Верховинські етюди підкорили "Серце Європи"

Він продовжує широкомасштабний культурно-суспільний проект “Центр Європи”, який започаткувало ВГО “Українська взаємодопомога” і реалізується за підтримки Міністерства закордонних справ України.

Апробація ідеї проекту як естафети культур народів Карпато-Балканського реґіону під символічною назвою “Свято Центру Європи” відбулося 2002 року в Києві та Закарпатті за участю Товариства “Україна—Світ” та за підтримки МЗС України і посольств європейських держав. Нинішня акція проекту суголосна Указу Президента України “Про проведення у 2008 р. Року Міжкультурного діалогу в Україні”. На Закарпаття приїхали митці з України, Словаччини, Молдови й Придністров’я, Австрії. Координатори пленеру: автор проекту Олександер Шокало — голова ВГО “Українська взаємодопомога” і МГОУ “Четверта хвиля” та Володимир Ньорба, голова Закарпатських відділень ВГО “Українська взаємодопомога” і Товариство “Україна—Світ”. Пленер відбувся за підтримки Міністерства закордонних справ України, Закарпатської обласної держадміністрації, МГОУ “Четверта хвиля”, обласного управління освіти і науки.

Валентина ДАВИДЕНКО

Потрапити в чашу гір. На відстані й зблизька голубити поглядом смарагдові лужки і вигадливу графіку стовбурів яблуневих дичок і черешень, що самі по собі є і золотий перетин для художника, якому нічого додати до цього довершеного музичного розчепір’я гілок. А ще ж вони і втішний набуток для дітлахів, бо в цих гірських селах, що розкошують у зелені лісів, — свої принади й обмеження. Фруктовий сезон — це черешня в рідній садибі та суниці, що дозрівають поволеньки, та й не кожному трапляться на очі в лісових хащах. Строкатий світ центру Європи в квітучих акаціях, стіжках, млисто-сивуватих від ранкової роси, недільних приїздах автоятки зі свіжим хлібом — його не всі приймають як життєвий вибір, навіть ті, хто тут народився.
Закарпатське село Вишка на кордоні трьох держав: України, Словаччини, Польщі — магнетизує красою природи туристів, особливо зарубіжних, а в нас називається депресивним. Для місцевої молоді еміграція — це не оспіваний у шкільному творі, але тим не менш омріяний шлях в доросле життя. І не так важливо, чи сягне вона лише Ужгорода або Києва, чи простелиться той шлях далі на схід або в західне зарубіжжя, село потемнілою пучкою старої черешні, або такої ж сухенької говіркої бабусі перехрестить услід: шукай, дитино, кращого життя. Бо тут лише старі дідівські хати (туристи млосно закочують очі: яка автентика, такої дерев’яної архітектури вже немає на Заході!) та цілющий гірський озон і джерельна вода. Вічна літня косовиця. Тонко гаптований білим роменом — скільки око бачить, схил гори, школа за кілька кілометрів пішки, неперехідні замети взимку, неймовірні акварельні небеса після дощу, безробітні батьки, які нишком спиваються. Строкатий центр Європи.

Учителька музики принесла показати нам унікальну полотняну дівочу сорочку, яка відрізняється від узвичаєних вишиванок. Але саме в такі вбиралися тут, у Вишці, ще в минулому столітті. Особливий крій: забрана “вафельками” на грудях, з воланчиком під горло й на рукавах, вишивана подвійною гладдю, а не хрестиком. Орнамент рослинно-квітковий і шитий ниткою “шєрвеной, белавой, ружовой, зеленой”. Цю сорочку Людмила Миколаївна Ільченко знайшла в рідному селі, й через надмірну старість тканини, бо сягала вже століття своїм віком, перенесла вишивку на нову, повторивши точно оригінал. Ще зберегла й місцеву національну прикрасу, яка входила до святкового вбрання дівчини. Це вишита бісером стрічка — оздоба довкола шиї. Приміряли дев’ятикласниці Яні: царівна…

Яну та її подруг художники попрохали позувати у закарпатських строях, обставивши етюдниками нагрітий сонцем лужок перед пансіонатом “Перлина Бескиду”. У цій точці географічно й емоційно окреслилося для всіх учасників пленеру поняття “Батьківщина”. Бо з ґанку красивого будинку відкривалися видноколи на всі краї світу, трепетала в горщику фіолетова петунія, пахло димком від багаття, двоє собак, мов із графічною доцільністю підібрані, — дуже білий і дуже чорний, не підпускали чужих, але одразу стали лагідними ласунами для “своїх” — усього гурту художників. Ті, хто приїхав з українських міст та з інших країн Європи, відчували смак і тяглість часу, що набирав тут обрису дитинної домашності: схід сонця, яскравий, як вулканічне виверження чи зародження світу, пташиний щебет на всі музичні діапазони, скрип гойдалки, близькі громи, що обходили колом гірську чашу, і ще ближчі, зовсім над сусіднім садом, веселки після дощу. Шовково-рудий котик під кінець пленеру став справжнім мисливцем і спіймав першу в житті мишку. А до того проходив студії, нашорошуючи вуха на шурхіт паперу і переймаючи лапкою рухливі пензлі на полотні.
Та не тільки зовнішній антураж налаштовував на відкриття затлумленого в собі почуття, що все-таки “кращої, кращої в світі нема”, як своя Україна. А розкривалося це в розмовах за пізнім вечірнім чаєм, який настоювався травами над тим самим димком багаття, де Василь Гапак і Регіна Юріївна Тарасенко готували нам обіди. Її син, господар садиби Іван Іванович Тарасенко, романтик та інтелектуал, а ще невтомний трудівник, за рік звів красивий будинок, подбавши про всі європейські зручності й естетику затишку, та ще й ризикнув запросити туди перший великий гурт гостей — художників (із баночками фарб, етюдниками, планшетами, різні тобі картонки, скабки, розчинники та лаки — не для покоїв).

Іван Тарасенко, сам помандрувавши Європою, переконаний, що ми маємо набагато розкішніший природний і етнографічний ареал, який так цінують в туристичній галузі — це ще не уніфіковані цивілізацією реґіони, де збережено автентику архітектури і побуту, а також заповідні природні зони. У Вишці, як і в кількох найближчих селах, ще збереглися дерев’яні храми XVI—XVII століть, будинки, архітектура яких характерна для цього реґіону. А про пленер він сказав, що крім нагоди побачити, як твориться мистецтво, суттєво, що такі акції працюють на рівень культури середовища, що так важливо для мешканців “депресивних” сіл.
Ці схили, вкриті різнотрав’ям, не скупо наділені пасовищами і садами довкола садиб, але й ґрунтами, на яких треба гарувати та долати гони не лише у гори чи до лісу, а й до крамниці або до церкви. Тож ми не зустріли в селі надміру тлустих, швидше сказати б, старше покоління було сухорлявим і “ворушким”, та й великих статків не бачилося у тих дворах. Заможна публіка, яка приїздить сюди взимку на лижні траси, дає змогу заробити місцевим на цьому туризмі й подає приклад молодшому поколінню, чого треба прагнути в житті. Художники представили інший полюс цих інтересів. Ми розглядали щемкі краєвиди, хати і сіножаті, аж люди схвилювалися: може, покупці? А художники поверталися згодом до обраних садиб (чим старіша, тим чарівніша) і ставили етюдник на цілий спекотний день. Дівчинка-підліток із сяючим зеленавим поглядом — ніякі візажисти лакового “Шансу” не створять такого образу природної юної краси — сама підійшла до мене, зацікавлена новим для села дійством: “То ви це малюватимете?”

Я ж розпитувала про школу, де проводить канікули — “тут, у селі зазвичай”. А чи не поїде на море? У відповідь так само щиро і безпосередньо: “Ми знаємо, що таке є…” Справді, може, й досить гірської річки, та й місце її дитинства — насправді курорт для її міських ровесників. А в місцевих дітлахів білі міцні зубки, ніяких застуд і карантинів у школі взимку. Бо навіть у мороз вихопитися по дрова з хати — то швидше босоніж по снігу. Всі діти, які подарували нам концертну програму на пленері, позували для портретів, були втіленням найкращого в генотипі: здоров’я, краси, талантів. Ось тільки потім вони розчиняються у натовпах великих міст, частіше не своєї держави, щоб тяжко працювати на орієнтовні цінності, про які знають і тут від старших: таки ж відпочинок на морі, і власне авто, будинок з басейном (чомусь особливо часто у ті дні чула про джакузі, аж Іван Тарасенко усміхнувся якось: “Тут неподалік в лісі зробив невелику загату в гірській річці, маю таке джакузі з цілющою природною водою, що ніякому мільярдеру не снилося. Щоправда, він у таку холодну воду не подався б”).

Строкатий центр Європи. Пишнотою гірської природи мав би полонити своїх і чужих, а чомусь відпускав у полон еміграції сотні верховинських родин ще з минулих століть. Ужгородський художник Василь Вовчок розповідав за тими вечірніми бесідами під зорями, як століття тому хтось із його предків їхав на заробітки до Америки. У ті часи місцеві заробітчани могли з найближчої станції безперешкодно діставатися будь-якої країни без паспортного режиму. Тож верховинець добувся аж до океану, але вже на пароплав не пускали без документів, які засвідчували б його особу. Аж поки з кишень не випав папірець: “Корова Ружа, власник Агоста” і печатка. З такою посвідкою на пароплав прийняли. Так і поїхав у чужі світи.

Серцем завжди озираєшся на рідний край, і які б далекі горизонти не відділяли від батьківської землі, народу, мови, “українець — це вже карбовано на генотипі”, — каже художниця з Молдови Ірина Шух. Вишивка на чорному шовку, тонкі кісточки і грубі осінні мешти — це фото її матері Стефи Лавринець, зв’язкової УПА. Ще в юності “за Польщі” разом з чоловіком Стефаном Шухом були активними просвітянами в сільськогосподарському коледжі, де вчилася свідома молодь. Село Розвадів Львівської області пам’ятає 21 листопада 1946 року, коли 23 родини вивезли на спецпоселення в Росію. Матір заарештували 1947 року і відправили в табір “посьолок Інта в Комі”. Двадцять п’ять років не могли повернутися на постійне проживання в Україну, це сталося тільки 1978-го. Ірина вже дев’ятнадцятирічною відкрила для себе етнічну батьківщину, про яку стільки розповідали батьки.

Тож проект ВГО “Українська взаємодопомога”, започаткований ще шість років тому як естафета культур народів Карпато-Балканського реґіону під символічною назвою “Свято Центру Європи”, — завчасна підказка владі щодо стратегії продуктивної співпраці в усіх сферах європейських народів, та насамперед — це утвердження європейськості культури власного народу, турбота про українських митців — емігрантів, вияв народної дипломатії, що сприяє політиці Української держави щодо активного залучення українських закордонних громад до процесу націотворення й державотворення та консолідації українського суспільства.

Усі митці, які працювали на пленері у Вишці, — відомі особистості, як Юрій Салко з Придністров’я, якому недавно присвоєно звання академіка Академії сучасних мистецтв у Римі. Людмила Корж-Радько — лауреат обласної премії імені Й. Бокшая та А. Ерделі, працює в різних жанрах образотворчого мистецтва, учасник багатьох зарубіжних виставок. Створила дивовижної краси ілюстрації до шедевра Боккаччо “Декамерон”. Її донька Леся Корж під час пленеру одержала звістку з Києва, що стала лауреатом Республіканського скульптурного трієнале. Учасниками закарпатського пленеру стали фотохудожник і видавець Ладіслав Цупер з Пряшева, керівник Української світової інформаційної мережі (УСІМ) при МГОУ “Четверта хвиля” Дмитро Славов з Австрії, Микола Стасішин — фотохудожник з Придністров’я, відомий аквареліст Сергій Заяц з Одеси, Алла Салко з Придністров’я, Василь Іванчук з Молдови, Олександр Сидорук з Ужгорода, голова товариства угорських художників Закарпаття Ласло Мадяр.
На терасі вже не поміщалися полотна, створені за десять днів, адже художники побували в наймальовничіших місцях Великоберезнянського району і щодня привозили по кілька ескізів. І хоч живописці зазвичай шанують більше осінній колорит у горах, але в пленерних роботах жив настрій цих днів, де було багато рясної роси на ранкових травах, грибний аромат лісів, акварельні фантазії небес.

Достатньо динаміки, щоб схопити характерні риси цього краю (стара архітектура храмів така ж дорога для серця верховинця, як і атласні стрічки на голівці його дитини). Достатньо щирий тон одкровень у полотнах і вечірніх розмовах про культуру, Україну в світі, про себе у всьому огромі. У Великоберезнянському районі колись працювали вчителями засновники закарпатської школи живопису Андрій Коцка і Ернест Контратович. Життєві колізії братів Контратовичів — художника і музиканта — можуть лягти в основу роману. Саме так про них розповідав Василь Вовчок, який завдяки знайомству з обома зберігає безцінні спогади. Я попрохала підготувати цей ексклюзив для нашого тижневика.

Не бракувало жартів: повний паритет смаку одеського й закарпатського. Хоч найвеселішими видалися реальні історії — “з’їхав з гори по снігу на підрамнику, полотно ще свіже, не висохло, а спішив на електричку, коли поглянув на свій пейзаж — отепер справжній Коцка!”
Смакували закарпатські страви і напій із квітів бузини — найкорисніший і найсмачніший за будь-який квас, за рецептом Регіни Юріївни. А справжній козацький куліш для всього гурту приготував ідейний натхненник пленеру Олександер Шокало.

В останні дні обмінювалися візитками і подарунками. Дитяча мультимедійна колекція від “Просвіти”, акварелі від учасників пленеру — місцевій школі. А художникам передала сувеніри представник МЗС України в Ужгороді Галина Романівна Гороховська.

Були сентиментальні моменти: Леся-Леся, незвичайна своєю добротою, молода, а вже художниця, донька молодих і знаних Людмили Радько і скульптора Богдана Коржа. Вона поїхала раніше до свого коледжу в Черкасах приймати сесію у ще (!) молодших своїх учнів. А вже потому одесит Сергій Заяц завершив її акварельний портрет: Леся у віночку з ромену. Для мене всі сукупні натюрморти з іншими автографами не перевершили цієї квітки.
Дмитро Славов мріяв розмістити на сайті УСІМ всі роботи з пленеру — альтернатива майбутній виставці, а ще “Галереї сучасного українського мистецтва в світі”, яку організатори сподіваються відкрити в столиці, щоб пропагувати мистецтво українських художників із зарубіжжя. Необхідність такої галереї саме на часі — в ній будуть твори розпорошених по світу українських митців, переважно молодих і перспективних талантів, полотна яких, потрапляючи до приватних колекцій, назавжди втрачені для України.
…Трапляються знакові миті в житті, коли хочеться зупинити час, притримати цю сторінку — не пролистуй! Там фраза важлива, окреслена, там настрій ще як здогад, нечіткий, але сповнений дивних почувань. Але час збігає, незворушно перегортаючи дорогі сторінки. І залишається єдине: написати полотно, де небеса вливають своє іскристе вино в озонний холодок за верховинською хатою. А квітуюча тіснява тільки до живоплоту. Бо далі пливуть тріпотливі маки. І залишається написати серед них крихітне дівчатко, якому відкривається цей світ — од маків до найменшої зірки.
Ще не перегорнута сторінка…

Теги:

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати