Горіховий усміх Петра Скунця

Петро Скунць

Перший і наступні томи міститимуть авторську лірику, далі будуть переклади (тільки перекладів для дітей збирається на цілий том), а відтак і публіцистика. Книжку побудовано не за хронологічним принципом, а за тематичним. Перший розділ “Сльоза за тим, що не збулося”  – політична лірика, другий “І ті, з ким жити не судилось...” – історична тематика, третій “...І ті, з ким жив донині” – портрети сучасників. Всередині розділів вірші подаються від найостанніших до раніших. Так в автоматному магазині – патрон, заряджений останнім, вистрілює першим, та врешті-решт, коли вже нічого не лишається, доходить і до нижніх.

Політична лірика П.Скунця – це щось опришківське. У попередні десятиліття місцеві художники дуже любили зображати цих лісових хлопів, а східніші малювали гайдамаків. Ніби це й не було відвертою антирадянщиною. Навпаки – народні месники, типу попередники більшовиків. Тому в їхніх образах можна було виплеснути весь власний критицизм, неприйняття системи, показати, що ти хотів би з нею зробити. Віддав данину цій езоповій мові і  П.Скунць. У нього це переросло  з вимушених антицензурних хитрощів у ретельно відшліфований художній при-йом. Все ж політолог і поет відповідають “за базар” дуже по-різному. Поезія П.Скунця принципово не раціоналістична, а емоційна, це царина натяку, якихось вільних асоціацій, котрі виводять хто зна куди. Така собі опришківська бартка, що гатить наліво і направо.  Звідси образ Дніпра, який тече з Росії, “а наші Тиса з Прутом – із Карпат”. Образ неукраїнської столиці з її екстравагантним  мером, звідки долинає до Закарпаття стільки антиукраїнських імпульсів.

Один із наскрізних мотивів збірки – розчарування. Колись поет сповідував комуністичну ідею (у версії комсомольців-шістдесятників чи взагалі романтика Д.Вакарова, якому присвятив цілу поему), потім боровся проти неї, спокусився балаканиною М.Горбачова, якого згодом проклинав, підтримував ранніх українських державотворців, котрі швидко збанкрутували. Очолював обласний Рух, який зійшов на пси. Складними завжди були стосунки з місцевою владою.  Був співцем Помаранчевої революції, котра швидко поїла своїх дітей.  Поет стільки разів наступав на граблі, але вперто шукав все нові і нові. Бо душа поета не може не любити, навіть коли гідних об’єктів для цього катма. Поет – професійний чи навіть інстинктивний коханець. Як світляк не може не світити, так і поет не може не любити. Інакше він вже не поет, а холодний обсерватор. Це його споконвічний хрест і прокляття. Тому мотиви політичної й інтимної лірики П.Скунця такі схожі – один до одного. Зовсім як у В.Сосюри: “В коханні є повстання, в повстанні є любов!” У П.Скунця так: “Ти колись мене страшно любила, я тебе ще страшніше любив”. Ніби до якоїсь жінки, але й до рідної держави. При цьому поет знає, що дана любов-ненависть ніколи не мине. Це вічна дилема поета і влади, двох однаково заряджених магнітних полюсів. Поки вони далеко одне від одного, їм кортить назустріч, але як тільки зближуються, спрацьовує взаємне неприйняття і відштовхування.  С.Єсенін і родина Миколи Другого, а потім його цімбор чекіст Л.Блюм-кін; В.Маяковський і Л.Троцький;  О.Довженко і Й.Сталін – прикладів тому безліч. Ну поталанило К.Чапеку з Т.Масариком, але  цей виняток тільки підтверджує правило. Як у Т.Шевченка з Миколою Першим – від участі царської родини у викупі поета з кріпацтва до сатири “Сон” і солдатчини. Бо відриватися від гнобленого царизмом народу, скористатися шансом на індивідуальний виняток поет не захотів. У цьому ж ряду і П.Скунць, обласканий усіма можливими преміями і званнями, проте так і не куплений владою. Інколи поет ніби й хотів поцілувати, а кінець-кінцем таки кусав.  В.Чорновола табірний наглядач якось запитав, ким той себе бачить у майбутній незалежній Україні – ачей президентом? “Ні, редактором опозиційної газети”. – “Страшна Ви людина, Чорноволе, будете боротися навіть проти власної держави”. Тоді В.Чорновіл говорив не як полі-тик, а як поет. Як П.Скунць, котрий і був журналістом та  редактором ряду опозиційних газет у незалежній Україні. 

Втікаючи від сьогоденної політики, поет шукав точки опори в історії. Шукав там наріжного каменя. Історична лірика – не надто поширений жанр. Але для П.Скунця дуже орга-нічний. Ці вірші дуже маскарадні, з гумором і дулею в кишені. Ф.Корятович виступає на мукачівському мітингу, В.Довгович криє нинішніх політиків, О.Духнович агі-тує 1990 р. за незалежну Україну, Ш.Петефі мече блискавиці у мадяронів. Про О. Довбуша з Г.Пинтею взагалі мовчимо.

Іншою цитаделлю, де поет лікував рани, був його родинний світ – батьківський і власний. Він витворив такий культ своєї сім’ї, як мало хто ще з наших авторів.  Вона була самим центром його кругової оборони проти цілого світу. Бо П.Скунць був однією з найбільш публічних фігур нашої області останніх десятиліть. Навіть суто психологічно життя в яскраво освітленому акваріумі потребувало такої закритої мушлі. Але частіше поет все ж бував не в сім’ї, а серед натовпу, звідси стільки віршів-портретів. Більше від поета інтоксикується чужими проблемами хіба що священик, котрий постійно приймає чужі сповіді. Дані портрети суттєво вкоротили віку авторові. Це теж уже міф, художницький – про портрети, які перебирають собі душу митця. У П.Скунця цей міф став психофізіологічною реальністю.

Книжка вийшла дуже скунцівською, сторінки просто бринять його живими інтонаціями.  Нарешті він остаточно став вищим від епохи – там, у вічності, де вже немає часу:

Я в цім  житті був від епохи вищим.

І це мій гріх. Все інше – то не гріх.

Дарма несуть мене на кладовище.

Я в землю впав. Воскресну. Як горіх.

А його посмішка таки була схожа на усміх Брюса Уіліса...

Сергій ФЕДАКА

РЕКОЛЕКЦІЯ

...Я в землю впав.

Воскресну. Як горіх.

П. Скунць

Ой, як хочеться нам надприродного,

Та в природи такого нема.

І поета, хоч і всенародного,

Поховала могила німа.

І не каркають круки зловіщо.

І гуляє над містом весна.

І питати: кому і навіщо? –

Вже ніякого сенсу нема.

Тисне сіра печаль на потилицю.

Чи поет своїй вічності рад?

Україна, зіпершись на милиці,

Вже не знає – вперед чи назад.

Розкуйовджений травень Кальварії

У тісному кільці кам’яниць.

Із каплиць, що чомусь не розвалені, –

Докір вицвілих ликів і лиць.

Поодинці один біля одного

Стоїмо, наче сестри й брати.

Та не має у натовпі жодного,

На котрого б показував ти.

Іван РЕБРИК, 19 травня 2008 р.

Теги:

1 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати