Втеча з пекла
Грузія давно вже не може зажити спокійно. Внутрішні конфлікти, що завирували там наприкінці 80-х років, коли радянський режим уже не мав сил стримувати настрої малих народів, не припинилися й досі. От і останній конфлікт із Південною Осетією, що переріс у грузино-російську війну, доповнив список численних збройних конфліктів на Кавказі. Шкода лише, що за військовими іграми політики й військові забувають про простих людей, котрі хочуть жити, а не воювати, однак насамперед страждають від війни.
Тетяна Гамсахурдіа вже близько 16 років живе в Ужгороді, куди разом із сім’єю приїхала, рятуючись від першої абхазько-грузинської війни на початку 90-х. Спокійному життю в столиці Абхазії Сухумі завадили непомірні амбіції керівників як Грузії, так і автономії, плекаючи які політики не зупинилися перед величезними людськими втратами. Найстрашнішим підсумком тієї війни стало зменшення населення Абхазії більш ніж удвічі. Тетяна Михайлівна дотепер не може спокійно згадувати те, що довелося пережити у ті страшні роки. Її спогади пропонуємо вам.
Ганьба комуністів
До Абхазії я приїхала 1976 року, куди мене перевели на роботу до дитячої кімнати Сухумської міліції з Латвії. Тоді в півмільйонній автономній республіці проживало 70 тисяч абхазів, 80 тисяч греків, 70 тисяч вірмен, близько 100 тисяч росіян, решта – західні грузини.
Конфлікти розпочалася десь у 70-ті роки. Як розповідали мені друзі-абхази, причиною незадоволення стало недотримання їхніх прав. Тож 1979 року з’явилися нормальні, взагалі, вимоги: щоб дорожні вказівники були написані абхазькою мовою, відкрили національні школи (адже вірменські, грецькі, російські були, а абхазьких – катма), навчання в університеті частково велося абхазькою тощо.
12 тисяч абхазьких чоловіків вийшли на центральну площу Сухумі й стали щільною колоною, через яку можна було пройти, хіба що з автоматами. Стояли добу, другу – і до Москви пішла петиція.
До протестантів приїхав секретар ЦК Компартії Іван Капітонов, секретар ЦК в Тбілісі Едуард Шеварднадзе. Останній вийшов на площу, приклав руку з партквитком на серце і сказав: «Я клянуся партквитком, своїм життям, що всі вимоги виконаю». Однак 12 тисяч людей свистіли впродовж усього часу, доки говорив Шеварднадзе – я стояла в міліційному кордоні й бачила все це на власні очі. Зрештою, керівники не витримали, сіли в машину і поїхали. За словами моїх колег, що стали очевидцями, Капітонов тупав ногами й кричав на Едуарда Амвросійовича: «Ти до чого народ довів, якщо мене, секретаря ЦК Компартії Радянського Союзу, освистували люди?»
Він полетів до Москви – і абхазам дозволили все. Мої старші доньки вчилися в абхазькій школі, яка вважалася престижною. Все нібито налагодилося. Абхазам почали надавати місця у вишах країни без вступних іспитів – за національною квотою, так би мовити. Але це був перший дзвінок.
А через 10 років пролунали перші постріли. Та найцікавіше, що автоматні черги лунали не серед населення, а з двору МВС – ми ж із дитячої кімнати добре бачили, звідки летять кулі. І тоді конфлікт взялися вирішити злодії в законі. Сухумі ж жив із туристів, як і вся Абхазія. Туди приїжджала маса відпочивальників. Самий тільки мавпячий розплідник приносив шалені прибутки. 30 видів приматів викликали чималий інтерес у туристів, для яких це була екзотика. А ще ж дельфінарій у Батумі, фабрики сувенірів – все це давало добрий зиск. Тобто народ жив майже винятково з туризму. Тому злодії в законі стрілянину придушили. Вони сказали: люди, ви збожеволіли? Через вас республіка зостанеться без хліба. Напевно, й самі з цього заробляли, тому й утрутилися.
У стародавню столицю – на танках
1990 року до влади прийшов Звіад Гамсахурдіа. За нього проголосували справді одностайно – і грузини, і абхази, й осетини, після чого Гамсахурдіа оголосив про вихід із Радянського Союзу. Мої колеги говорили, що якби Звіад сперся на міліцію, яка в Грузії була дуже авторитетною, то його доля склалася б інакше.
Першим же указом Звіада стала заборона російським школам приймати дітей грузинської національності. В принципі це нормально: якщо ти грузин, то вчися рідною мовою. Гамсахурдіа сказав, що Грузія – країна грузинів, проте його слова переінакшили як Грузія – країна для грузинів. Такий маленький нюанс, який суттєво змінює суть. Цей указ відвернув від Гамсахурдіа півкраїни, і зрештою до влади прийшов Шеварднадзе.
Він в’їхав до Тбілісі на російських танках, сказавши, що повернутися його попросили земляки. Дійсно, були люди, які хотіли бачити Шеварднадзе знову при владі. Навіть мій чоловік говорив, що може справді краще колишній перший комуніст країни, бо він – політик світового масштабу, а Гамсахурдіа не відповідав високій посаді. Наприклад, міністром торгівлі він призначив директора магазина.
Шеварднадзе, щоб вигнати Звіада, в’їхав до старовинного міста на танках й ракетами розстріляв президентський палац. Цього ніхто не зрозумів. Сталіну, аби ліквідувати Троцького, вистачило одного вбивці, а йому треба було ракетами нищити стародавню столицю. Після цього демократ Шеварднадзе помер в очах багатьох людей.
Вовки проти шакалів
Тоді абхази й вирішили: нам кінець із таким керівником, краще відділитися. Коли я говорила своїм абхазьким друзям, що Росія їх теж проковтне, вони відповідали незрозумілими для мене словами: краще, аби тебе розірвав вовк, аніж з’їв шакал.
Шеварднадзе зробив своїм заступником злодія в законі Джабу Іоселіані, котрий був 5 разів поставав перед судом і 16 років відсидів у в’язниці. Іоселіані створив військове формування «Мхедріоні» («Вершники) – національну гвардію Грузії. Хто туди міг увійти? Яка нормальна мати віддала б свого сина служити злодію в законі?..
Принаймні коли в Абхазії розпочалася війна, я бачила вантажівку, на якій їхали мої колишні підопічні з дитячої кімнати... І от 14 серпня 1992 року на залізницю, нібито для охорони, відправляють 100 танків. Але не професійну армію, а цю національну гвардію. Танки жорсткі, то вони їх поприкривали матрасами, щоб м’якше було, військові чоботи тиснуть, то всі в кросівках їхали. Щоправда, голови перев’язані, а в руках автомати. Абхази виявилися до цього готові. Тут же голова ради міністрів Абхазії Владислав Ардзінба оголосив загальну мобілізацію. Абхази взяли до рук зброю, і під Сухумі розпочався бій. Загинули відпочивальники на пляжі, спалахнули перші будинки. Тоді я усвідомила, що паспорт на прізвище Гамсахурдіа краще сховати. Моя донька з дітьми виїхала до Севастополя.
Чужа бійня
Ми ж хотіли йти через перевал до Північного Кавказу. Приїхали в крайнє село Абхазії, де жила моя подруга-гречанка, що пообіцяла нас вивести. Але наступного дня через Північний Кавказ до зони конфлікту, через усі стежки пішли люди. Чоловік подруги, побачивши їх, сказав, мовляв, знайшли туристи час горами ходити, коли зі всіх боків стріляють. Подруга ж вийшла й ледь не впала. Які туристи? Так, вони в кедах, але ж гранатомети й кулемети тягнуть із собою. Весь Північний Кавказ: дагестанці, чеченці, кабардинці, черкеси – рушили до місця конфлікту. Абхазів серед солдатів найменше було. З 5 убитих в автономії лише один був місцевим, інші – всіляких національностей Кавказу. Повертатися додому вже не було чого. Щоправда, пізніше в автономію увійшов грузинський полк солдатів, що служили в Афганістані. Ці бодай на людей були схожі.
А через 40 днів, у жовтні, захопили Гагри. Я можу собі уявити, як нині виглядає Цхінвалі, бо знаю, що було в Гаграх. Шаміль Басаєв на той час жив у Москві, мав там сім’ю. Як він раптом опинився в Гаграх? Мабуть, його пропустили росіяни. Тож Басаєв викотив на гору заборонену нині ООН установку «Нона». Її снаряд після пострілу розлітається на осколки, кожен із яких самозапалюється, спричинюючи, таким чином, масові пожежі. Цими снарядами Басаєв узявся обстрілювати курортне місто. Грузинські гвардійці розпочали евакуацію грузинів. А в Гаграх тим часом чеченці розстріляли дві бригади грузинських медиків.
Потім уклали мирну угоду. На той час я працювала у Словаччині – треба ж було за щось жити, а сім’я перебувала в Тбілісі без жодних засобів до існування. Чоловік телефонує й каже: «Немає грошей, ти нічого не залишила і ми не маємо можливості повернутися до Сухумі». Адже більшість утікачів повернулася, їх переконали, що настав мир – Шеварднадзе зі всіма домовився. Пізніше розпочався штурм міста абхазами. Російські миротворці розступилися й танки з абхазами пішли на Сухумі. Ну звідки в них були танки, якщо не з Росії? Греків на той час вивезли, євреїв так само, навіть Естонія забрала своїх співвітчизників. Залишилися тільки абхази й грузини – і розпочалася справжня війна. Кажуть, тоді загинуло близько 20 тисяч людей.
Покоління війни
Минуло 16 років. Шеварднадзе пішов, прийшов Саакашвілі. Хіба він подумав, що робить? Поклявся, що поверне Осетію й Абхазію Грузії і завдяки цьому виграв на виборах, але ж не танками треба повертати. Це слід було зробити мирно, і не сваритися з Росією. Зрештою, в РФ живе близько мільйона грузинів, яким тепер доведеться нелегко. Що зроблено за цей час? Нічого.
А найстрашніше, що за ці 16 років на Кавказі виросло покоління, яке, крім війни, нічого не знає. Ці люди не мають ні роботи, ні освіти, не мають, де себе реалізувати, куди поїхати, бо ізольовані. Окрім зброї, нічого не знають.
Миру між абхазами й грузинами не буде вже, мабуть, ніколи. Громадянські війни й через 100 років не забуваються. Взаємні образи у пам’яті будуть завжди. Ці народи слід розділити й поставити на війні хрест.
Мій син, коли приїхав сюди, наступного дня сказав: «Мамо, так незвично. Люди без форми й без автоматів ходять». А 1998 року ми в Доманинцях зустрічали Новий рік. Всі сиділи за столом, опівночі наш друг запустив феєрверк, а мій син гульк – і під стіл. Дотепер пам’ятає цей епізод: коли всі діти раділи салюту – він ховався від пострілів...
Востаннє я була в Грузії 1997 року – їздила за сином до Тбілісі. Повертатися туди не хочу й думаю, що мої діти, народжені в Грузії, теж туди ніколи не поїдуть. Сини змалку живуть тут, вчаться українською, працювати будуть теж тут. Так розпорядилася доля, що ми втекли від війни й живемо тепер в Україні. Звісно, й тут життя нелегке, і я в свої 64 роки змушена працювати, аби прожити, та головне, що ми живемо нормальним мирним життям. Я знаю його справжню ціну...