Сергій Федака: Повернення з середніх віків

Вони обернулися цілою бурею позитивних емоцій тисяч людей, що з’їхалися до замку з цілої області. Дітлахи найбільше полюбляли фотографуватися у якомусь неймовірному пристрої, що використовувався чи то для фіксації в’язнів, чи то для максимально естетичного відрубування їм голови. Правда, найменшим бракувало зросту, аби запхати в отвори голову і руки, тому це ярмо нагадувало ще й шибеницю. Стільки задоволення зразу малеча з її схильністю до деструкції  не отримувала вже давно. Присутній при екзекуції кат-консультант мусив щораз повторяти, аби діти не робили таких задоволених посмішок перед об’єктивом, а виглядали як чемні жертви похмурого середньовіччя. Правда, і сам кат нагадував Гаррі Поттера у клоунському вбранні. Власну страту можна було відзначити хороводами під автентичну готично-барокову музику. Їх водили кілька десятків відвідувачів уперемішку з професійними танцюристами в середньовічному вбранні під проводом церемоніймейстера в мантії і з мікрофоном. Ще бажаючі могли закосити під гончара і виліпити собі сувенір на справжньому гончарному крузі. Поруч карбували монети з м’якого металу. Продавалася неймовірна кількість сувенірів, але дуже бракувало середньовічної кухні - чогось такого без генних модифікацій. Тому сподіваємось, що наступного разу мандрівці до середньовіччя зануряться ще глибше. Але головним гвіздком програми були рицарські турніри. На них зійшлися три команди. Одна, яку рефері-тамада-режисер називав слов’янами, нагадувала персонажів старого фільму «Олександр Невський»: сірі кольчуги з чужого плеча і більш елегантні шоломи, з-під яких градом котився піт. Інші дві команди були типу псами-рицарями.  Одна була в якихось неймовірних кожухах з нашитими усюди, де тільки можна, блискучими бляхами. Це було щось середнє між кіношними роботами і американськими регбістами. Інша теж віддала данину жерсті, але основу вбрання складали червоні плащі з геральдичними  відзнаками. Нагадувало це все радянську сільгосптехніку: на виставках виглядає прекрасно, але у жнива краще не випробовувати. Турнір більше нагадував кілька серій п’яної бійки у сільській корчмі. Відчувалося, що хлопці тільки починають освоювати ази техніки фехтування. Коли ж у школі їм розказували про етикет рицарських турнірів, вони слухали це десь з коридору і щось  навіть почули. Тому видовище було не для слабких нервів. На початку дві команди починали сходитися з двох кінців великого рингу. При цьому дуже бракувало «Мурки» чи якогось подібного шансону. Билися довжелезними алебардами, якими прагнули якомога сильніше вгатити по шолому супротивника. Як казав мій викладач військової справи, «по кумполу». Дзвін стояв на весь замок. Правда, рицарський антураж хлопцям відчутно заважав. Відчувалося з останніх сил стримуване бажання покидати палиці і перейти в рукопашну. Ландскнехти пробували подавити противника своїм багатокілограмовим інтелектом, але верткі слов’яни тікали від них, як мухи від мухобійки. В результаті фінал вийшов цілком патріотичним. Публіка просто стогнала від захвату. Стільки вирячених очей і розпашілих щік ще не доводилося бачити. Боже, як легко вивести з себе загалом толерантних і навіть інертних краян! Тепер вони скидалися на глядачів римських стадіонів, ревно вимагали добити одного, врізати другому і взагалі продовження банкету! Історія буквально застигла у цьому місці. Закарпатці мало змінилися за кілька століть, що минули від середньовіччя: та ж безпосередність, дитяча віра у досконалість світу і нестримне бажання насолодитися усіма його принадами. Тільки такий життєлюбний народ і міг вижити у цьому закутку Європи, біля підніжжя суворих гір.  Повертаючись з середніх віків до рідного Ужгорода, дуже кортіло зберегти цю юну віру у красиву минувшину.

Теги:

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати