За три роки закарпатець програв в автоматах півмільйона доларів

Іван Данило біля монастиря в селі Дубрівка Іршавського району Закарпаття

До монастиря на початку села Данило під’їжджає джипом ”Ґранд Черокі”.

— Відколи кинув гру — налагодив бізнес, купив машину, побудував хату, — перераховує на пальцях. — Азартна гра — то хвороба, — каже. Іван донедавна жив у старому будинку матері. Звів новий, двоповерховий. Мешкає там із дружиною Оксаною та дітьми Мар’яною й Іваном.

Чоловік запрошує до кав’ярні. Замовляє собі ягідний сік і каву.

— Я й пити тоді покинув, — продовжує. — Вже три роки до рота чарку не підношу.

Грати на автоматах Іван Данило почав наприкінці 1990-х. Після розпаду колгоспу, де він працював, зайнявся бізнесом.

— Це було таке собі ”купи-продай”, — пояснює. — На Іршавщині купував дерев’яні сходи, вантажив їх у дві фури й віз до Москви. Там збував. Витрачав на цю справу максимум п’ять днів. За одну поїздку мав чистого прибутку 20 тисяч доларів. Сходи — ручної роботи, у Москві коштували тоді від 2 до 50 тисяч доларів. Одну чи дві тисячі віддавав жінці, щоб мала на хазяйські витрати, а решту пускав на автомати.

20 тис. Данило програвав за тиждень.

— Заходив до першого бару, який траплявся у Іршаві, й сидів там по дві-три доби, — зітхає. — Додому не ходив: у барі і їв, і пив. Спати не хотілося, бо думками бажав лиш одного: грати. Автомати були новинкою: в кінці 1990-х їх тільки починали встановлювати.

Жінка запропонувала Данилові розлучитися.

— Вона в мене молодша, — розказує про дружину. — Я привіз Оксану із Житомирської області 15-річною. Вона закінчила школу і зразу вийшла за мене. Добра, тому довго терпіла. Потім сказала: ”Давай розведемося”. Але до цього, на щастя, не дійшло.

Чоловік грав до 2002-го.

— Одного разу програв усі гроші, поїхав до ”братків” у Мукачево і позичив 30 тисяч доларів. Сподівався розрахуватися з боргами, налагодити бізнес і кинути гру. Але як тільки заїхав до Іршави, знову подався у бар. Коли програв позичені гроші, зрозумів, що влетів. На той час я вже завинив півмільйона доларів.

По дорозі додому на пагорбі побачив монастир.

— У серці щось йокнуло і я зупинився. Сонце якраз сідало за обрій, гарно вечорілося, — згадує. — Я зрозумів, що більше так не можна. Вийшов із машини і пообіцяв Богові: якщо він допоможе мені кинути гру — я збудую для монастиря гарну асфальтовану дорогу.

Чоловік піднявся витоптаною у траві стежкою до храму. У церкві зустрів старого монаха.

— Розповів йому про свою біду, — опускає голову. — Каявся і переконував, що хочу кинути гру. Монах прочитав молитву. Він забожив мене. Я пообіцявся Богові, що більше не гратиму. Вийшов із церкви, поїхав додому. Наступного дня, коли приїхав до Іршави, спокійно пройшов біля бару: мені не хотілося заходити всередину.

Після того багато знайомих та односельців просили Івана відвести їх до старця.

— Монах забожив уже більше трьох сотень моїх знайомих і друзів, — говорить Данило. — Більшість із них мають гроші і програють їх. Але якщо людина не вірить, що Бог допоможе їй врятуватися від азарту — божитися марно.

Іван Данило допомагає Іоанно-Предтеченському монастирю в Дубрівці:

— Проклав до храму пішохідну доріжку, пізніше — автомобільну дорогу. Згодом побачив, що не вистачає гарної огорожі й воріт.

Чоловік неохоче каже, що витратив на облаштування монастиря понад $150 тис.

Іван Данило так само торгує сходами, тепер в Україні:

— У Москву не їжджу, бо вже не ті часи. Та й тут нині заробітки на сходах відчутно зменшились.

Теги:

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати