Ніна Тарахонич: “Усепереч тому, шо мені вимальовувався шлях у ткалі, я стала лікарем”

А ближче знайомство піднесло чимало несподіванок. Насамперед те, що подружній стаж Баників зовсім не великий, а до того в кожного була своя історія. Що за плечима в Ніни Іванівни — понад піввіку роботи на медичній ниві: спочатку медичною сестрою, потім лікарем та завідувачкою райздороввідділу. Що її праця у воєнні й мирні роки відзначена орденами Дружби народів та Богдана Хмельницького, званням ветерана праці й рядом медалей. Що люди й досі з вдячністю згадують свою “дохторку”, котра зцілювала не лише їхнє тіло, а й душі. Про все це захотілося розповісти читачам у редакційних “Суботніх зустрічах”.

…І знову я в гостях у Баників. Ніна Іванівна просто від порогу запрошує до столу, “на голубці”. Відчуваю, що відмовитися від пригощання неможливо, — цим образила б господиню. Поволі зав’язується й розмова.

— Ніно Іванівно, звідки в “москальки” вміння готувати такі смачні голубці?

— Воно прийшло з часом. Слухала поради, десь щось вичитала і так винайшла власний рецепт. Якось моя знайома, котра певний час жила в Татарії, розповіла, що там готують дуже смачні голубці. А таємниця цієї смачності — в додаванні різних круп, навіть макарони для цього згодяться. Отож спробувала і собі й переконалася, що справді з суміші круп голубці виходять смачніші, ніж із самого рису. Відтоді готую їх із однакової кількості пропареного рису й гречки, і всі, хто їх їсть, хвалять.

— На вашій батьківщині теж варили голубці?

— Ні. Цього я навчилася на Закарпатті. У мене на батьківщині про них навіть не чули. Там були пироги, щі. Родом я з Іванова, яке за Радянського Союзу називали містом наречених. Походжу, сказати б, із самих глибин пролетаріату: мати — ткаля, батько — чоботар. Жили страшенно бідно. Батько випивав. Тож уся турбота про нас із братом лежала на матері. Вона, сердешна, чим могла рятувала нас від голоду.

Я вчилася в семирічці, й інший шлях, окрім як у ткалі, для мене не вимальовувався. Та якось по радіо почула про набір до школи медсестер і вирішила податися туди. Мама мене підтримала, тому невдовзі я почала вчитися на медсестру, а через 2 роки пішла працювати в обласну клінічну лікарню в хірургічне відділення. Мене закріпили за перев’язочною. Тут у відомого хірурга-уролога професора Сперанського багато чого навчилася… Аж раптом — війна. Спочатку всі були на піднесенні: “От наші покажуть!!!” Потім ейфорія спала. Було важко, холодно і голодно. Одразу все зникло, нічого не купити, а жити якось треба. Мати ходила по селах і на речі вимінювала їжу. Аби шматочок чогось роздобути, за день проходила із санчатами до 60 кілометрів по страшних морозах — зима 41-го була люта!

Нашу клініку перевели в підпорядкування Міноборони і перетворили на шпиталь, а ми стали військовослужбовцями. З наближенням німців до Москви почали формувати евакогоспіталі, пішли ешелони з пораненими.

— Що відчули, коли побачили перших поранених?

— Жах. Ніби й звикла до крові, але побачене жахало. Поранених прибувало стільки, що ледь устигали давати їм раду. Вони потоком проходили через операційну, і там усе було залите кров’ю, а в кутку у величезній купі — навалені відрізані ноги й руки. Персонал падав з ніг від утоми. У такій напрузі працювали аж поки німці не відступили від Москви. Поволі потреба у шпиталі відпала, і 1943 року йому повернули статус лікарні. Тоді ж оголосили й набір до медінституту. Я подала документи і згодом стала студенткою. Провчилася тут 3 роки, а на 4-й курс поїхала до Станіслава.

— Як так?

— Ректором нашого інституту був українець Кононенко. По звільненні українських земель його призначили міністром охорони здоров’я України. Він і запросив наших викладачів та студентів до щойно відкритих там вузів на роботу та навчання.

— Чому ви вирішили їхати?

— Бо по закінченні випускників нашого медінституту розподіляли на роботу у віддалені райони Уралу, Сибіру, в Мордовію, де і без війни жилося несолодко.

— А про Україну щось знали?

— Крім того, що є така республіка, нічого. Але підбадьорювало те, що наш ректор там міністром. Отже, ми з іще одним моїм одногрупником потрапили на навчання до Станіслава (нині Івано-Франківськ). “Вписалася” в тамтешнє життя одразу, не було проблем ні з мовою, ні зі спілкуванням з місцевими.

— Там жили краще, ніж в Іванові?

— Не сказала б. Теж було голодно. Але вижили. А ще ж і танцювали, бігали на вечори. Тут за півроку до закінчення зустріла гарного хлопця. Він був льотчиком. Згодом ми одружилися і в липні 1948 року разом поїхали на роботу на Закарпаття.

В облздороввідділі спочатку хотіли відправити мене на роботу на Міжгірщину, в Майдан. Але, зваживши на мою вагітність, а також на те, що чоловік — льотчик і робота для нього була лише в Ужгороді, призначили завідуючою лікарською дільницею в Горяни, яка охоплювала 8 навколишніх сіл: Циганівці, Стрипу, Великі Лази, Підгорб, Баранинці, Дравці, Холмці та Довге Поле.

У Горянах нам дали хату з двох кімнат. В одній оселилися ми з чоловіком, а друга слугувала за амбулаторію. Меблів — жодних, з медикаментів — мінімум. Слава Богу, близько було місто. А ситуації траплялися всякі. Пригадую, якось, майже на початку моєї роботи, селянин із сусідніх Циганівців привіз записку від повитухи (тоді за селами “закріплювали” й акушерку), в якій та просила терміново приїхати до породіллі, в котрої не відходила плацента. Боже, подумалося, я ж гінекологічну практику не проходила! Благо, мала спеціальну літературу. Вхопила книжку і поки їхала до села, в “Оперативному акушерстві” знайшла опис, що робити в такому випадку… Зайшла до хати. У невеликій кімнатці стоять 8 заплаканих дітей і кілька селян, а на вкритому соломою ліжку лежить непритомна жінка. Акушерка сказала, що вона втратила багато крові. Прошу теплу воду і мило помити руки. Нема. Облила руку йодом — треба ж вручну відокремлювати плаценту. На моє щастя, це вдалося зробити швидко. За кілька годин жінка прийшла до тями, а ще за 5 днів, на моє превелике здивування, сама навідалася до мене в амбулаторію: “Йой, пані дохторко, дуже вам дякую”. А я була така рада, що вона зосталася жива! Ця історія мала відголос через десятиліття. У 1991 році я вже вийшла на пенсію, але продовжувала працювати на заміні в Холмцях. Стою на зупинці, чекаю на автобус. Зупиняється авто. “Ніно Іванівно, ви в місто? Ми вас підвеземо”. Сідаю в машину, а водій мене питає: “Ви не знаєте мене?” — “Ні”. — “Це мене народила мама, коли ви її врятували”…

Багато різних випадків траплялося в моїй майже 50-річній лікарській практиці. Раділа кожній удачі і боляче переживала кожну неприємність. Нині заговорили про сімейних лікарів. Я ж усе життя пропрацювала сімейним лікарем, і ми настільки з моїми пацієнтами зжилися, що вони приходили до мене не лише як до лікаря, а й як до психолога, як нині прийнято казати, розповідали про наболіле, просили поради. Так було і в Горянах, і в Дравцях, куди переїхала через 2 роки.

— По переводу?

— Ні. Туди перевели саму амбулаторію. Сюди було зручніше діставатися з навколишніх сіл. А 1953 року мене призначили завідувачкою райздороввідділом. На цій посаді пропрацювала до 1962 року: коли адміністрацію перевели до Перечина, відмовилася туди їхати і повернулася на попереднє місце роботи. Невдовзі амбулаторії довелося пережити чергове переселення, тепер уже в Баранинці, бо Дравці відійшли до Ужгорода. При-чому з приміщенням на новому місці питання довго не вирішувалося. Тож усе майно скинули просто посеред колгоспного двору — і роби що хочеш. Я пригледіла прибудовану до контори порожню конюшню і заходилася облаштовувати її під амбулаторію. Знайшла робітників для ремонту, сама готувала їм обіди, лише б вони якнайшвидше все зробили, бо надворі вже стояла осінь. А прийом пацієнтів вела під липою, на що “Закарпатська правді” “відгукнулася” фейлетоном і розгорівся величезний скандал! За кілька місяців у нас було таке приміщення, що з усієї області привозили завідувачів дільниць дивитися. А з часом, коли вивільнився поверх в адмінбудинку сільради, домоглася, аби нас перевели туди. Вибивала з боєм, навіть посварилася з головою райвиконкому, але результат був. Знову робили ремонт, купили нові меблі, обладнання. І знову нас ставили за приклад усій області.

Увесь час жила проектами, планами. Вдячна сельчанам, котрі мені в усьому допомагали. Знаєте, і тепер, через стільки років, коли зустрічаю когось із них, чую такі гарні слова! Мені приємно, що залишила по собі добру пам’ять.

— А що сім’я?

— Як показав час, шлюб мій виявився невдалим: чоловік не стільки допомагав, скільки заважав — далася взнаки різниця в інтелекті. До того ж він був, я б сказала, патологічно ревнивим. Йому не давала спокою моя непосидючість. Я ж, крім лікування, брала участь у житті села, читала лекції, постійно була серед людей. Основним годувальником у сім’ї теж була я. Працювала на півтори ставки, а вдома чекали дві доньки і хатня робота. Коли стала завідувачкою Ужгородським райздороввідділом, роботи додалося, і ревнощів теж. Дійшло до того, що чоловік навіть поскаржився на мене в райком партії. Тодішній секретар Тарахонич, вислухавши, сказав йому: “Пишіть офіційне звернення. Ми все з’ясуємо. Якщо винна вона, ми її покараємомо, а коли ж ви — відповісте за наклеп”. Побоявся написати… Ми таки розлучилися, проживши 17 років. А секретар райкому після тієї історії вподобав мене. Дуже уважно ставився, намагався в усьому допомогти. А коли залишився вдівцем, ми зареєстрували шлюб. Він на той час уже дуже хворів. І я стала йому не стільки дружиною, скільки лікарем. 1979 року він помер.

— А як познайомилися з Михайлом Івановичем?

— З дружиною Михайла Івановича ми починали працювати ще в Дравцях. І так подружилися, що стали наче сестри. У неї було дуже складне сімейне життя (мала психічно хворого чоловіка). Валя двічі їхала із Закарпаття на батьківщину й двічі поверталася. А якось дорогою до Чопа, де працювала стоматологом, в електричці познайомилася з Баником, котрий теж туди діставався на роботу. Так і доїздилися… А коли побралися, ми продовжували товаришувати родинами. До того ж жили в Ужгороді майже поряд. У них була хороша сім’я. Та Валя раптово померла після мікроінфаркту, і Михайла Івановича це підкосило. З’явилися приятелі, компанії. Довелося мені за ним приглядати. А через 7 років, 2001-го, ми розписалися й оселилися разом.

— Важко бути дружиною творчої людини?

— Михайло Іванович — чудовий чоловік, яких мало. В нього добра душа, він дуже чуйний і вміє прощати. Уважний і турботливий. Багато мені допомагає, з половину хатньої роботи взяв на себе, базар і магазини — теж за ним. Єдине: він вимагає до себе поваги. Ми ніколи не сваримося, в наших стосунках немає дріб’язковості. Живемо вдвох і раді, що нікому не заважаємо і нам ніхто не заважає. Ніякі багатства світу нас би так не втішали, як наш затишний куточок. Гадаю, таким має бути сімейне життя.

— То можете сказати, що ви щаслива жінка?

— Так. Звісно, не все в мене було гладко, але тоді нецікаво було б жити. Реалізувалася як мати. Виростила двох доньок. Старша працювала лікарем. На жаль, рано померла. Молодша дочка закінчила спочатку музучилище, а потім вивчилася на англійського філолога. Вона з дочкою живе у США, та так і не звикла там, тож по виході на пенсію мріє повернутися в Ужгород. Я вже й прабабуся. 6-річний синочок та 4-річна донечка мого онука — це наші світлі промінчики. А як Михайло Іванович їх любить! Я щаслива людина. Бог дав мені довге життя — ось уже пішов 86-й рік, Михайлу Івановичу — 83-й. Життя йде до кінця. Але ми жили недарма. Коли зустрічаєш людей, котрі тебе пам’ятають добром і щиро кажуть про це, думаєш: “Треба ж, я просто робила свою справу”.

Теги:

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати