – його знайшли в архівах Будапешта і передали зображення до Велких Слеменців. Може, так творці герба передбачили долю колись єдиного села? Повільно і важко сходяться Малі Селменці й Велкі Слеменци.  Все­таки це вже два, хоч і тісно пов’язані, угорсько­словацько­українські села...

Теги:

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати