Україна-Росія: Сусіди мають рахуватися один з одним

Події довкола грузино-російського конфлікту повною мірою висвітлюють ситуацію таким чином, що незалежність – це не абстрактна категорія, а конкретне досягнення, яке убезпечило українських громадян від воєнних конфліктів. Можна багато іронізувати з наших політиків, висміювати суперхитру обережність Л. Кравчука, гримаси кучмізму чи тактичні помилки В. Ющенка. Але фактом залишається те, що про можливість конфлікту на території України жодний серйозний наш діяч навіть не думав. І це є величезне досягнення й наша відмінність від імперського менталітету росіян. Бо не можна сказати, що у нас зовсім немає радикалів, причому з різних боків. Та сама Наталія Вітренко чи Олег Тягнибок. Але вони мають підтримку 1–2 % виборців і не мають жодних владних повноважень, на відміну, скажімо, від В. Жириновського, який ті ж 17 років незмінний член ро­сійської Думи й уособлює не просто дивака, а імперсько-шовіністичний дух російської політики. Не кажемо вже про В. Путіна, у якого вся президентсько-пре­м’єрська кар’єра нерозривно пов’язана з воєнними конфліктами в Чечні, Інгушетії, а тепер в Піденній Осетії та Абхазії.
Звичайно, і в нас є багато тих, хто ностальгує за політикою сили, але критична маса не на їх боці, і це принципово відрізняє Україну від північного су­сіда. У зв’язку з цим дуже показовою й цікавою видається заява Закарпатської обласної організації «Народної пар­тії» на захист народу Південної Осетії та засудження М. Саакашвілі. Повністю використовуючи риторику російської пропаганди, С. Ратушняк ще раз мав змогу довести свою екстравагантність. Та пишатися тим, що зі світової спільноти лише Рауль Кастро та він повністю підтримали Росію в цьому конфлікті, роздмуханому за класичним імперським сценарієм «розділяй і владарюй», – не велика заслуга. І річ не в тім, щоб виправдовувати М. Саака­швілі, який за своїми нахилами, звичайно, не далеко втік від В. Путіна. І це показали не лише останні події, а й силовий розгін опозиційного мітингу торік, закриття неугодних телеканалів. Але мова тепер про інше. Нормальна людська психіка влаштована так, що підтримка надається слабшому, тому, хто не може власними силами проти­стояти агресії. В іншому разі це плазування перед силою, що й робить ужгородський мер, який у війні з власними амбіціями втрачає всі критерії здорового глузду й реальності.
Які ж уроки з пройденого може винести Україна? На моє глибоке переконання, єдиним серйозним агітатором, який здатен переломити громадську думку в Україні на користь НАТО, є... Росія. Лише вона своєю зухвалою поведінкою зможе змусити українців задуматися над власною безпекою. Приклад Л. Кучми тут дуже по­казовий. У нещодавніх численних інтерв’ю, які екс-президент дав у зв’язку зі святкуванням свого 70-річчя, він наголошував, що предметом його найбільшої гордості в часи правління є поведінка в по­діях, пов’язаних із островом Тузла. Тобто типовий радянський номенклатурник, червоний директор, плоть від політ вихованець імперського воєнно-промислового комплексу, ставши президентом незалежної держави, змінив і свою систему цінностей. Звичайно, це була величезна перемога Кучми над собою. Бо, зацькований із усіх боків і власною опозицією, і світовою громадськістю, Лео­нід Данилович мав єдиного союзника в особі Путіна, але союзника небезкорисливого, а такого, що прагне скористатися слабкістю партнера й підібрати під себе все, що погано лежить. Думається, не випадково тоді Росія наважилася на цю провокацію, бо думала, що під кінець свого президентства
Л. Кучма буде більше думати про власну шкуру, ніж про державу, і в мутній воді вдасться щось зловити. Але українська еліта виявилася набагато достойнішою, ніж про неї говорили, і тому й Президент, і опозиція виступили одностайно, відстоявши національний інтерес. Так, до речі, як і в грузинському парламенті нині й опозиція, і влада проголосували за вихід із СНД. Тобто такі речі по-справжньому свідчать про наявність державності або ні, бо коли навіть при зовнішній загрозі не об’єднуються, то це не держава, а анклав із різними інтересами, і доля його – стати майданчиком для ігор сусідів.
Тому згадана історія з Л. Кучмою багато коштує. На жаль, в нинішній ситуації еліта не виявилася такою згуртованою. Як завжди, про велику російську місію почав просторікувати В. Сивкович, хоча це й не можна назвати офі­ційною позицією Партії регіонів, бо В. Янукович затято мовчить. Ще більш незрозумілу позицію зайняли БЮТ і прем’єр Ю. Тимошенко, тим більше, що її безпосередній колега проявив аж занадто велику активність. Причому в цьому випадку це мовчання зовсім ди­вує, оскільки не хто інший, як Юлія Володимирівна, перша з українського бомонду системно попереджала світ про російську загрозу. І було це зроблено у впливовій газеті «Нью-Йорк Таймс» як напередодні президентських виборів, так і під час першого прем’єрства.
Звичайно, симпатики Ю.Тимошенко знайдуть їй виправдання, мовляв, треба за газ домовлятися й нічого зайвий раз дратувати ведмедя. Але ж мова тут має йти не про конфронтацію з Росією, а про власну позицію, з якою сусід змушений буде рахуватися. Позаяк, якщо вона є, то при всіх обставинах ураховується, а якщо немає, то такого діяча не можна вважати державним, бо не відомо, які інтереси й кого він представляє.

Теги:

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати