КАПІТУЛЯЦІЯ – ПЕРЕД КИМ? "Несвоєчасні" роздуми про сучасні українсько-угорські відносини

Останнім часом “угорське питання” в Україні, а конкретно на Закарпатті, так часто піднімається на різних рівнях суспільно-політичного життя, що мимоволі складається враження про поступову ревізію Угорщиною радянсько-чехословацького договору від 29 червня 1945 року.

Парадоксально, але угорцям, як і після 1920 року, допомагають у цьому деякі сучасні українські манкурти, які вже навіть встигли заявити про етимологію своїх прізвищ чи особисту приналежність до угорців.

Маючи яке-не-яке відношення до останніх вирішили і ми викласти свої міркування з приводу сучасних українсько-угорських стосунків, але лише у царині забезпечення прав національних меншин в особливо актуальній сьогодні в Україні освітній сфері.

Гра в одні ворота

8 липня цього року Президенти України та Угорської республіки з легкої подачі всього лише угорської національної меншини на Закарпатті планували “зміцнити” двосторонні відносини відкриттям пам’ятного знаку на Верецькому перевалі, приуроченому сумнівному з огляду на відсутність достовірних історичних доказів віднайденню давніми уграми своєї нової батьківщини. Та не судилося і поготів.

Пропоновані нижче роздуми - це не лише крик душі небезсторонньої людини, але й усвідомлення дипломатичної поразки України у відносинах з Угорщиною.

Українсько-угорські відносини на сучасному етапі базуються на рішеннях Протоколу ХІІІ засідання українсько-угорської комісії з питань забезпечення прав національних меншин, річниця підписання якого мала місце 17 липня ц. р., що варто відзначити бодай публічним обговоренням його дивовижного змісту, тим більше, що у вересні поточного року урядовцями заплановано підписання чергового Протоколу.

Не просто говорити про українсько-угорські стосунки людині, мати якої носить угорське прізвище та ім’я, а покійного діда звали як одного з угорських королів; людині, яка народилася, виховалася і сформувалася в краї, який лише у ХХ ст. перебував у складі кількох державно-політичних режимів, а у його мешканців відсутня будь-яка фобія навіть у далекій перспективі; людині, яка є громадянином України і деканом факультету, на якому вже четвертий рік, поряд з іншими, за кошти держави навчаються представники угорської меншини; людини, чиї наукові інтереси пов’язані із долею греко-католицької церковної спільноти, сучасна ідентичність носіїв якої дозволяє досліджувати асиміляційні процеси в Карпатському регіоні краще, ніж будь-де інде у Європі.

Тому говоритиму одразу із кількох перспектив.

Сучасне становище української (в т.ч. русинської) меншини в сучасній Угорщині (всього біля 6 тис. разом) та відповідно угорської на Закарпатті (151,5 тис. чол. за переписом 2001 р.) залежить не лише від тих історичних конотацій, що їх відчувають на собі новітні носії тисячолітньої традиції співжиття в одному локальному просторі, але й від столичних та обласних чиновників відповідальних за політику забезпечення прав національних меншин.

З впевненістю можна ствердити, що на відміну від впроваджуваної ще донедавна (1944 р.) політики мадяризації русинів Угорщини, український уряд після 1991 р. «українізувати» сучасних угорців так і не спромігся, більше того навіть і не пробував таку політику проводити.

Під “українізацією” ж маємо на увазі те саме, що й офіційний Будапешт розумів під політикою “мадяризації” як у період з 1867 до 1918, так і в короткий час з 1938 до 1944 р., а саме – широке інтегрування русинської етнічної спільноти в угорське суспільство, тоді як сьогодні б мова повинна йти про інтеграцію угорців в українське суспільство.

Однак, зупинятися на історичній ретроспективі мадяризації русинів не будемо: з цього приводу вже існує достатня фахова література як серед русинських і українських авторів, так і серед зарубіжних, в тому числі угорських вчених.

Сьогодні актуальність викликає обговорення питання стану теперішніх українсько-угорських відносин в контексті рішень Протоколу ХІІІ засідання українсько-угорської комісії з питань забезпечення прав національних меншин, підписаного в Будапешті 17 липня 2007 р. Головою української частини Комісії Георгієм Поповим та його угорським візаві Ференцем Гемешем.

Власне даний Протокол і лежить в основі щоденних міждержавних стосунків двох сусідніх країн, які безцеремонно не перестають заявляти про рівноправність та паритетність у їхніх відносинах. Та чи так воно виглядає насправді в тексті самого Протоколу для непосвяченого в тонкощі двосторонніх стосунків українського (і угорського також) читача і намагатимемось розповісти у даному дослідженні.

Коротко нагадаємо, що Угорсько-українська декларація про забезпечення прав національних меншин була підписана ще у 1991 р., в якій сторони домовились виступати в подальшому проти будь-яких кроків, спрямованих на звуження прав національних меншин.

Втім, українська сторона, враховуючи подальші зусилля українського уряду, навряд чи усвідомила того факту, що ці стосунки не можуть носити симетричного характеру хоча б через те, що чисельність русинської/української громад в Угорщині після чисельних перевірок їхніх предків на лояльність угорському урядові (востаннє в період Другої світової війни) звели їхнє нікчемне становище до чисельності середньостатистичного в Центральній Європі села – 6 тисяч осіб.

Натомість, як свідчать чисельні дослідження, присвячені становищу угорської етнічної спільноти в Україні, а конкретно в Закарпатській області, сучасні понад 150 тис. осіб – це менше, ніж наприкінці 1980-х – початку 1990-х рр., проте із не порівняно кращим інституційним забезпеченням, аніж русини/українці в Угорщині.

Ставити питання про те, чиї права краще, а чиї гірше забезпечені як “національної меншини”, як мінімум не коректно, оскільки їхній статус випливає з відповіді на питання про відповідальність Урядів обох країн по забезпеченню цих прав. Так, своєрідним жестом “волі доброго сусіда” українські аналітики поквапилися охрестити постанову Державних Зборів Угорської Республіки від 24 листопада 2003 року щодо голодомору в Україні 1932–1933 рр., якою було засуджено геноцид українського народу, штучно створений сталінським режимом.

11 липня 2007 року у Будапешті, за участі Президентів України Віктора Ющенка та Угорщини Ласло Шойома, було відкрито пам’ятник Тарасу Шевченку, що в аналізованому нами документі (Преамбула, ст. 9) справедливо названо всього лише “символічним кроком”.

На цьому заходи угорського уряду щодо забезпечення прав української громади в Угорщині “на високому рівні”, за винятком заснування “Товариства українців Угорщини”, власне і вичерпуються. Про українські театри, кафедри, факультети, інститути, гімназії, ліцеї, школи чи бодай дитячі садки мова не йде навіть у віддаленій перспективі. Бо ж для кого – 6 тисяч нащадків політики мадяризації та сучасних емігрантів, які компактно не проживають ніде на території Угорщини?

Тому, коли йдеться про двосторонні стосунки між Україною і Угорщиною, слід мати на увазі лише одностороннє інституційне забезпечення прав угорської спільноти в Україні, а конкретно на Закарпатті. Відтак двосторонні стосунки набирають вигляду асиметричності, оскільки зусилля Урядів обох держав насправді спрямовані на забезпечення прав лише однієї “національної меншини”, а саме – угорської в Україні.

6 березня 2007 року голови урядів України Віктор Янукович та Угорщини Ференц Дюрчань підписали Спільний план дій, який сторони сміливо назвали “програмним документом у сфері забезпечення прав національних меншин”. Після цього 17 липня в Будапешті і було підписано вищезгаданий робочий Протокол ХІІІ засідання змішаної українсько-угорської комісії, про зміст і аналіз якого йтиметься нижче.

Наперед зауважимо, що даний документ носить рекомендаційний характер (виняток становлять лише деякі статті-пункти наказового характеру з боку однієї – угорської – українській стороні).

Складається Протокол з чотирьох частин: 1) вступної, або преамбули, що містить 17 пунктів; 2) пріоритетних напрямків – 13 пунктів (із зазначенням у заголовку, що порядок рекомендацій не співпадає з їх важливістю); 3) пропозицій на тривалу перспективу – 35 пунктів (так само із зауваженням про їх розміщення не в порядку важливості) та 4) заключних положень.

З прикінцевих пунктів-статей стає зрозумілим, що напрацьовані пропозиції доцільно прийняти урядами сторін для вжиття відповідних урядових рішень щодо реалізації Протоколу ХІІІ засідання комісії.

Наступне засідання міжурядової комісії заплановано провести в Україні в другій половині 2008 р. Оскільки тексти документу, як заявлено у Протоколі, є автентичними як на угорській, так і на українській мовах, вживані у ньому терміни, поняття чи дефініції, строки виконання рішень, розумітимемо та відповідно інтерпретуватимемо не в переносному, а в буквальному значенні.

Українська мова в Україні ― іноземна?

Оминаючи загальні сегменти із Вступної частини, в якій ідеться про благородні наміри обох сторін, особливу увагу звертають на себе статті 14 і 15-й. В них говориться про вивчення сторонами “питання щодо забезпечення представництва національних меншин у парламентах обох країн” та про те, що “Сторони сприятимуть розміщенню двомовних написів з назвами населених пунктів у місцях компактного проживання українців та угорців”.

Цікаво, яким чином представники від близько 6 тис. громади русинів/українців Угорщини можуть потрапити за партійним списком до угорського парламенту (хоч історія українського парламентаризму ще донедавна знала представників від угорської меншини Закарпаття у своїх стінах)? Інтереси ж української громади в Державних Зборах Угорщини представляє голова “Товариства українців Угорщини” Ярослава Гортяні, яка втім не є депутатом.

У іншому випадку (ст. 15) складається враження, що Українська Сторона навіть гадки не має, що місць компактного проживання русинів/українців в Угорщині вже давно не існує, тому двомовні написи з назвами населених пунктів можливі лише у місцях компактного проживання угорців в Україні, а конкретно в кількох районах (Берегівський, Виноградівський та Ужгородський) Закарпатської області.

Тепер що стосується пунктів розміщених у частині “Пріоритетні рекомендації”, порядок розташування яких, нагадаємо, не співпадає з їх важливістю (так в документі). З усіх 13-ти статей лише перший стосується одночасно обох сторін, які беруть на себе зобов’язання щодо спрощення візового режиму. Решта – 12 пунктів – це суцільні рекомендації Українській Стороні. Тональність і формулювання ключових положень інакше як дискримінацією українців Українською ж Стороною Комісії не назвати.

“З метою забезпечення рівних прав для випускників угорськомовних шкіл Закарпатської області”, комісія рекомендує українській стороні вивчити можливість створення в Закарпатській області Регіонального центру оцінювання якості освіти угорською мовою (ст. 3) та “вивчити можливість надання часткового фінансування за рахунок бюджетних коштів Закарпатському угорськомовному інституту ім. Ференца Ракоці ІІ” (ст. 4).

Цікаво скільки регіональних центрів оцінки якості знань, створених за етнічною ознакою для румунів, ромів, словаків чи русинів/українців, діють в Угорщині, або скільки україномовних навчальних закладів фінансуються, бодай частково, Урядом Угорської республіки? Задовільної відповіді на ці питання допитливий читач мабуть не отримає ніколи.

Піднімаючи ці та інші питання (наприклад, рекомендацій українській стороні виділити кошти з державного та місцевого бюджетів для завершення реконструкції будинку Угорського театру ім. Дюли Ійєша в м. Берегово (ст. 5), вивчення питання щодо відкриття професійно-технічного навчального закладу угорськомовної “Академії майстрів” на базі ліцею в с. Яноші Берегівського району (ст. 6), фінансування якого, виходячи з логіки 13 Протоколу, очевидно в наступному Протоколі буде рекомендовано покласти “частково” на Українську Сторону, чи розглянути можливість заснування в м. Берегово на місці професійного ліцею (колишній замок князя Бетлема) Угорського культурного центру, до складу якого входив би музей та районна і міська бібліотеки (ст. 7).

Сторони чомусь ні разу не підняли питання, наприклад, про збільшення годин на вивчення української мови та літератури в загальноосвітніх угорськомовних навчальних закладах, що дало б можливість угорським громадянам України хоча б не плутати чоловічий і жіночий роди під час щоденного спілкування з їх співвітчизниками українцями, чи, наприклад, історичного краєзнавства, чого, між іншим, зобов’язує ще й відповідний Указ Президента України.

Та де там. Український Президент у своїй присутності дозволив своєму угорському візаві під час офіційного візиту того в Україну 8 липня ц. р. заявити про неможливість вивчення державної української мови в угорськомовних навчальних закладах України, а лише як іноземної мови!

Окремого коментарю потребує і ст. 8 даної частини, яка рекомендує «Українській Стороні сприяти завершенню роботи над проектом пам’ятного знаку віднайдення угорцями батьківщини для встановлення на Верецькому перевалі».

З цього приводу ще в листопаді минулого року ми висловили свою скептичну думку на телеканалі “Тиса-1”, тут лише дозволимо звернути увагу Українській стороні (цікаво, хто з українців входив чи входить до комісії, чи бува не етнічні угорці?) на вище цитовані слова знаменитого німецького мислителя Фрідріха Ніцше.

Іншими словами, українська сторона чи то зі своєї некомпетентності, чи з простої байдужості (а це вже зрада національно-державних інтересів) і чи взагалі вона “українська” за визначенням, допомагає угорській стороні відроджувати історичний міф про сумнівне з огляду на відсутність достовірних історичних доказів легендарне віднайдення угорцями своєї батьківщини.

10-им пунктом комісія рекомендує українській стороні забезпечувати на олімпіадах з навчальних предметів кваліфікований та вчасний переклад завдань на угорську мову.

Претензії щодо кваліфікованості та вчасності перекладу очевидно можуть бути висунені лише угорським громадським товариствам. Не знаємо, як на олімпіадах, але переклад на угорську мову тестових завдань з історії (історії України та всесвітньої історії ХХ – початку ХХІ ст.) для вступу на історичний факультет Ужгородського національного університету (далі УжНУ) у навчальні роки 2005-2006, 2006-2007, 2007-2008 було підготовлено непрофесійно, з грубими граматичними помилками, чисельним відходом від україномовного оригінального тексту.

Переклад завдань з предмету “Людина і суспільство” угорська сторона взагалі залишила без уваги. Це довелося робити нашвидкуруч і безкоштовно викладачам кафедр угорської філології та історії Угорщини і європейської інтеграції цього ж вишу прямо під час вступного комплексного іспиту, хоч на переклад тестових завдань угорські товариства на Закарпатті отримали кошти від уряду Угорської Республіки.

У зв’язку з цим, угорська сторона через репрезентовані в Україні (конкретно на Закарпатті) різні угорські товариства не виконала умов Договору за № 1/21-08 про співпрацю, укладеного між УжНУ та Демократичною спілкою угорців України (далі ДСУУ), підписаного 11 квітня 2005 р. (детальніше про його зміст йтиметься нижче).

Що ж стосується рекомендацій “Українській Стороні розглянути можливість правового врегулювання питання, пов’язаного з веденням діловодства поряд з державною угорською мовою в загальноосвітніх угорськомовних навчальних закладах, через розроблення МОН України відповідного переліку документів”. Про це йдеться у статті 11.

Констатуємо, що перевіряючи торік Закарпатський угорськомовний інститут ім. Ференца Ракоці ІІ у складі комісії міністерства освіти і науки України, на власні очі переконалися, що документацію у даному вузі, який має ліцензію на проведення подібного виду діяльності від того таки МОН, майже суцільно ведено угорською мовою.

Подібне здивування викликає і наступний 12 пункт, в якому українській стороні рекомендовано “розглянути можливість забезпечення видачі вкладишів угорською мовою до атестатів про середню загальну школу”. В яке суспільство запланували Автори Протоколу ХІІІ засідання українсько-угорської комісії з питань забезпечення прав національних меншин інтегрувати угорськомовного громадянина України – українське чи все таки угорське? Як на нас, то відповідь цілком очевидна.

Але дивує і одночасно обурює інше: інтеграцію не в українське, а в угорське суспільство, спочатку українських угорців, а з часом не виключено і частини Закарпаття (розмови про надання культурної автономії трьом вище згадуваним районам з місцями компактного проживання угорців не вщухають і донині), проводить власне українська сторона!

Робиться це в надії на угорське протегування України до Європейського союзу. У «надійності» такого партнера українці вже мали можливість пересвідчитися в нещодавній «підтримці» Угорщиною України на останньому самміті країн НАТО в Бухаресті.

Дискримінація не угорців

Стаття 13, в якій зазначено “Українській стороні забезпечити виділення державного замовлення для підготовки спеціалістів з історії (кафедра історії Угорщини та європейської інтеграції), математики, журналістики відповідно до укладеної угоди між Ужгородським національним університетом та Демократичною Спілкою угорців України”, потребує окремого пояснення і оцінки.

По-перше, оскільки тут уже не йдеться про відкриття кафедри історії Угорщини та європейської інтеграції, яка була заснована на підставі вище згадуваного договору між УжНУ та ДСУУ рішенням Вченої ради та наказу ректора УжНУ ще в травні 2005 р., то й тональність подібного формулювання носить імперативний, а не рекомендаційний характер.

По-друге, не зрозумілими є нав’язувані Університету зобов’язання проводити набір учнів з угорськомовних ЗОШ на спеціальність “історія”, що є на історичному факультеті за освітньо-кваліфікаційним рівнем (далі ОКР) “бакалавр”, поза як угорська сторона диктує українській “забезпечити виділення державного замовлення для підготовки спеціалістів...” Виділено нами.

Будь-хто із фахівців добре розуміє відмінність між ОКР «бакалавр» та ОКР «спеціаліст». За логікою до УжНУ, в даному випадку, мали б поступати лише ті, хто диплом “бакалавра” вже має, але виявляє бажання продовжити навчання після 4-го на 5-му курсі чи, відповідно на заочній формі навчання, після 5-го на 6-му курсі для отримання ОКР «спеціаліст» чи «магістр». Тобто повинно б ітися про освітньо-кваліфікаційні послуги, яких не може надати, наприклад, Закарпатський угорськомовний інститут ім. Ференца Ракоці ІІ в Берегові.

По-третє, в результаті реалізації договору між УжНУ і ДСУУ Університет взяв на себе зобов’язання «забезпечити прийом 20 студентів по державному замовленню на історичному факультеті, тоді як ДСУУ зобов’язалася «організувати роботу серед керівників угорськомовних шкіл Закарпаття по підбору абітурієнтів на новостворену кафедру історичного факультету».

Вже четвертий рік поспіль УжНУ виконує свої зобов’язання, взяті перед ДСУУ, і це при тому, що щороку на 20 державних місць його лідерам під силу «організувати роботу» по поданні заяв лише в межах від близько 30 абітурієнтів.

Інакше кажучи, з моменту першого набору угорськомовних абітурієнтів за напрямом «історія» конкурсна ситуація ніколи не відповідала тій, яку переживали неугорськомовні абітурієнти поверх двома сотнями претендуючи на 30 місць за державним замовленням.

З чиєїсь легкої руки пропорція 40 до 60 % серед студентів історичного факультету денної форми навчання стала цілком “відповідати” співвідношенню між українцями (80,5 %) та представниками інших (7,4 %) народностей краю за переписом 2001 р. з одного боку і угорцями (12,1 %) з іншого.

Подібна «рівноправна» ситуація і на сусідньому філологічному факультеті. Там цього року на 15 місць за державним замовленням на спеціальність «угорська мова та література» було подано всього 20 заяв (конкурс 1,33), а на заочну форму навчання – 6 заяв на 5 державних місць. Такою приблизно виглядає конкурсна ситуація з угорськомовними абітурієнтами щороку.

Не турбуються місцеві «протекціоністи» захисту прав угорської меншини не лише відповідним конкурсом, який існує лише в тому випадку, коли наявні дві заяви на одне державне місце, але й якістю знань своїх абітурієнтів. Підтвердженням тому є визначений приймальною комісією УжНУ прохідний бал на місця державного замовлення за результатами сертифікатів та попереднього тестування.

Для прикладу візьмемо ті самі – історичний і філологічний факультети. Так, на історичний факультет на момент рекомендації на місця державного замовлення (19 липня) прохідний бал в угорській групі становив всього 281,5, тоді як в українській – на денну форму навчання – 368,5 (на заочну, наприклад, 339,5) балів. Відтак на момент підготовки наказу на зарахування (1 серпня) угорці поступили навчатися за кошти державного бюджету із нікчемними 259 балами, а українці з іншими народностями – на стаціонар з 353,5 (заочники – 322,5).

Іншими словами, угорськомовні студенти навчатимуться за державний кошт України з балами, рівноцінними знанням істориків заочників, що вчитимуться на контрактно-договірній основі, яких можна взяти на навчання всіх (!).

Якби зарахування проводилося на 50 державних місць денної форми навчання (скільки і є зазначено офіційно приймальною комісією), на історичний факультет за результатами конкурсу сертифікатів та попереднього тестування разом із різними, законодавчо захищеними соціальними пільгами категоріями, поступило б всього троє абітурієнтів з угорськомовних шкіл (!).

Заангажованим сторонам варто серйозно задуматися у недоброякісному наборі угорськомовних випускників шкіл, рівень знань яких рівний найгіршим абітурієнтам, що не можуть навчатися навіть за недержавні джерела фінансування, а не перейматися черговим відкриттям кафедр чи навіть факультетів, тим більше створених за етнічною ознакою.

Схожа ситуація і на спеціальності «угорська мова та література», що функціонує з окремою кафедрою на філологічному факультеті: там станом на 30 серпня ц.р. прохідний бал на денну форму навчання за державні кошти становив лише мізерних 276 (при найвищому 323), а на заочну форму навчання – 274 (при найвищому 318,5).

Складається враження, що коли мова заходить про освіту угорськомовних абітурієнтів чи студентів, то гучні заяви різних чиновників про дотримання демократичних принципів у підготовці висококваліфікованих спеціалістів враз перетворюються на звичайні декларації, за якими кожна із зацікавлених сторін очікує отримати чи то політичні, чи то фінансові, чи ті і ті одночасно дивіденди.

У всякому разі про якісну освіту ні в угорськомовних школах, ні під час вступу угорськомовних абітурієнтів до університету не йдеться, бо відсутня головна її умова – конкурс, в результаті якого перемагає найкращий, а не кожний є переможцем.

Як видно із наведеної статистики дискримінації щодо представників угорської етнічної меншини на історичному факультеті, а тим більше на філологічному, немає. Є дискримінація решти народів, серед яких і носії титульної української національної ідентичності.

Сьогодні, щоб бути «кращим», треба стати угорцем, принаймні такою виглядає національна та освітня політика на Закарпатті.

Після ознайомлення із статтями Протоколу складається враження, що усі ці рекомендації і навіть накази розроблялися лише угорською стороною без участі української. Серед пріоритетних завдань угорська сторона не зобов’язана перед Українською виконанням жодної рекомендації.

Інакше як провалом української дипломатії підписання Протоколу ХІІІ засідання не назвати. Звинувачувати угорську сторону в побудові асиметричних відносин з Україною аж ніяк не можна: навпаки це її перемога.

Шкода лише, що через хитросплетені договірні комбінації, за посередництва ДСУУ, втягнутий у небезпечну, з точки зору захисту національної безпеки України, гру Ужгородський національний університет.

Довготривала асиметрія

Для повної ясності коротко зупинимося і на оцінці пропозицій, що виносяться сторонами на “тривалу перспективу”, так само розміщених не в порядку важливості.

Асиметричність рекомендацій майже та сама, що і в “пріоритетній частині” Протоколу. Із усіх 35 пунктів-статей обох сторін стосуються всього 13, угорської – 5 і української відповідно 17. Якщо ж диференціювати спільні рекомендації, то і на “тривалу перспективу” українській стороні рекомендовано виконати 30 умов супроти 18-ти її угорської візаві.

Провал української дипломатії відчутний уже з непрофесійного формулювання другої половини пункту 2, який дослівно звучить так: “Комісія рекомендує Сторонам забезпечити надання державного замовлення для випускників середніх шкіл відповідно до міжвідомчого Робочого плану. Так, Українській Стороні для підготовки спеціалістів з історії Угорщини, європейської інтеграції, математики і журналістики в Ужгородському національному університеті; а Угорській Стороні – для студентів-громадян Угорщини українського походження, які навчаються в Україні”.

По-перше, контингент студентів, що повинен навчатися у вищих навчальних закладах, чомусь лише України (а де взаємний жест добросусідських відносин: чому б українським студентам, громадянам України, не навчатися за кошти державного бюджету Уряду Угорської республіки в угорських вищих навчальних закладах, тоді дана вимога носила б більш симетричний характер?), буде не однаковим за чисельністю

.

По-друге, УжНУ не може готувати “спеціалістів з історії Угорщини, європейської інтеграції”, а лише з “історії”, “математики” і “журналістики”, бо спеціальностей (напрямків підготовки) з історії Угорщини, як і європейської інтеграції, затверджених Кабінетом міністрів України (востаннє у грудні 2007 р.), даруйте немає.

Зрозуміло цього могла не знати угорська сторона, проте незнання подібного українською стороною аж ніяк не знімає з неї відповідальності за підписання того, чого не існує в принципі.

Мільйони батьків українських дітей із здивуванням прочитали б 5-ту статтю, яка рекомендує Українській Стороні сприяти розвитку матеріального та кадрового забезпечення угорськомовної професійно-технічної освіти

Теги: