Кому служили "русскіе фашисти" Закарпаття?

Сьогоднішній спадкоємець Фенцика?

Ні для кого не секрет, що саме на Закарпатті, напевно, довше зі всіх  регіонів сучасної України продовжувалася полеміка стосовно національної приналежності корінного східнослов’янського населення краю. Разом з тим культурна спадщина москвофільства, нехай в історичному програші, нехай „брехливого”, „реакційного” тощо, але в тій же мірі належить закарпатцям, як і більш молодий українофільський інтелектуальний доробок. Причому, як українство, москвофільський ґрунт поєднував у національному питанні прихильників цілком різних політичних ідеологій. Не були винятками й адепти фашизму (розуміємо його тут у ширшому сенсі), пік захоплення яким припав на міжвоєнний період.

Хоча й перша ЧСР, що включала Закарпаття – Підкарпатську Русь, демонстративно дистанціювалася від „нового середньовіччя” в обох формах, декларуючи демократичні цінності, крайнє праві організації все ж існували у цій країні. Саме вони наближували кінець єдиної чехословацької держави. Рецепція фашизму у середовищі тоді ще чисельних москвофілів пов’язана, перш за все, з іменем священика Степана (Стефана) Фенцика. Примітно, що для реалізації своїх честолюбних ідей він не гребував підтримкою сусідніх держав. Органічно його політична кар’єра продовжилася і після окупації Закарпаття угорцями.

Фенцик народився у 1892 році у знаній в краї родині греко-католицької інтелігенції. Будучи племінником відомого русофільського діяча Євгена Фенцика (1844-1903), і на відміну від свого родича українофіла Августина Штефана (1893-1986), Пішта на ціле життя перейняв консервативні національні переконання свого дядька. Отримавши блискучу кількасторонню освіту та ставши у 1918 р. целібатним священиком, Фенцик викладав у навчальних закладах Ужгорода. Окрім того, він відігравав помітну роль у музичному житті краю (до слова, саме Фенцик є автором музики до гімну Підкарпатської Русі). Невгамовна активність молодого клерика спонукала його шукати для себе чимраз нові й нові завдання.

У 1923 році Фенцик був біля витоків Товариства імені Духновича (повна назва - Русское культурно-просвѣтительное общество имени А.В. Духновича), - найбільш впливової москвофільської організації Закарпаття 20-30-х років. Будучи офіційно його секретарем, саме Фенцик зосередив у своїх руках реальну владу. Як представника Товариства імені Духновича, він налагодив тісні контакти із правою російською еміграцією по всьому світі. Неодноразово брав участь у різноманітних емігрантських акціях у різних державах. Після невдалої спроби у 1931 році стати Мукачівським греко-католицьким єпископом, амбіційний Фенцик повністю переключився на політику. І за „несвященицьку” діяльність навіть був позбавлений духовного сану.

Основу своєї політичної програми Фенцик, як і багато інших політиків краю, базував на критиці чехословацького уряду за невиконання умов Сен-Жерменського мирного договору про автономію Підкарпатської Русі. Однак конкретні складові його політичного світогляду формувались не одразу, а поступово рухаючись на крайній правий фланг. Оскільки Товариство імені Духновича формально було культурно-просвітницькою організацією, у 1935 році Фенцик заснував Русскую Національно-Автономную Партію (скорочено РНАП), котра стояла на радикально-націоналістичних москвофільських позиціях. Інтереси своєї партії в 1935-1938 роках Фенцик представляв у парламенті ЧСР, будучи депутатом.

Загалом у політичних ідеалах Фенцика традиційний християнський консерватизм у звичному для того часу ключі переплітався із елементами, запозиченими з італійського фашизму і німецького нацизму. Повага та любов до старої царської Росії сусідили з підкреслено антирадянською позицією. Органічно мозаїку фенцикових поглядів доповнював антисемітизм. Ясна річ, що Фенцик відмовляв у праві на самостійне існування українцям та українській мові.

Про авторитет Фенцика серед закордонних ультраправих однодумців свідчить, наприклад, той факт, що ще на початку 30-х роках він став почесним членом Російської фашистської партії Константина Родзаєвського із центром у Харбіні. У зв’язку з цим цікаво, що одна з газет, яку Фенцик видавав у 1935-1938 роках, отримала назву „Нашъ путь”, повторивши тим самим назву газети харбінських фашистів.

Природно, що Фенцикові не бракувало ворогів. За даними ужгородського історика Романа Офіцинського, у міжвоєнному часі відбулося 462 судових процеси, зініційованих як Фенциком, так і його опонентами.

Докорінні політичні зміни в європейській політиці наприкінці 30-х років ще більш розв’язали руки організаціям фашистського типу в Чехословаччині. Не були винятками й закарпатці. Головними покровителями москвофільських радикалів на Підкарпатській Русі стали Угорщина та Польща, які прагнули до встановлення спільного кордону. 

Ще в 1934-1938 роках. Фенцик регулярно отримував кошти від польського консула в Ужгороді Халупчинського. Скеровувалися вони на партійні потреби та діяльність у дусі польсько-угорського братерства. У жовтні 1938 року після знайдення точок дотику зі своїм давнім проугорськи налаштованим конкурентом Андрієм Бродієм (1895-1946), Фенцик отримав міністерський портфель у першому автономному уряді Підкарпаття. 

Проте уряд Бродія проіснував лише півмісяця. І Бродій, і Фенцик покладали великі сподівання на плебісцит про приєднання краю до Угорщини, котрий вони обоє готували. Празька влада, відчувши реальну можливість втратити підкарпатську територію, затвердили новий, українофільський по суті автономний уряд на чолі з Августином Волошином (1874-1945). Фенцик утік до Будапешту. Там він вже абсолютно відверто почав закликати до негайної зміни кордонів.   

Після Віденського арбітражу (2.11.1938), коли частина Підкарпатської Русі з її головними центрами відійшла до Угорщини, для популяризації своїх ідей Фенцик створив в Ужгороді Русскую Національную Гвардію Чернорубашечниковъ, основу якої склали колишні скаути Товариства імені Духновича. Естетика вбрання нової організації не залишала сумнівів у її підкреслено фашистській направленості. Радянський автор Д. Букович у одній зі своїх антиуніатських публікацій у характерному стилі дав оцінку складові Гвардії: „Це були синки куркулів, попів, декласованих елементів, яких очолювали уніати С. Крайняк, Б. Балецький та В. Реберка”. Швидше за все, організація грала роль ефектної свити для свого вождя. Разом з тим загони чорносорочечників дестабілізували ситуацію в Карпатській Україні, нерідко вступаючи у збройні сутички із вояками Карпатської Січі та надаючи безпосередню допомогу угорським військам. Все це робилося, як стверджували гвардійські лідери, „чтобы освободить отъ желто-синяго гнета стонущую нашу отчизну”. 

Після захоплення угорцями у березні 1939 року всієї території Підкарпатської Русі, Фенцик був призначений депутатом вищої палати парламенту Угорщини. На цій посаді він залишався аж до 1944 року. Опинившись у нових умовах, Фенцик намагався нехай у дещо видозмінених формах відстоювати свої попередні погляди, не будучи при цьому у жодному випадку прихильником мадяризації. Не перервалися також його контакти з російською еміграцією. Хоч в тому часі помітно почастішали й реверанси в бік святостефанізму. Навіть часто вживані у його лексиці прикметники «руській» і «карпаторусскій» значною мірою були розбавлені підзабутою формою «угрорусскій».

Однак Фенцик даремно добивався автономії рідного краю: його виступи з даного питання в угорській пресі залишились практично непоміченими. Пропоноване ним Карпаторуське воєводство так ніколи й не було створене. Не допомогли йому навіть впливові знайомства у вищих ешелонах влади. РНАП, яка змінила свою назву на Угрорусскую Національную Партію, у 1940 році увійшла до Угорської партії Ендре Корлата, що можна вважати за припинення самостійної діяльності цього фенцикового дітища. У 1943 році після смерті єпископа Олександра Стойки (1890-1943), Фенцик знову спробував обійняти єпископське крісло, але теж безуспішно. Цей факт ознаменував початок кінця його політичної кар’єри.

Восени 1944 року радянські війська вступили до Будапешту. Фенцик, будучи поліглотом, не знайшов іншого виходу, як влаштуватися у радянський штаб перекладачем. Важко сказати, що перед цим кроком прокручувалися у голові відомого антибільшовицького політика. На думку Івана Попа, Фенцик таким чином „искал пути соглашения с новыми хозяевами в Центральной Европе”. Так чи інакше, наприкінці березня 1945 році він був арештований СМЕРШом, а 30 березня 1946 році у відповідності до постанови Закарпатського обласного суду був розстріляний. 
  
Мимоволі доля Фенцика нагадує сумний кінець його харбінського „колеги”, згаданого вище К. Родзаєвського. 1 липня 1943 року японські власті, котрі раніше були покровителями російських фашистів, в один момент заборонили діяльність усіх їхніх структур на території Манчжурії, Китаю та Японії. Спостерігаючи за успіхами Совітів у 1945 році, Родзаєвський, який знаходився у глибокій психологічній та моральній кризі, звернувся із покаянним листом до Сталіна. Більше того, чимало мрій російських фашистів на очах реалізовувалися ними ще недавно зненавидженим сталінським режимом. Наприкінці вересня того ж року Родзаєвський переступив поріг радянського консульства у Пекіні, звідки йому не судилося вже вийти. Його було арештовано та через Читу переправлено на Луб’янку. Як і для Фенцика, Родзаєвському не знайшлося місця у післявоєнному житті: як зрадника його було засуджено до вищої міри покарання і 30 серпня 1946 року розстріляно.
  
То яким же увійшов Фенцик до закарпатської народної пам’яті? 24 лютого 1992 року він був реабілітований молодою українською державою. Напевно, тому, що у його діях було більше показовості та гучних заяв, ніж реальних кроків. Проте його могила на міському кладовищі на вулиці Капушанській, де ховали політв’язнів, до цього часу -- безіменна. Це, очевидно, є головним свідченням ставлення закарпатців до Фенцика. Зіграло свою роль і те, що питання про російськість Закарпаття вже давно відійшло в минуле.
 
„Демагог”, „авантюрист”, „агент” -- ось найрозповсюдженіші епітети, що характеризували Фенцика у післявоєнній та сучасній літературі. Не виправдовуючи ідеологічних перебільшень цього політика, варто визнати, що за машкарою по-різному демонізованих штампів „москвофіл” і „фашист” можна віднайти досить неординарного суспільно-політичного діяча. Достатньо обґрунтоване невдоволення державним співжиттям з чехами, священицьке відторгнення до атеїстичних лівих концепцій, активізація реакційних сил по всій Європі, у т. ч. й на старій батьківщині в Угорщині, і серед інших нацменшин Чехословаччини, - все це підштовхувало Степана Фенцика в обійми фашистської ідеології, тоді ще зовсім не асоційованої зі злочинами гітлерівців.

З ким же було співробітничати русофілу-українофобу за відсутності Російської імперії, як не з сусідами Підкарпатської Русі, що також не раділи зростанню українського національного руху? Тим паче, що режим Горті набагато більше відповідав консервативному гарту Фенцика, ніж декларована чехословацька демократія.

Загалом складається враження, що нині тема карпаторуського фашизму особливо нікого не цікавить. Росіяни радше націлені на вивчення фашистської спадщини безпосередньо в середовищі своєї еміграції. Офіційна українська історіографія, за деякими винятками, приділяє увагу правому українофільському досвіду Закарпаття. Русинська історична думка теж майже байдужа до „русскихъ фашистовъ” рідного краю. Білих же плям у історії цього суперечливого руху ще предостатньо.    

Теги:

48 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати