1. ФОРМУЛА КОХАННЯ
АБО
СЕРГІЙ ФЕДАКА – НЕБЕСНИЙ ЗЕМЛЯНИН
Нічого випадкового не трапляється!
Учора йшла у банк (ва банк), а зустріла Сергія Федаку, який любовно тримався за витончену ручку. (Хоча не таку вже й молоду). Це була ручка найвірнішого товариша. Так-так, незрадливого друга, без якого не можна уявити нашого сивого професора – його чорний дипломат!
Вони обидва запропонували провести мене додому. Але не уточнили до чийого...
Так ми опинилися у них. На кухні. За столом. За чаркою.
Кажуть, не можна відчути митця, не побувавши в нього вдома.
Істинно кажу: не можна відчути митця, не випивши з ним чарки-дві-три-чотири!
Знаєте, книжки Сергія Федаки дивують мене обкладинками. Збірка „Небесні суходоли” не стала винятком. А коли після години коньякування, я попросила пана Сергія показати свою майстерню, то першим, що побачила, була обкладинка останньої книги, яка висіла на стіні! Велика-превелика! Обвита романтично-таємничою павутиною та сантиметровим шаром пилюки. Робота 1918-ого року: хмари, лебеді й безкінечна дорога. Так ось що бачить поет кожного ранку! Ось в які бездоріжжя манять його жінки!
- Сергію, - питаю у перерві між чарками, – розкажи про свою музу?
- Народжена із музики дощу
У рік сріблястих сосон і смерічок,
На річці тиші, що впадає в вічність,
Тікаєш ти із побуту в незвичність,
Народжену із музики дощу, – промовляла до мене збірка зі старого дипломату.
- Моя муза – минуле, – таємниче піднімає вказівного перста і водить ним перед моїми очима професор.
- То хто ж вона? – дивуюся.
- Не ти! – посміхається.
«Знаю», - думаю собі, а вголос знову допитуюсь:
-- А вона реальна?
- Ти несподівана, як спогад,
І чарівлива, наче сон... – гуде дипломат.
- У шість років я закохався у дівчинку-однолітка. Усе найкраще, що було у ній – я проніс крізь минуле. І нестиму в майбутнє.
-- Туди? У „Небесні суходоли”? – показую на картину.
-- Немов по березовім стовбуру сік
Твій піт разом з тушшю повільно потік
Від твоїх заледве прикритих повік,
І час зупинив невблаганний свій лік.
Так пахне дитинство – безжурно-щасливе...
Усе-таки після багатьох прочитань я знайшла у його віршах стриманий оптимізм. (Хоча знаючи автора, у це важко повірити). А ще там багато дитинства:
Та, що колись мене кохала
І покохає в майбутті.
Начитавшись професорових віршів, я вивела формулу «Небесних суходолів». Вона виглядає так:
Минуле = усмішка = ВОНА = дорога =життя !!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!! |
Хоча, ясна річ, ви можете вивести свою формулу. Це нікому не забороняється.
А загалом, скажу вам, світ професора – туманющо-туманно-туманний. І хто з них двох заблукав – Він чи Вона, - ніхто зі сторонніх ніколи не довідається. Бо цього не знають навіть вони.
Вона чекає уві сні чи мріях –
Моїх, а може навіть не моїх.
Я заблукав у довжелезних віях (і як це так може бути :) :) )
В бору сосновім, де відлунням – сміх.
Р. S. Поет заснув у своїй кімнаті, а я, ще раз зиркнувши на картину, навшпиньки вийшла, тихесенько присвоївши довідник „100 великих коханців”. А раптом у житті знадобиться?
У коридорі зі мною гречно розкланявся старий чорний дипломат…
2. І ГАВРОША СТРУМІНЬ В ПРИДАЧУ!
АБО
ПОЛІТ НАД ПОЕТОВИМ “ТІЛОМ”
Ви знаєте, як Гаврош підписує свої збірки, коли їх дарує?
Дівчата, які тримають під подушкою „Фалічні знаки” або „Тіло лучниці” зараз посміхаються до вух.
А для непосвячених цитую:
„Наташі, чиє ліжко пахне трояндою. Підпис. Номер мобільного.”
„Ірці, щоб стояв у кожній дірці. Підпис. Дата. Номер мобільного.”
„Марічці: живи – легко, цілуйся – спрагло, кохайся – гаряче.”
Так-так! Недаремно ж його прозвали мачо! Як на мене, найвдалішим жартом про автора є: “А ваше мача вже спало з мачо?”.
Та нічого дивного немає в тому, що ми ТАК сприймаємо Гавроша, адже він сам нас на це провокує. Ось рядки трудової біографії поета:
„ Зрештою, після тридцяти вже збиваєшся з рахунку, проте не втрачаєш радість чергової перемоги. Тим паче, коли знову поруч – розкішний екземпляр, який би так прикрасив твою колекцію. Примруживши око, професійно визначаєш цінність знахідки: „О, це буде вищий пілотаж!” або „Наївно, зате щиро”... Забуваєш вже їхні назви, та пам’ятаєш ситуації, лінії, звуки, запахи...”(„Моя р-р-революція”).
А можна й метафоричніше:
„Я – в’юн, що вислизає із сіті.
Я – меч, щосили застромлений в піхви.
Я – фалосу струмінь.” („Фалічні знаки”)
І от нарешті -- тіло. Себто, „Тіло лучниці”. Або, як жартують в народі -- „Тіло дачниці”. Остання збірка шокувала багатьох, чим тільки можна шокувати правовірного закарпатця, який ходить до церкви й санує батьків. Хоча Гаврош -- він і в Парижі Gavrosh! Вічний революціонер, дух, що тіло рве до...
А втім, чоловіки в коментарях інтернет-видань пишуть різні дурнички про останню збірку закарпатського еротомана. Ха! А бачили би ви, що там пишуть дівчата? Отож бо! :)
Тому й біситься сильна половина людства. Та мова про „Тіло”, яке презентували вже у Львові, Ужгороді та Києві.
-- Сашко, як воно -- відчувати себе відомим?
-- ... (Пауза з дуже хитрою посмішкою)
-- А все ж?
-- Приємно, коли незнайомі киянки запрошують у ресторан, аби за все розплатитися.
-- Невже всі хочуть потрапити до книжки?
-- ... (Пауза -- довша. Посмішка -- хитріша).
-- Хіба у мачо бувають музи?
У відповідь автоцитата:
Я прагнув миті...
Ти – вічності.
Іноді миті достатньо для вічності... („Фалічні знаки”)
І зазирає в очі... Мовляв, ну як? Себто, як я тобі?
Цей дивний чоловік завжди зазирає в очі так (ну жінки знають як) всім представницям чарівної половини людства, і вважає смертним гріхом, якщо хтось на нього не ведеться.
-- Сашко, таке враження, ніби кожен вірш „Тіла...” написаний про інше тіло...
-- Гм... Гм... (Тягнеться до свого пива).
-- А де ж образ отої єдиної? Невже твій герой такий непохитний у своїй непостійності?
Він інтригуюче мовчить.
Ось так завжди з чоловіками. Все доводиться робити за них. Навіть відповідати.
Гаразд, мачо, послухай тоді мене. “Фалічні знаки” були набагато зухвалішими. Бо й ліричний герой був епатажний. Якщо в першій збірці Він бере Їх (бо ж не її!!), то в другій Вони (а, може, все-таки вона?), беруть його. Якщо в першій були -- жінки, то в другій, що би там Гаврош не мовчав, з’явилася Жінка. Одна. Ім’я якій -- незвідана туга.
Він уже не той безтурботний цінитель жіночого тіла та сексуальної насолоди. Не шукає лезо язика, пурпурові краї та розквітлі пуп’янки. Тепер він у пошуках Жінки, яка дарує. З’явилися такі несподівані слова, як біль, надія, кохання, щастя, серце, сльози, самотність, любов. Ах-ах-ах, мачо, що з вами сталося? Куди поділися пересохлі губи, первісний крик, тривала їзда, зволожені губки ще й триденна щетина. Все набуває інших відтінків. Глибших.
І нескінченна моя промова, заразливий сміх без причини і щастя у твоїх очах.
А далі – прогулянка ліжком з найбоязкішою дамою серця. І смак твій, і запах, і дотик, і подих...
Це вже вам не дикі скачки з учителькою гри на тромбоні, а КОХАННЯ, дорогенькі мої. Ко-ха-ння! Невже Гаврош на таке здатний? Хай там як, але неповторне вміння називати речі по-своєму виділяє його з натовпу любовних співців. Бо сміливості й хисту йому не позичати.
Проте в своїх почуттях він такий же дивний, як і в житті:
Я вже звикаю до запаху твого.
- ІДИ!
Поки ще тебе відпускаю...
Отак вони завжди: роблять вигляд, що відпускають. А попробуй піди! Та-а-ке почуєш! Зрештою, що для поета кохання, як не гра, інтрига, емоції, збурення і приступ гострого натхнення. Ну й , ясна річ, фалосу струмінь! Якщо не забуде за своїм писанням про ту, яке це все йому ПОДАРУВАЛА...
P.S. Улюблений вірш:
Тільки й світла – що в твоїх очах.
Тільки й тепла – що в твоєму голосі.
Тільки й життя – що в коротких зустрічах.
Тільки й надії – що коли-небудь це все обірветься…
3. Чоловік жіночого погляду,
або
поетпоетпоетпоетпоетпоетпоетпоетпоетпоетпоетпоет
У нього весела посмішка. Трохи таємнича. У нього красиве чоло, яке виказує його життєвий досвід. У нього сумні очі і глибокий погляд. Про що ж пише чоловік із такими очима? Про що може (ні, про що має) писати чоловік із сумним поглядом?
Ви знаєте, я заглядала в очі багатьом чоловікам. У декого вони світяться, в декого мовчать (що є найстрашнішим). Я дивилась в очі Мідянці. Його дзеркало душі завжди усміхнене (чи то, можливо, лише до мене?) і в нього майже немає віршів про кохання! Я спостерігала за Рошком, він, не сумуючи, заграє і пише... містику. А от Василь Кузан, навіть залицяючись, у душі сумує і... шукає пригод.
Для чого? А щоб позбутися тієї туги...
У житті кожного чоловіка настає період, коли він усіма силами хоче вирватись із чогось, зрозумілого лише йому. Він шукає вражень. Зрештою, який з письменника – письменник без пригод?
Тож про що ж пише поет із сумними очима?
Якось потрапила до моїх рук (із рук Кузана J) його збірка „Золото Карпат”. Вирішила спочатку почитати її за схемою: гортаю, приглядаюсь, думаю; котрий вірш зачіпає – читаю. І що б ви подумали? Всюди ВОНО! Оте наше, споконвічно-вічне, єдине і не завжди (тобто завжди не єдине), але таке, що примушує нас робити благородні і безглузді вчинки – КОХАННЯ!
- Васю, пам’ятаю, коли ще була мала J, то на одному вечорі, де ти виступав, дивилася на тебе так захоплено (тепер ми помінялись місцями (чи ролями?)), тоді почула від тебе одкровення: азм -- перший закарпатець, що до еротики звернувся…
- Ну що, Ірисечко, сказати... (Довго-довго думає...)
- Про що ж ти так довго мовчиш?
- Та... Думаю про те, що сьогодні ввечері, мабуть, народиться в мене новий вірш.
- Про кохання?
- Про еротику... (Чи-то-посміхається-чи-то-зваблює)
(Блін, знову вдягнула декольтовану блузу на побачення. Себто, на ділову зустріч).
- А все-таки -- про еротику і про тебе...
- Я люблю творити еротику.
- А хто не любить?
(Малесенький відступ про великого дядька)
- ВАСИЛЬ КУЗАН;
- Батько двох дітей;
- Душа компанії;
- Начальник управління культури Іршавської РДА;
- На фотках виходить задумано-печальним;
- Чоловік лікаря+народної співачки (2 в 1;)
- Дипломант поетичних і пісенних конкурсів;
- Заслужений староста Закарпаття;
- І ще багато-багато-багато чого...;
- І звичайно (мало стояти на першому місці поетпоетпоетпоетпоетпоетпоетпоетпоетпоетпоетпоетпоетпоетпоетпоетпоетпоетпоетпоетпоет), автор чотирьох поетичних книг(„Загублене мовчання”, „Демони дівочих дегустацій”, „Верлібрідо”, „Золото Карпат” ), двох книжок есеїв...