Закарпаття: Наші бібліотеки заслуговують кращого…

Народження наукової бібліотеки УжНУ датується жовтнем 1945 року, коли Рада Народних Комісарів УРСР та ЦК КП(б) України постановили відкрити в Ужгороді державний університет з бібліотекою. З лютого 1946 розпочалися заняття студентів. Книжковий фонд у той час нараховував 43500 примірників книжок та 2500 підручників. Бібліотека почала своє існування в одній із кімнат першого поверху державної реальної гімназії (нині вул. Підгірна, 46) з 4-ма працівниками-бібліотекарями. Через півроку заклад переселився у дві кімнати колишнього гуртожитку жіночої семінарії, згодом — у три кімнати колишнього гуртожитку монастиря отців Василіан (сьогодні фізфак). З поповненням книжкового фонду з’явилася необхідність у збільшенні площі. Тож навесні 1949 року бібліотека перемістилася у приміщення резиденції Мукачівської греко-католицької єпархії по вул. Капітульній, 9, де знаходиться й сьогодні. У 1963 році їй було передано частину книжок із старовинної книгозбірні Мукачівського жіночого монастиря. Серед цих фондів — цінні книжки й унікальні зразки як вітчизняного, так і зарубіжного друку, рукописи, інкунабули, тобто першодруки латиною до 1500 р., палеотипи тощо. Деякі з примірників настільки рідкісні, що не мають аналогів у бібліотеках України та зарубіжжя. Поповнювалися фонди й за рахунок періодичних видань.

У бібліотеці було сформовано відділи комлектування фондів, абонементний, читальні зали, відділи рукописів і стародруків, іноземної літератури, довідково-бібліографічний, а штат нараховував уже 25 працівників.

Протягом 63 років бібліотеку очолювали знавці бібліотечної справи, котрі вкладали у свою роботу фахові знання, організовували кафедральні бібліотеки, свої філіали, проводили книгообмін з бібліотеками інших вузів, створювали читальні зали при гуртожитках, впроваджували нові форми роботи з читачами.

Сьогодні повноцінне функціонування бібліотеки забезпечують 8 структурних підрозділів (відділ комплектування, наукової обробки літератури, довідково-бібліографічний, відділи обслуговування, іноземної літератури, стародруків, книгосховища, карпатознавства, автоматизації та комп’ютерних технологій).

Щорічно бібліотека отримує 15—16 тисяч примірників книжок.

З нагоди професійного свята ми запросили до розмови директора бібліотеки Наталію Гунько, яка розповіла про стан справ закладу сьогодні.

— Що таке оцифрування книжок?

— Фотографується кожна сторінка книжки й заноситься в комп’ютер та на диск, і кожен бажаючий може ознайомитися з твором на моніторі. Оцифрування здіснюється лише за дозволом автора, тому ми не можемо зробити цю процедуру з будь-якої книжкою. Ми оцифрували стародруки, адже ясно, що авторське право тут уже не діє. Є аналогічна система, але шляхом сканування сторінок. На жаль, не можемо скористатися таким методом, бо це дорога апаратура…

— До речі, про стародруки. Чи кожен може взяти цю книжку, щоб прочитати або просто ознайомитися?

— У нашому фонді є дуже цінні видання, деяким із них по 500 років. Це пергаментні дарчі грамоти з великими печатками, масивні словники, біблії та інші книжки. Звичайно, їх ми повинні зберігати окремо, у футлярах, й у відповідних умовах. Якщо ми дозволимо ними користуватися, який вони матимуть вигляд? Адже папір із часом втратив еластичність, став крихким, деякі палітурки вже не такі міцні. Тож ці екземпляри ми викладаємо на спеціальний виставковий стенд під скло. Це ж усе-таки історична реліквія.

(Після цього запитання Наталія Іванівна провела мене у відділ, де зберігаються ці раритети. Я мала можливість потримати в руках величезний 7-мовний словник Амбросія Калепини на 1356 сторінках, датований ХVІ століттям, маленький молитовник, що поміщається на півдолоні, та пергаментну грамоту. — авт.). Є більш пізні видання, якими можуть користуватися студенти, але для цього потрібен дозвіл ректора. Такою літературою цікавиться й багато вчених. До нас звертаються не лише українські дослідники, а й науковці з Угорщини, Румунії, Словаччини та інших країн, історія котрих пов’язана з минулим Закарпаття.

Я поцікавилася в пані Наталії, які відомі люди відвідали бібліотеку, чи залишали якісь відгуки або побажання, на що вона відповіла: “Розповідали, що приїжджали науковці з Ватикану, які працювали зі стародруками. Був професор О. Рудловчак, академік М. Мушинка (Словаччина), професор О. Мишанич з Києва. Чимало приходило й відомих поетів та письменників, котрі дарували бібліотеці свої твори. Та, на жаль, ми не маємо книги відгуків, а було б не погано її завести”. (Можна собі лише уявити, скільки б записів у книзі було зроблено за всі роки! — авт.).

— За користування книжкою треба платити?

— Ні, ця послуга безкоштовна. На кожного читача-студента заводиться формуляр читача. У випадку, коли звертаються студенти з інших міст, вони пишуть заяву, приносять своє фото й отримують читацький квиток. Якщо читач загубив книжку, ми складаємо акт, а він повинен принести відповідне видання за такою ж ціною, як і те, що було втрачене. Але є й така література, яку не дозволяється брати додому, з нею можна працювати лише в читальному залі.

— Що зараз із творами К. Маркса або Леніна, адже колись вони були обов’язковими для кожного студента?

— Ця література сьогодні теж затребувана, в основному істориками та дослідниками, і тому ми не можемо її повністю списати. З кожної такої книжки обов’язково залишається один примірник, а з більш “ходових” — і по п’ять. Періодично приходять викладачі, щоб пересортувати літературу й відібрати ту, яка вже не буде потрібна. Переважно це бухгалтерські посібники, де з кожним роком щось міняється.

Наталія Іванівна розповіла також про нове приміщення біля університету, яке зараз на стадії будівництва. З її слів стало зрозуміло, що це не зовсім те, що прагнуть мати працівники бібліотеки. Звичайно, для студентів зручно, коли бібліотека поруч. Але, окрім того, що нинішній книжковий фонд може там не поміститися, нове приміщення буде занадто вологим, а це погано для книжок. По-друге, хоч там теж виділено 2000 квадратних метрів, але тут вищі стелі, і відповідно стелажі мають більше полиць, та ще й колони там займають багато місця…

Є й інші проблеми. Серед них і поповнення фонду (якщо в минулі роки Міністерство освіти надсилало від 4 до 5 тисяч підручників, то тепер це дуже невтішна цифра: 110 одиниць на рік. Частину підручників університет купує за свої кошти). Щось приносять викладачі, дарує також музей, як обов’язковий примірник отримують і з видавництва. Крім того, поганий книгообмін: втрачені численні канали взаємодії бібліотек. Через малу екземплярність надходжень у фонди і високу вартість пересилки підірвано міжнародний книгообмін.

Цікаво було довідатися, що серед персоналу бібліотекарів, а це 70 працівників, лише один чоловік. Усі вони фахівці своєї справи, деякі вже десятки років віддали цій професії. А роботи тут багато — варто лише заглянути в довідково-бібліографічний та відділ каталогів, де від підлоги до стелі розміщені шафи з ящичками. У них за різними системами описана вся бібліотечна література, тобто кожна книжка має, так би мовити, свій паспорт. Окрім того, є ще електронний каталог, і зараз кожен бажаючий може погортати перелік та знайти потрібне за назвою, автором чи темою. Мріється про електронний читальний зал, хоча б з 10-ти комп’ютерів, це б значно полегшило студентам підготовку. На сьогодні вже є послуги Інтернету, але ним поки що відвідувачі користуватися не можуть.

Теги:

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати