Абориген Карпат

Вбираємо краги, шолом, окликаємо коня і підходимо до нього з лівого боку – все за інструкцією. Ворона кобилка Мальва, чистопородна «гуцулка», терпляче чекає, поки незграбний новачок нарешті вмоститься у сідлі. Кобилі сім років, вона у розквіті сил. Лише два місяці тому Мальва привела лоша, але вже готова «працювати в туризмі», підтверджуючи тезу про надзвичайну витривалість коней гуцульської породи.
«П’яти вниз, ноги трохи назад, спина – рівно, плечі опустити. Поясницю розслабити, щоб амортизувати рухи коня»,– повчає дещо схвильованих вершників-початківців Віталій Антонюк, керуючий кінним господарством при відпочинковому комплексі «Крайнебо», що в Лісному Хлібичині, неподалік Коломиї.
Ледь-ледь притискаєте шенкелі (так у кавалерійській посадці називають частину ніг від коліна до стопи) до живота коня – і Мальва рушає кроком по манежу. Під наглядом Віталія швидко освоюєте техніку поворотів і зупинки. А тоді – на годинну прогулянку верхи лісовою дорогою, закріпляти отримані знання на практиці й переживати особливу, у жодний інший спосіб недоступну насолоду від не спілкування навіть, а співіснування з чутливою, мудрою і шляхетною твариною.
...Віталій закоханий у гуцуликів. На них він покладає свої найбільші надії на розвиток не тільки кінного туризму й спорту, а загалом культури кінного відпочинку в Україні. «В німецьких чи угорських селах нерідко по два-три манежі. Навіть міжсільські кінні змагання проводяться, діти привчаються до спілкування з тваринами. Що вже казати про міста. А до нас, на жаль, мода на такий відпочинок ще не прийшла», – розповідає Віталій, який десять років життя присвятив конярству. Саме гуцульська порода, на його переконання, допоможе українцям розсмакувати приваби кінного відпочинку.
«Я просто зачарований красою і грацією цього коня», – каже Віталій і обурюється, коли до гуцуликів ставляться насмішкувато за їхній порівняно невисокий зріст. Насправді, поширений стереотип, що кінь гуцульської породи – це ніби трохи завеликий поні, «іграшковий» коник для дітей, зовсім не відповідає дійсності.
Звісно, гуцулик нижчий від німецької чи української верхової, російського рисака, але це далеко не поні, це повноцінний кінь ростом 140 см в холці, з унікальною витривалістю, сильними ногами і карком, багато в чому здатний перевершити «розкручені» престижні породи. Так, жоден інший кінь не зуміє пройти горами сотню кілометрів, несучи вершника чи вантаж, не витримає перепаду висот, суворого клімату високогірних полонин.
Унікальні фізичні якості й м’який, спокійний темперамент гуцульські гірські коні набували впродовж століть стихійної народної селекції. У цій породі, на думку фахівців, тече кров диких тарпанів, від яких залишилася темна смуга на спині гуцуликів, коней Пржевальського, монгольських і навіть арабських скакунів. Гуцулики – найдавніша українська порода, абориген Карпат. Сьогодні без них вже неможливо уявити собі Гуцулію так само, як без трембіти, кептаря чи троїстих з коломийками. А все могло бути інакше, якби не зусилля таких ентузіастів, як Віталій та його колеги з Косівщини чи Закарпаття...
Врятована порода
У ХХ столітті гуцулики опинилися  на межі зникнення. Спершу дві світові війни, згодом недолуге колгоспне господарювання призвели до майже повного зникнення породи гірських коней в Україні – випадково вціліли одиниці представників чистої породи, яких було недостатньо для її відродження. Але в Румунії, Польщі, Словаччині нашим гуцуликам пощастило вижити, і в останні роки передовсім завдяки програмам міжнародної благодійної фундації «Хайфер проджект інтернешенл» чисельність гуцуликів в Україні зросла до трьох сотень. Хоча «Хайфер» працює переважно на Закарпатті і Косівщині, але привезені ними з Польщі породисті коні та отриманий протягом восьми років приплід вже розійшлися по господарствах  усього карпатського регіону. «Дай Боже, аби в них і далі все було добре, вони заклали фундамент, – каже Віталій про роботу фундації «Хайфер», у проектах якої також бере участь. Днями він проводив тренінг для ґаздів-власників гуцуликів у Косові.
Сьогодні на фермі, якою завідує Віталій, 43 коня. Є російські рисаки, гановер, українська верхова. Але найбільше гуцуликів – 30. Цьогоріч народилося ще 7 лошат – усі добротні породні коні, мають сертифікати, племінні свідоцтва і паспорти. З дворічного віку Віталій почне їх виїжджати. Щоб привчити коня до вершника, треба витратити не менше року. Віталій падав стільки разів, що вже й не полічити. Але він не зважає: «Я це люблю, це моє, я на своєму місці. Я без них не можу».
Коні є, нема культури
«Саме завдяки гуцуликам я даю 90%, що людина, яка приїхала до нас один раз, приїде ще, – запевняє Віталій. – Чому саме ці коні? На них набагато зручніше і безпечніше їхати. І хоча керувати верховою чи рисаком навіть легше, в комфорті їзди гуцулик поза конкуренцією, особливо для початківців».
Є ще один стереотип, який стримує українців від радощів кінного відпочинку. Вважається, що верхова їзда не по кишені пересічним громадянам, мовляв, це розваги багатіїв, які в такий спосіб підкреслюють свій винятковий соціальний статус. Це не зовсім так, запевняє Віталій: «Гуцулик – це не дорого. Якщо в наших умовах ціна вища через штучні умови, годівлю купленим сіном, відсутність пасовиська, то в горах, де є випас, покататися на коні зможе дозволити собі практично кожен». У селах Косівщини, Надвірнянщини й Закарпаття, де туркомплекси вже пропонують послуги кінного туризму, годинна прогулянка на гуцулику коштує від 20 до 30 грн, а денний похід обійдеться в сотню гривень. Чому б не приїжджати на ферму двічі на місяць, з родиною, дітьми, показати їм коней, годинку проїхатися лісом? «Це чудовий спосіб провести дозвілля, більшість людей просто не здогадуються про це», – нарікає Віталій.
Звісно, регулярні заняття задля професійного росту у верховій їзді не кожен зможе собі дозволити. Щоб стати добрим вершником, треба займатися через день бодай місяць, каже Віталій, тоді результат буде помітним. Заможніші взагалі можуть придбати собі коня і утримувати його на фермі за окрему плату. До речі, чудового гуцулика можна наразі купити за 10-15 тис. грн., але немає сумнівів, що ціна буде рости. В Європі охоче беруть польських чи румунських коней, які нічим не кращі за українських, за 5-6 тис. євро. Сьогодні на українських гуцуликів покупців не вистачає, і причина не в браку заможних людей, вважає коняр, а якраз в браку культури відпочинку.
Кінний відпочинок вимагає особливого настрою: кінь не терпить різких нервозних рухів, брутального ставлення, підпилих «клієнтів». Від вершника він вимагає уваги, ласки, концентрації й упевненості в собі. «Кінь – хитра тварина, він одразу просікає, що ви не контролюєте ситуацію, і починає поводитися, як собі хоче, а не як хочете ви. Але він і розумний: коли йому правильно підказати, поводитися спокійно, він буде покірним і слухняним», – розповідає коняр. «Пам’ятайте, що кінь - жива тварина, яка має характер», – нагадує інструкція для відвідувачів ферми.
Гуцуликам потрібні лобісти
У коняра є мрія: створити господарку, де б його улюблені гуцулики паслися на полонинах, омивалися гірськими зливами, обвівалися прохолодними карпатськими вітрами. Словом, жили б у своєму природному середовищі. Віталій вважає, що на долині гірський кінь неминуче виродиться, втратить свої унікальні характеристики. Поодинокі туристичні «зелені» садиби, навіть у гірських селах, чистоту породи не врятують. Потрібен сучасний кінний завод, який міг би централізовано вести серйозну селекційну роботу.
Створити таке підприємство без підтримки держави сьогодні нереально. Конярство ще не приносить «швидких» грошей. В нього інвестують і працюють у галузі лише ентузіасти. А держава підтримує тільки розведення української верхової, геть забувши про свого унікального аборигена.
Щоб підприємство отримало статус заводу, потрібно не менше 50 чистопородних кобиломаток, на кожну – 2 га полонини під випас, денники й стайні, але головне – кваліфіковані кадри. Фахівців катастрофічно бракує, а на самому ентузіазмі, каже Віталій, далеко не заїдеш. Тому сьогодні гуцулику потрібен серйозний лобізм на рівні Міністерства агрополітики і парламенту. Потрібні спеціальні програми, освітні заходи, промоція у ЗМІ.
Видається, у Віталія нарешті знайшлися впливові однодумці, які здатні зрушити питання з мертвої точки. Незабаром на Прикарпатті з’явиться асоціація гуцульського коня, яка мала б об’єднати кінні господарства і власників гуцуликів задля ефективної популяризації й промоції гуцуликів, племінної роботи, лобіювання породи на рівні Мінагрополітики. Ініціатори планують налагодити зв’язки з Інтернаціональною асоціацією коня, центральний офіс якої знаходиться у Відні, і перейняти її стандарти породи. Створення регіональної асоціації стане першим кроком у великій і шляхетній справі. У майбутньому – племінний завод, кінна школа, туризм, спорт, змагання, клуби, фестивалі - словом, та мода, популярність і культура, про яку сьогодні мріють лише кілька поодиноких ентузіастів, зачарованих красивим і лагідним гуцуликом.

Теги:

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати