Свято Трійці: Слово і мова

Любомир Белей

Свято Трійці, або Зіслання Святого Духа, як відомо, християни відзначають на згадку про події, що відбулися на 50-й день після Пасхи, коли юдеї зібралися в Єрусалимі, аби відзначити свято П’ятидесятниці. До юдейської столиці з усіх навколишніх країв прибували не лише юдеї, а й прозеліти, колишні язичники, що прийняли закон Мойсея. Чимало юдеїв, як засвідчують богослови, протягом тривалого перебування на чужині забули рідну мову, староєврейська мова не була, очевидно, відома й більшості прозелітів, тому донести слово Боже, правду про Христове Воскресіння можна було лише зрозумілими їм мовами. Усе це детально описано в «Діяннях Апостолів»: «А як настав день П’ятидесятниці, всі вони були вкупі на тім самім місці. Аж ось роздався зненацька з неба шум, неначе подув буйного вітру, і сповнив увесь дім, де вони сиділи. І з’явились їм поділені язики, мов вогонь, і осів на кожному з них. Усі вони сповнились Святим Духом і почали говорити іншими мовами, як Дух давав їм промовляти» (гл.2, 1—4). З наведеного уривка бачимо, що вогненні язики та здатність промовляти чужими, досі не відомими апостолам мовами виступають двома очевидними виявами дії Святого Духа.

Тлумачити причину появи або символізм вогненних язиків ми не беремося. Проте в набутті апостолами здатності промовляти чужими мовами, окрім можливого ще якогось глибшого богословського змісту, треба вбачати промисел Божий якнайповніше донести до кожної людини засади Нового Заповіту, а це можна було зробити лише найзрозумілішою — власне рідною — мовою. Не випадково у «Діяннях Апостолів» наголошується: «І як зчинився той шум, зійшлась велика юрба і хвилювалася, бо кожен чув, як вони говорили його мовою. Здивовані й остовпілі, вони один до одного казали: «Хіба не галилеяни всі оці, що розмовляють? Як же воно, що кожен з нас чує нашу рідну мову: партяни, мідяни, еламії, і мешканці Месопотамії, Юдеї, і Каппадокії, Понту й Азії, Фригії і Памфілії, Єгипту й околиць Лівії, що біля Кирени, римляни, що тут перебувають, юдеї і прозеліти, критяни й араби — ми чуємо їх, як вони нашими мовами проголошують величні діла Божі?» (гл.2, 6—11). Тому-то таким великим було здивування або навіть переляк численних єрусалимських паломників: невже про Бога можна говорити їхньою рідною мовою? Справді, це нечувана річ для Старого Заповіту, у добу до Ісуса Христа, щоб Слово Боже, аби стати зрозумілішим, сприйнятнішим для людини, могло прозвучати у іншій, ніж традиційній, усталеній формі, тобто не священною мовою. Але настав Новий Заповіт, коли Бог, прийнявши подобу свого творіння, дав себе розіп’яти, і в такому історичному контексті безглуздим догматом постає прагнення дотримуватися тільки однієї мови, яку чомусь оголосили священною. Ісус Христос започаткував нову добу, коли все, в тому числі й мова, підпорядковується основному сенсу буття — спасінню людини, тому мова, якою звучить слово Боже, має сприяти цій величній меті, а отже, має бути зрозумілою. Мови мертві та мови чужі, попри ілюзію зрозумілості, завжди поступаються в доступності мові рідній. Нерідна мова, попри все, завжди виступатиме зайвим бар’єром на шляху пізнання Істини. Тому неписьменні Христові учні, натхнені Святим Духом, у чудесний спосіб вмить опановують багато мов, щоб свою першу апостольську проповідь провести саме найдоступнішими та найзрозумілішими мовами численних паломників.

Засади християнства, явлені людині Святим Духом у день П’ятидесятниці, є не сумісними з догматизмом у мовній сфері, що виявився неймовірно живучим і невідступно, мов зловісна тінь, супроводжує християнське віровчення. Так, через вісім століть після Зіслання Святого Духа, у 60-х рр. ІХ ст., слов’янські апостоли Святі Кирило і Мефодій, щоб дати слов’янам можливість почути Слово Боже рідною мовою, в каторжній праці творять алфавіт, закладають принципи слов’янської літературної мови та перекладу. А також ведуть безкомпромісні дискусії з так званими пілатниками, що вважали священними лише три мови — єврейську, грецьку та латинську. Глибоко усвідомивши значення видимих знаків, явлених Святим Духом у день П’ятидесятниці, святий Кирило проголошує: «Хіба Бог не посилає однаково для всіх дощ? Або сонце не світить усім і всюди? Або ж ми повітрям не однаково усі дихаємо? Тож як не соромитеся визнавати лише три мови, а всі інші племена і народи вважати сліпими та глухими» («Велике житіє Св. Кирила»).

У більшості сучасних українських святинь небагато змінилося з євангельських часів: «глухими та сліпими» українців вважають і в Києво-Печерській лаврі, і в Святогірському монастирі, і у Володимирському соборі древнього Херсонеса, і в Преображенському кафедральному соборі м. Ужгорода, і в багатьох-багатьох інших християнських храмах, де українську мову не пускають і на поріг. Недопущення рідної мови до християнських храмів українців і завтра, очевидно, також буде пояснюватися ревним дотриманням християнських догматів та багатовікової традиції. Мовляв, старослов’янська мова — це мова наших дідів і прадідів, і використовувати її сьогодні означає зберігати традиції. Однак хіба можна вважати збереженням традицій використання мови, яку ніхто, окрім майбутніх славістів та священиків, ніде в Україні не вивчає, а тому про рівень володіння нею скромно промовчимо, бо як викладач старослов’янської мови із двадцятирічним стажем можу засвідчити, що лише окремі студенти належно опановують цю дисципліну. Що ж тоді говорити про тих, хто ніколи її не вивчав...

Це, очевидно, добре усвідомлюють і деякі українські священнослужителі, котрі вдаються до примітивного осучаснення церковнослов’янської мови, легковажно спотворюючи церковнослов’янські тексти свавільними російськомовними чи діалектними вкрапленнями, а то й зовсім спідтиха підміняючи їх російськомовними. Головне під личиною дотримання традицій не допускати в церкву українську мову, а це вже вияв традицій русифікаторських або антиукраїнських, а не питомо християнських.

Українці мають власну літературну мову і канонічні переклади Святого Писання, а тому — разом із тисячами євангельських партян, мідян, еламіїв, жителів Месопотамії, Юдеї, і Каппадокії, Понту і Азії, Фригії і Памфілії, Єгипту та околиць Лівії, що біля Кирени, — мають чути Слово Боже рідною мовою і рідною ж мовою прославляти Пресвяту Трійцю, а всі інше — від лукавого.

Теги:

1 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати