”Протягом тижня на ”Шипоті” я їла раз на день, та й то якісь консерви. Тепер шлунок нормальної їжі не сприймає, — розповідає 22-річна письменниця Ярослава Литвин. — Дехто називає ”Шипіт” фестивалем, але це неправильно. Там не виступають гурти. Туди з’їжджається неформальна молодь з усього СНД, щоб пожити подалі від цивілізації. Цьогоріч усіх охопила нудистська інфекція. Люди не соромилися одне одного, ходили голими, сиділи так біля вогнищ, співали пісень. Одного хлопця, правда, на три доби посадили за нудизм за ґрати. Він спустився з гори і купався голим у місці, де вештається багато звичайних туристів”.
”Шипіт” проходить вже 16-й рік поспіль на гірській галявині неподалік однойменного водоспаду біля селища Воловець Закарпатської області. Від Києва до Воловця їхати 14 год. будь-яким із чотирнадцяти потягів, що курсують у напрямку Ужгорода чи Чопа. Квитки у плацкарті коштують 70 грн, у купе — 120.
— Від Воловця до підніжжя гори Шипіт 12 кілометрів, — продовжує Ярослава. — Можна пройти пішки, але з важкими рюкзаками за спиною цю відстань осилити непросто. Особливо тим, хто до походів геть не звик. Можна безкоштовно доїхати автостопом. Дехто бере таксі. Воно коштує 30–40 гривень. Кажуть, є якісь автобуси за 5 гривень, та ми їх не дочекалися.
Майже 20 хв. сходять на гору. Піднімаються на 200 м.
— Підйом глиняний, тому якщо пройде дощ, він розмокає і стає слизьким. Там багато каміння, тому взуття треба одягати з твердою підошвою, інакше можна набити ноги. Намет на галявині можна розбивати будь-де. Якщо хочеться бути в центрі подій, то таборитися слід внизу, якщо ж більше прагнеш спокою — десь вище.
Люди починають з’їжджатися на ”Шипіт” з 1 липня, найбільше народу збирається 6–7, на свято Івана Купали. Охорони на ”Шипоті” немає. Раз на день з’являється кілька міліціонерів. Обходять наметове містечко.
— Цьогоріч був просто аншлаг. На Купала було десь п’ять тисяч людей. Більшість із них приїхали вперше. Їм було плювати на правила, які встановили старожили. Зокрема, усі мали прибирати після себе сміття і зносити його вниз, до селища. Цьогоріч гості закидали галявину пластиковими пляшками та іншим лайном і поїхали собі. Ті, хто лишилися, мусили прибирати. Валялося багато битого скла, а там же граються маленькі дітки, яких привозять на ”Шипіт” молоді пари.
У ніч на Івана Купала розпалюють велике вогнище, навколо якого водять хоровод.
— Із самого ранку хлопці йдуть у ліс і рубають дерева. З них складають основу для ватри. Коли темніє, її розпалюють і кілька годин танцюють навколо. Усі одягаються цього вечора святково, а от решту днів люди ходять у чому попало. Правда, речі треба одягати легкі, бо біля ватри неймовірно жарко. І обов’язково щось на голову, інакше попіл та величезні іскри від вогнища можуть присмалити волосся. Я от собі палець обпекла, більше тижня заживає.
Цьогоріч купальську ватру розпалювали книгою Любка Дереша ”Трохи пітьми”. У ній письменник, на думку старожилів, неправдиво розказав про фестиваль. Багатьох персонажів списав із реальних завсідників ”Шипоту”. Раніше він постійно відвідував фестиваль. Цього разу не приїхав.
— Справжніх людей в його книжці розпізнати можна, але більше ніяких збігів із тим, що написано, і тим, що є насправді, я не побачила. Фестиваль наповнений позитивними емоціями, а Дереш описав якусь його темну сторону. У книжці була історія про панка із Шостки, який з’їв собаку, — продовжує жінка. — А цьогоріч я познайомилася із прототипом того героя. Це такий кремезний високий хлопець, який мало не плачучи повторював: ”Тепер усі думають, що я з’їв собаку, а насправді я його не їв”.
Багато хто не витримував життя в горах і тікав із табору.
— Дехто з приїжджих не брав із собою їжі, дехто — теплих речей. А без них ніяк, бо вночі температура повітря десь плюс чотири-шість. Якось була взагалі мінусова. Я взяла зимову куртку, яка пережила навіть Камчатку. Загалом мій рюкзак важив, мабуть, як я сама — понад 50 кілограм. Одна ніч була дуже темна, — каже письменниця. — За 20–30 сантиметрів від себе нічого не видно. У новачків почалася паніка. Вони в цій суцільній темряві збиралися і кудись бігли. Виглядало то моторошно. Ну а старожили, бувало, збиралися вже їхати, спускалися з гори, а потім поверталися назад. Бо люди, що відчували смак фестивалю, покидати його не хотіли.