Закарпатський театр: Іван Франко про“Ядзакі” і “Хенкель”

В Ужгороді ювілей відзначено тим, що муздрамтеатр поставив п’єсу Франка “Майстер Чирняк”. Поставив у давній українській традиції мандрівної трупи – на сцені лялькового театру, оскільки його власне приміщення визнане аварійним. Трупа вже вісім місяців існує в режимі гастролей, зокрема у вересні їде на південь України. Прем’єра “Чирняка” теж відбувалася не в Ужгороді, а навесні в Івано-Франківську, коли там проходив фестиваль Франкової драматургії.

Спектакль вийшов чимось середнім між гострою публіцистикою, романтичною баладою, економічним трактатом і буфонадою. Одним словом – сплав трагедії і комедії, як саме наше життя. У центрі конфлікту – кустарна взуттєва майстерня на межі банкрутства. Підприємство не витримує конкуренції з боку агресивного іноземного капіталу – тема украй актуальна для Галичини позаминулого століття. Але вистава не так про ті давні справи, як про сучасну Україну. Режисер О.Саркісянц та весь творчий колектив спробували показати, як виглядала би ця вся історія у наш час. Тому сцена заставлена металевими бочками, обклеєними логотипами сучасних політичних партій. У бочки постійно луплять молотками – як два роки тому під Кабміном. У традиціях античного театру розгортається дискусія між двома протагоністами. Один виступає за збереження власного підприємства, інший – за прихід зарубіжного інвестора (друга назва п’єси – “Страшна сила”), за модернізацію будь-якою ціною, за прогрес. Сварка сягає приблизно такого градусу, як під час обговорення у парламенті питання про вступ України до СОТ. Коли бракує аргументів, кожен гукає: “Електорат!” Тоді на сцену під “Ой, Марічка, чичері!” вибігає така собі сороканіжка із працівниць фабрики, що підтримують то одного диспутанта, то іншого: натовп завжди у полоні по-літиків-популістів. Хто солодше співає, того і слухають. Правда, самі ті політики виявляються тільки рупорами відповідних грошових мішків.

Один з таких мішків – власник майстерні Чирняк (Я.Мелець), інший – його син Іван (А.Рошко), що опирається на англійські капітали свого тестя В.Гопкінса. Арбітром між ними мала би бути держава, але та “дбала не про нас”. Чи не найбільш сатирична сцена – відвідини майстерні комісією, що здійснює економічний перепис. Саме в її інтерпретації підприємство перетворюється на повного банкрута. Формалізм і пофігізм, властиві для українського чиновництва, тут показані особливо рельєфно. Адже здатність нашої сучасної держави маніпулювати цифрами і доводити, що біле це чорне, а чорне – біле, просто розчулює.

Після цього з’являється новий інвестор з купою грошей, котрими перекуповує буквально усіх. Батькові він пропонує іти до нього в управляючі, проте той відмовляється. Вітчизняний виробник лишається при своєму розбитому кориті – як такий собі знак запитання посеред сцени. За цим слідує і знак оклику – на сцену вибігає дівчинка, внучка майстра і дочка Івана. Мабуть, для того, щоб примирити їх. Вона в білому платті, на голові – коса, укладена віночком. За нею виходить її мати з тією ж зачіскою. Народ у залі шаліє.

Коли кілька місяців тому твір ставився вперше (а доти він ніколи не бачив світла рампи), інша жінка з косою мала очолити уряд України і вирішувати тисячі подібних конфліктів. Не так сталося. Зараз Президент проголосив, що опозиція не повинна мати вихідних, і та ж жінка формує тіньовий уряд. Бо всі проблеми лишилися – і на сцені, і в житті. Театр і політика взаємоперетікають одне в одного. Франко виявляється нашим сучасником, що і слід було довести.

Теги:

2 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати