Вона зустрічалася з хлопцем із сусіднього села Широкий Луг, який не крився і не приховував, що її братиме. А потім, дізнавшись, що Василина чекає дитину, підступно кинув. Жінка мужньо зносила зневажливі погляди односельців, їхні перешіптування за спиною і терпляче виховувала синочка. Але невдовзі сонечко все-таки всміхнулося їй. Василина щиро покохала Михайла, молодого чоловіка, який переїхав у їхнє село. Василинина врода так глибоко запала йому в душу, що не послухав ніяких пліток, не зупинило й те, що в дівчини є безбатченко. «Ти будеш моєю», - сказав якось Василині, зустрівши її на вулиці. Та злякано відсахнулася від нього: жартує чоловік чи знущається? Намірилась тікати, та Михайло міцно тримав за руку: «Від душі прошу тебе: стань моєю дружиною!..»
Невдовзі побралися. Почали будуватися, завели хазяйство. Раділи кожній миті, коли випадало побути разом. І не помічали, як минали роки. Певно, за старанність, принциповість, повагу, любов одне до одного та людей Всевишній подарував їм аж 5 красенів-синів. Та вирізнявся посеред них вродою, добротою, вмінням робити все, за що лишень брався, тільки байстрюк-безбатченко, Іванко. Жив він у сім'ї якось відокремлено, але без нього брати не уявляли свого життя: і за няньку, і за мамку він для всіх був. Поки батьки на роботі, і їсти зварить, і малюків нагодує та іграшки змайструє. Василина пишалася, що має такого фай-ного й розумного первістка. Хоча його не балувала, але й ображати не давала. Надто в душі шкодувала й переживала, що для чоловіка Іванко так і не став справжнім сином. А хлопчина тягнувся до Михайла, няньком його називав. Бувало, принесе Михайло гостинця - рідним дітям роздасть,
а Іванка для нього наче й не існує. Накоїть хтось із меншеньких шкоди, а відповідати завжди мав найстаршенький - Іванко.
Інколи повертався Михайло додому напідпитку. Завжди врівноважений, він тоді втрачав здоровий глузд, кричав, погрожував вигнати ледацюгу Ивана з дому назавжди. Хоча жодного разу не підняв на хлопчика руку, та жорстокими словами шмагав, наче батогом. Василина гірко мовчала. Сусіди казали, що Бог його за це покарає. «Не меліть дурниць!» - казав на те чоловік і квапився піти геть або переводив розмову на інше...
- Не любиш ти, Михаиле, Іванка! - зауважували йому.
- А він що - дівка, аби його любити? - відповідав той і додавав: - Та й що про нього говорити - нагуляний байстрюк!
...Спливали роки. Підростали сини. Один за одним відлітали з родинного гнізда. В кожного були свої сім'ї, свої клопоти. Невдовзі після того, як найменшенький син оженився і виїхав із Нересниці, Василина раптово злягла. У великих синіх очах часто виблискували сльози, покручені від буденної праці пальці міцно тримали дерев'яного коника - іграшку, яку колись у дитинстві змайстрував Іванко. Якось Михайло сів на краєчок ліжка, погладив дружину і тихо спитав: «Як тобі, Василино? Може, щось поїси?» А та з останніх сил притиснула до губів іграшку і важко видихнула: «Прости!» І навіки заплющила очі.
Після похорону Михайло також важко занедужав. Сини, посилаючись на зайнятість, навідувались зрідка. І ось почув Михайло таке тепле і близьке: «Добрий вечір, няньку!». Розплющив очі. Наче з густого туману, проступив перед ним силует стрункого чоловіка. Коли ж підійшов ближче, впізнав у ньому Івана. «Добрий вечір», -стиха озвався.
«Няньку, я приїхав за вами. Моя дружина не заперечує. Та й діти дуже радітимуть, що дідик житиме з нами...»
У той момент у Михайлових грудях наче щось обірвалося, перехопило подих. Мовчки відвернувся до стіни. А через хвилину хатню тишу розітнуло голосне Михайлове ридання...