Феномен Закарпаття

Для того, щоб якщо не зрозуміти, то принаймні прояснити для себе (українця з північного, темного боку Карпат) природу Закарпаття, недостатньо одного побіжного погляду чи одного візиту. Тим більше, протокольного, як це звикли вельможі з київських пагорбів. Зрештою, й инші землі такої різноманітної України вони відвідують тільки у відповідності з протоколом. Тому й пробують зачесати їх на один копил. Закарпаття чи не найменший край у такій великій, як на европейські мірки, Україні. І чи не найбільш особливий. Натомість, осмислення феномену Закарпаття агресивно і недалекоглядно занедбується.

З чого ж почати? Може, так, як угорський мислитель і оригінал Бейла Хамваш, коли пробував окреслити для себе душу не менш різнобарвної історичної Угорщини? Гадаю, що у підступному мадяронстві авторів цього числа журналу навряд чи можна запідозрити. У Хамваша я хотів би запозичити для цієї передмови тільки частину його методології і розпочати з його протиставлення категорії місця і території. Територія – категорія радше політична, натомість місце – етнопсихологічна.

У політичному сенсі Закарпаття було для далекоглядного Йосипа Віссаріоновича військово-політичним плацдармом для контролю Панонської долини та всієї південної Европи. Для України ж Закарпаття – може стати ресурсом співпраці з країнами південно-східної Европи.

Як місце Закарпаття упродовж століть витворило особливий етнопсихологічний тип його мешканців. Закарпаття – це межа, кордон гір і рівнини, тобто рельєфу і його відсутности. Закарпаття – це межа вологи й посуші, країни рік, потоків, струмків – і сухого степу, панонської пушти. Країни дерева і країни глини. Країни каменю і країни очерету. Саме у цьому його феномен. У контрасті. Можливо, саме тому Закарпаття – неначе тоненький окраєць місяця, що притулився до гір. Далі – широченна і неначе без кінця угорська долина. Позаду – верхи Карпат, країна ведмедів, а за спиною сувора, похмура і штивна країна галок – Галичина. А Закарпаття – це кордон, зіткнення, це не завжди очевидна, проте сутичка. Кордон і прикордонна зона не можуть бути широкими. Тому й маємо тонкий серп місяця. Ріки, вирвавшись з карпатських ущелин, в долині розтікаються навсібіч. Гірські ущелини на півдні також розтікаються у рівнину. Гори стають округліші і жіночніші, починають улягати і врешті розімлівають у панонській долині. Так само й люди – стають погідніші, повільніші і все менш штивні.

Схована в гірських ущелинах країна ведмедів для Закарпаття визначальна. Не рівнина. І не тільки тому, що вона була прабатьківщиною для закарпатських українців, які поволі трьома субетнічними лавами (гуцульською, бойківською і лемківською) століттями спускалися з карпатських бескидів на передгір’я, а потім і на рівнину. Але ще й тому, що саме вона створила і до сьогодні підтримує унікальність цього краю. Недаремно ведмідь звівся на лапи у закарпатському гербі. Зрештою, ця країна ведмедів набагато більша і тягнеться від Буковини і Молдови до Баварії і Швейцарії. А в українському сегменті – від Чернівців до Криниці, від Станіславова до Перемишля і Хуста.

Закарпаття є постійним, латентним зіткненням. І не тільки для цікавського подорожнього, який за кожним поворотом дороги стикається з чимось новим і відмінним, але й для місцевого мешканця. Він постійно перебуває у різноманітті. Ландшафтному, культурному, ментальному, мовному, релігійному. Хоча неначе він до нього й звик, бо з ним виріс. Він постійно повинен адаптовуватися до контрасту, якщо не до зіткнення, і шукати вихід.

Закарпаття – це щонайперше різноманіття місця, переходу гір у рівнину, яке мало б формувати більш творчий характер. Причому, гори і рівнини тут слід розуміти не лише як елементи морфології території Закарпаття, а як елементи, що формують ментальні установки. На одноманітному ландшафті – за Хамвашем – нічого творчого не постає. Тоді як ландшафтне різноманіття сприяє появі творчих натур. Як не пригадати наші східноукраїнські степи... І відповідні політичні і культурні наслідки для всієї України...

Для Хамваша Закарпаття примикає до угорської Півночі, яка тягнеться на пів Европи – від Чехії аж до Фінляндії. І є доменою провінційности, засадничої провінційности, а тому і саме тому – краєм мало цивілізованим. «Провінція означає таке місце, де вплив цивілізації хіба що відчувається, але не понад те; провінція жодним чином не збагачує цивілізацію. Провінціалізм – така культурна пасивність, своєрідність і цінність якої саме й обумовлені цією її невинністю, незайманістю. Провінція – територія історично не активна, тому вона ніколи не виступає в ролі завойовника, радше – у ролі завойованого» – пише Хамваш. Це і про нас... Найбільше у цьому випадку шкода поляків – стільки зусиль – і знову провінційність! Печальний діагноз. Та варто все ж прислухатися. Щоправда, нічого поганого, з позиції дрібного філістера, якими і є більшість з нас, у провінційності немає. Отож, Закарпаття безсумнівна провінція. Воно ніколи і не претендувало, як Галичина ще десятиліття тому, на те, щоб грати якусь істотну роль у конструкції хоча б загальноукраїнського цілого. Тепер і Галичина, здається, уклалася у парадигму, визначену Хамвашем. На черзі Київ. Однак, він ще молода столиця. У нього ще все попереду – і зліт, і падіння... А ми – вже старі провінції... Хотілося б, щоб Риму, однак Києва...

Та повернімось до Закарпаття. Від України воно потребує безсумнівної уваги і розуміння. Воно – кордон, який історично дійсно був кордоном країни ведмедів і угорської пушти. Зараз у конструкції загальноукраїнського цілого, на нього дують і инші вітри. Не стільки зі Львова, скільки з Києва, ба, навіть все ще з Москви.

Закарпаття ще потребує довгого процесу самоусвідомлення. Так само, зрештою, як Галичина чи Волинь. Зараз ми борсаємося між ще до кінця не сформованим загальноукраїнським цілим, яке має свої політичні наслідки у формі українського унітаризму і Української Держави, врешті-решт, та ще менш вербалізованою, все тією ж українською, проте регіональною ідентичністю. Сьогодні ми все ще перебуваємо у процесі кристалізації цих регіональних ідентичностей та плюралістичного вбудовування їх у широке загальноукраїнське ціле. Від плюралістичности цього процесу залежить і його успіх. І Закарпаття є одним із найскладніших пробних каменів у цьому процесі. Однак і одним із найкрасивіших.

Що ми і спробували показати, запропонувавши своїм читачам кілька мандрівок Закарпаттям і до душі Закарпаття. Причому, щоб дійсно дати поле для плюралізму поглядів, ми запропонували подивитися на феномен Закарпаття очима галичан, закарпатців і угорців. Тут є подорожі як спекулятивні, так і більш приземлені. Иноді просто милі.

Це також погляд очима десятків, як правило, невідомих провінційних графіків, художників і фотографів, які фіксували його упродовж останніх двох століть. Сотні візуалій – це теж шлях до душі Закарпаття. Це теж реконструкція (чи просто конструювання) його образу, постійне переписування, яке ми називаємо історією. Тому цей журнал можна не тільки читати, але й розглядати. Инколи це одні і ті ж місця. Однак, з різних боків і у різний час, за різних влад та за різної погоди. Щоправда, ліпше розглядати його на живо, але з цим своєрідним путівником у руках.

Від "Закарпаття online":
Інтернет-версію 44 числа часопису "Ї", повністю присвяченого Закарпаттю, можна знайти за адресою http://www.ji.lviv.ua/n44texts/44-zmist.htm

Теги:

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати