Чемпіон світу з фехтування закарпатець Василь Станкович зараз живе в США

В Україну він приїжджає доволі рідко, але до Києва на липневий чемпіонат Європи не міг не заскочити. На інтерв’ю чемпіон погодився охоче, хоча утримати його біля себе було непросто: кожну хвилину хтось зі старих знайомих помічав у куточку Палацу спорту його постать і не міг пройти повз, не перекинувшись слівцем. “Може здатися, що Василь несерйозний, - заспокоювала мене тоді давня подруга Станковича по зброї і мій тренер Наталія Духота. – Але коли в когось із друзів трапляється біда, він перший прибігає на допомогу. І океани між континентами йому не завада. Тому у нього стільки приятелів”.

- Від сучасного фехтування у мене залишилися неоднозначні враження, - розповів Василь Станкович після перегляду поєдинків чемпіонату Європи. – Воно стало прагматичнішим, динамічнішим та агресивнішим. Фехтувальники обмежуються однією, максимум двома діями. Принаймні фантазію, політ думки можна побачити далеко не в кожному двобої. Поєдинки перестали бути такими видовищними, як кілька десятків років тому. При цьому я не можу сказати, яке фехтування мені більше до вподоби – сучасне чи моїх часів. Мені просто подобається фехтування як таке. Я з особливим зацікавленням спостерігав за поєдинками українських рапіристів – мені дуже хочеться, щоб вони змогли заявити про себе, вирватися на перші ролі, нагадати світові про традиції українського рапірного фехтування. І я задоволений тим, що побачив: хлопці фехтували просто блискуче! Видно було, що їм трішки не вистачає досвіду: 20-річним важко змагатися з досвідченішими майстрами. Але все одно побачене наповнює оптимізмом.

- Ви – один із найуспішніших учнів школи видатного фехтмейстра Вадима Андрієвського. Які асоціації спадають на думку, коли сьогодні чуєте прізвище вчителя?

- Професіоналізм. У нього було багато різних справ, але по-справжньому він жив одним – фехтуванням. Не лише жив – він творив фехтування і зробив його таким, що весь фехтувальний світ говорив про його школу як про бренд. Найкращі традиції львівського, а тепер уже українського рапірного фехтування – учні Андрієвського роз’їхалися містами України та країнами колишнього Радянського Союзу і продовжують його справу – пов’язані з іменем Вадима Олексійовича. Його цілеспрямованість, уміння прищепити спортсменам любов до фехтування та відданість тренеру була притчею во язицех.

Одна з найбільших заслуг харизматичного наставника Вадима Андрієвського у тому, що він та його однодумці зуміли відстояти фехтування як вид спорту. Адже у повоєнні роки фехтування не користувалося прихильністю, оскільки втратило прикладне значення: бойові шабля та шпага вже вважалися радше музейними експонатами. В Союзі хотіли скасувати фехтування. А Андрієвський з іншими тренерами довели, що цей інтелігентний вид спорту має право на існування. Як вони відстоювали фехтування? Працювали безкоштовно з особливим ентузіазмом та залучали до секції “людей з вулиці”. З аристократичного захоплення, з бойового мистецтва для обраних вони зробили масовий спорт. А оскільки обладнаних залів не було, вони проводили тренування у підвалах, на кухні та у коридорі власного помешкання. Учасниці Олімпійських ігор та своїй майбутній дружині Марії Худояровій-Андрієвській Вадим Олексійович давав фехтувальні уроки на кухні. Пізніше у гуртожитку Львівського інституту фізкультури – сьогодні там спортивний корпус вже Університету фізичної культури (вул. Дудаєва) – фехтувальникам виділили балкон. На цьому балконі виросла ціла плеяда відомих майстрів зброї – Келлер, Череповський, Колесников, Галай починали свій шлях з невеличкого балкона.

Вдома в Андрієвських тренувалося та спілкувалося не одне покоління фехтувальників. Я також доволі часто бував у них в гостях. Студентом я був не надто забезпеченим, тож Андрієвські мене не тільки вчили, а й підгодовували. Усі розмови тренерів з гамірким колективом учнів завершувалися фехтувальними тематиками, точніше, нашим життям у спорті. У кожного з нас було своє життя, у декого навіть власні сім’ї, але без фехтування ніхто не міг себе уявити. Навіть ті, хто вже давно не вправлявся зі спортивною зброєю, приходили, щоб послухати та поговорити про своє найбільше захоплення.

- Вадим Андрієвський був суворим тренером...

- Я з відкритим ротом слухав його, оскільки ще суворішим він був до себе. Він був зразком. Я багато років не знав про те, що Андрієвський курить. Багато років не знав, що він може випити. Ми бачили, як він на своєму шляху долає нездоланні на перший погляд перепони. Я досі дотримуюся режиму, якого мене навчив тренер.

- Колись мені розповідали, що навіть у неділю, аби потренуватися та побігати на стадіоні кроси, учні Андрієвського перелазили через паркан, оскільки ворота були зачинені...

- Хтось, може, хотів побігати, а я особисто через паркан ліз, щоб пограти у футбол (сміється. – О. С.). Я просто обожнював спортивні ігри! У студентські роки, окрім фехтування, я виступав за Інститут фізкультури з футболу, волейболу та стрільби з малокаліберної гвинтівки. У футболі ми серед спортивних клубів ВНЗ були срібними призерами. Поступилися лише киянам. За тиждень у мене було до п’ятнадцяти тренувань. У понеділок, середу та п’ятницю лекції та семінари закінчувалися до обіду, а у мене після навчальних пар були ще три тренувальні заняття. Спочатку футбол, потім фехтування, а дорогою до гуртожитку забігав на годинку у тир постріляти.

Вадима Олексійовича мої ігрові захоплення непокоїли, тому що я повністю віддавався грі і міг легко травмуватися. Він часто повторював: “Ось завершиться фехтувальний сезон, тоді грай, скільки заманеться!”. А я, як побачу м’яч, не можу стриматися. Навіть під час індивідуальних уроків я постійно поглядав у вікно, де хлопці у футбол грали. Тоді Вадим Олексійович кине міцне слівце і поставить мене спиною до вікна (сміється. – О. С.).

- Який поєдинок був найдраматичнішим у вашій кар’єрі?

- Мені соромно про це говорити (запально сміється. –
О. С.). У командних змаганнях чемпіонату Союзу зустрічалися збірні України та Росії. Це була дуже принципова зустріч. І ось у поєдинку з Шаровим, він також був “збірником” СРСР, я вів у рахунку 4:0 і... програв. І досі червонію, коли думаю про це. Чому так сталося? Я настільки упевнено почувався на фехтувальній доріжці, що дозволяв собі на змаганнях фехтувати наче на тренуванні – відпрацьовувати прийоми на перспективу. В особистих змаганнях у попередньому турі я записував до активу необхідні для виходу у наступний раунд три перемоги і далі розважався. Це була така тактика: якщо найсильніших “виб’ю” у попередніх колах, то у фіналі фехтувати буде набагато простіше. А тоді у командній зустрічі на Шарові я відпрацьовував укол у спину. За це мене й було покарано. Але команда, на щастя, перемогла. Пригадую ще один поєдинок – фінальний двобій Всесвітньої універсіади проти італійця Колетті. Надто важкий, в’язкий, виснажливий – тридцятий на цих змаганнях, у душному залі без кондиціонера. Піт котився у кросівки, сил стояти на ногах не було. А рахунок – 4:4, потрібно було щось робити. І поки я це обмірковував, італієць, який був у такому ж стані, вивалився в атаку, майже впав, і не дістав мене. Мені ж потрібно було лишень випрямити руку, щоб зафіксувати укол. На цьому всі мої суперскладні проблеми було вирішено.

Довідка «ВЗ»

Василь Васильович Станкович народився 25 квітня 1946 р. в Іршаві Закарпатської області. Виступав за товариство “Буревісник” (Львів). Заслужений майстер спорту. Срібний призер Олімпійських ігор 1968 і 1972 рр. у командних змаганнях рапіристів. Чемпіон світу 1971 р. в особистих змаганнях, чемпіон світу 1969, 1970, 1973, 1974 рр. у командних змаганнях. Віце-чемпіон світу 1969 р. в особистих змаганнях, срібний призер першості світу 1975 р. та бронзовий призер 1971 р. у команді.

Теги:

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати