Пимін Гудмунсан: "Мрії здійснюються, коли не чекаємо"

- Давай почнемо з твого псевдоніму: звідки такі незвичні для наших вух слова?
- Пимін - це староукраїнське ім'я, мене так хотіла назвати мама, та чомусь передумала. Коли я почув про це, то мені сподобалось. А Гудмунсан - прізвище моєї прабабусі з Якутії. Тому можна сказати, що я приїхав до Ужгорода з далекої Якутії, з міста Саха.
- Коли і чому вирішив писати?
- Писати мене змусила смерть близької людини, яку ніхто не допоміг поховати. Після цього я почав бачити негативні сторони життя, описувати їх, хоча саме життя насправді хороше. Книгу писав 4 роки.
- Яку ідею ти хотів донести до читача?
- У сучасному світі так багато відтінків несправедливості, вона нас постійно оточує. Я усі тони несправедливості намагався вмістити в одну книгу, яку треба читати сам на сам, вдумуючись у кожен тон окремо.
- Детальніше...
- Буває, що я сідаю в автобус із хорошим настроєм, тихо собі їду, нікого не чіпаю. Та люди дивляться непривітно, починають вголос обговорювати мій одяг, прирівнювати до якогось бомжа чи наркомана лише тому, що мій смак та стиль відрізняються від загальноприйнятих норм. Це дуже мене обурює.
- Були якісь труднощі з написанням чи виданням книги?
- З написанням - ні, адже навколо стільки тем для висвітлення і обговорення! А ось з виданням... Мене не зовсім адекватно сприймали, були деякі проблеми з обкладинкою, та все вже позаду.
- Плани на майбутнє?..
- Ого! Вони майже наполеонівські: хочу презентувати  «Драму...» у Львові та Києві, знімаю короткометражний фільм, який наступного року братиме участь у «Кінолеві». Також записую альбом, який важко буде видати, бо музика не відповідає стандартам музичних студій, хоча й стараюся, аби вона була розрахована на широке коло слухачів. А ще захоплююся фотографією і живописом. Зараз готуюся з друзями до виставки фотографій та картин, яка відбудеться десь під кінець жовтня - з датою та місцем проведення ми ще не визначилися. Шукаємо також офіційної підтримки якоїсь серйозної організації, та система з папірцями-документами в Україні така, що поки доб'єшся бажаного, вимотаєшся до останнього подиху.
- А яке ставлення викладачів до тебе як до письменника?
- Деякі й не знають, що я видав книгу. Ті, що знають, нормально відносяться, як і до інших студентів, надто не хвалять.
- Віриш у те, що мрії здійснюються?
- Вірю. Та здійснюються вони тоді, коли про них не згадуєш. Тобто можеш про щось сильно і часто мріяти, а через деякий час про це забуваєш, воно ховається під вантажем щоденних проблем. І здійснюється в найнесподіваніший момент, часто, коли мрія вже не потрібна. Ось так.

Теги:

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати