Єпископ Іван Марґітич: Хустська гімназія в боротьбі за Карпатську Україну. Спомини

Лукович, рідною мовою якого була угор­ська і який сам закінчував угорські школи, бо на під­угор­ському Закарпатті, як і по всій Угорщині, середні й вищі на­вчальні заклади були тільки угорські, ламаної російської на­вчився в російському полоні, в Ташкенті, так само, як і йо­го поперед­ник В. Сулинчак.
Залишився в пам’яті перший урок, яким була мате­ма­ти­ка. Учителів гімназії прийнято було ословлювати про­фе­со­ра­ми. На урок прийшла професор математики Соколовская. Во­на одразу почала з пояснення. З якогось приводу вона на­пи­сала на дошці число 55. їй випало вимовити його в ро­до­во­му від­мінку. До моїх вух дійшла така фонетика: «піці дісіці пі­ці». Я штовхнув однокласника, що сидів поруч, і спитав, якою мовою говорить ця професорка. Він відповів: «Це мова ро­сійська, маскальська». Тоді я спитав: «А звідки взялися в Хус­ті маскалі?» Шкільний товариш, що навчався в гімназії з пер­шого класу, відповів, що це емігранти з Росії, які втекли до нас від більшовиків. Незадовго я довідався, що в гімназії є й україн­ські професори, що їх більше і що між ними уро­джен­ці Закарпаття, зокрема, М. Фущич, Чічура, Небесник і на­віть один із сусідніх мені Великих Ком’ят – о. Дмитро По­по­вич, професор-катехіт для гімназистів греко-католиків. Були й емігранти з Великої України, такі як д-р Михайло Гупа­лов­сь­кий, Самійлович, Ростислава Бирчак (дочка професора і пись­мен­ника д-ра Володимира Бирчака), Балицька (дочка ди­рек­то­ра Хустської горожанської школи) та інші. Пізніше з-поміж за­кар­патців працював ще професор Голіба.
До групи російських професорів, крім Соколовской, нале­жа­ли Кочетовая й Доброгорский. Закарпатці Олас та Лінтур вва­жали себе також «русскими».
Серед мадяр, що старалися говорити по-російськи, був Кудрон, а під час угорської окупації – директор Ґавел (Gavel).
Майже третину професорського складу становили чехи: Чер­нак, Шірмер, Андерлова. Нас вони вчили по-чеськи і з че­сь­ких підручників. І не лише мову. Підручники з фізики, хімії, ма­тематики також були чеські.
Викладачі-чехи намагалися до певної міри бути ней­траль­­ними щодо українського й русофільського напрямів. Проф. Шірмер спочатку вважався українофілом, але коли че­хо­сло­вацький президент Бенеш подружився з біль­шо­ви­ць­кою Ро­сією, то й Шірмер почав загравати з русофілами.
Не дивлячись на мішаний педагогічний колектив Хуст­сь­­кої гімназії, її можна вважати українською, бо українська, тоб­то – руська, мова була не тільки мовою руських підруч­ни­ків, але вважалася рідною в усіх класах, а російська вивча­ла­ся тільки з п’ятого класу, як чужа, поряд з німецькою. Учні, в то­му числі й русофільської орієнтації, називали уроки русь­кої мо­ви та літератури уроками українськими, і вони дійсно та­ки­ми були. Руські (підкарпатські) письменники вважалися ук­ра­їнськими, як і письменники з Великої України.
Цікаво простежити, як спрямовувалось формування на­ціо­­нальної свідомості учнів Хустської гімназії. У середовищі гім­­назистів вирізнялися два напрями: український та русо­філь­ський. Учні, які вважали себе українцями, мали пере­ко­нання, що слова «русин» та «українець», як і «Русь» та «Ук­раї­на» – синоніми і в історичному, і в мовознавчому аспектах. Під­руч­ники з історії були українськими, а викладачі – улюб­ле­ні й видатні історики (зокрема, Фущич та д-р Гупалов­сь­кий).
Особисто моя національна свідомість почала формуватись уже в третьому класі народної школи в рідному селі Велика Чин­ґава (тепер Боржавське). Саме в той час до нас прибув но­вий учитель Микола Медвідь, родом з Рахівщини. Він за­сну­вав у селі товариство «Просвіта», а серед молоді, у першу чер­гу – шкільної, молодіжну організацію «Пласт». Таким чином, я вже у третьому класі народної школи був пластуном. Ми за­любки вітались пластовим привітом «Скоб» і охоче від­гу­кувались: «Сильно, красно, обережно, бистро».
У горожанській школі в Севлюші (Виноградові) Пласт роз­ви­вався успішно. Майже всі вчителі були українцями: Ревай, Во­рон, Реваєва, Ком’ятій та інші, з яких останній ще живий і сьогодні. Чи можна було вважати себе не українцем за таких спри­ятливих умов. Був, правда, ще й один мадяр, який го­во­рив про «русский язык», кривлявся з нього, але вважав, що це і є українська мова. Однак його насмішки тільки утвер­джували національну свідомість учнів.
У Хусті Пласт об’єднував гімназистів та учнів горожан­сь­кої школи. Кожен пластун мав свій пластовий одяг і плас­то­­вий капелюх. У цій формі ми виступали при святкових на­го­дах, на пластових з’їздах, на з’їздах «Просвіти», у плас­тових та­борах.
Національна свідомість і патріотизм утверджувались пе­ре­­важно на уроках історії. Історія – вчителька життя, ви­хо­ва­­телька патріотизму. На уроках ми засвоювали, що русини – це і є українці, а Київська Русь – наша Україна. Ми знали й те, що російський народ – братній слов’янський народ, а мас­калі – простонародна їх назва. На уроках історії ми по­ро­зу­міли, що сам російський народ ніколи не виступав проти ук­раїнського народу. Взяти хоч би такий приклад, що ве­ли­ко­го сина України Тараса Шевченка викупили з кріпацтва, а по­тім з довголітньої каторги сини російського народу. Але іс­торія доказує, що російські правителі з допомогою під­буре­них росіян завжди, як і сьогодні, були і є поне­во­лю­вачами, колонізаторами й русифікаторами України й ук­раїнського народу. Москвини уже перед татарами зру­й­­нували Київ у 1169 році під проводом суздальського кня­зя Ан­дрія Боголюбського. Поневолювання і знущання над Ук­раїною продовжу­вали всі, як білі московські царі, так і чер­во­ні ґенсеки, навіть не перестають зазіхати на Україну й «де­мократи» Жириновсь­кі тощо. Проти російської право­слав­ної віри так само нічо­го не можна казати. Віра є віра, і є Боже, міжнародне й дер­жав­не право на свободу совісті. Але проводирі російської пра­вославної віри були і є по­міч­никами російських можно­влад­ців у духовному по­не­во­лен­ні та русифікації українського на­роду. Червоні ґенсеки в пер­спективі встановлення атеїстич­но­го, тобто безбожного «світ­лого майбутнього», у 1946-му ро­ці об’єднались з росій­сь­кими православними проводирями злі­квідувати, знищити Ґре­ко-Католицьку Церкву в Україні, бо Українську Право­слав­ну Церкву зліквідували, як лише ут­вер­­дилася біль­шо­ви­ць­ка диктатура. Цей альянс проти Укра­їнської Ґреко-Ка­то­ли­цьцої Церкви продовжується й досьо-годні постко­му­ніс­тич­ними місцевими представниками «партії влади», які рев­но дотримуються тих обіцянок, які давали пра­вославним ви­бор­цям під час передвиборчої кампанії. Ці міс­цеві пред­став­ни­ки, які за всяку ціну рвалися до влади, аж ніяк не хочуть зна­ти про закон України від 23 грудня 1993 року про вста­нов­лення почергового моління місцевими державни­ми ор­га­нами і в тому випадку, якщо є відсутність вза­єм­ної зго­ди різних церковних громад. Закарпаттям роз­нес­лась віст­ка, що в селищі Ясіня Рахівського району право­слав­ний свя­ще­ник Молдавчук почав говорити про дореч­ність українсь­кої мо­ви в богослужінні, оскільки Ясіня чисто українське село. Піс­ля того священикові вибито вікна на хаті, однак, міс­цеві ор­гани влади на це відповідно не реагують. З цього пливає без­с­умнівний висновок: посткомуністична місцева влада з вер­хів­кою проросійської релігії й надалі зістаються проти­ук­ра­їнськими, протидержавними, хоч і прикриваються Ук­ра­ї­ною, подібно, як прикривались Україною антидержавні зло­чин­ці, розкрадачі України з прямого чи непрямого поту­ран­ня самого виконуючого обов’язки прем’єр-міністра (газета «Голос України», 13 серпня 1994 року, № 154 (904)).
Такого погляду на речі навчено мене в Хустській гімназії, і я не маю сьогодні ніяких підстав його змінювати. Ще раз хо­чу підкреслити, що весь загал православних росіян аж ніяк не можна назвати протиукраїнським. У 1988 році я ще з дво­ма греко-католиками (від імені тоді ще катакомбної Греко-Ка­то­лицької Церкви) був у Москві на одному симпозіумі. Усі там при­сутні, зокрема представники московської православної ін­теліґенції, ставилися до нас дуже прихильно, солідарно, по-брат­ськи. Два православні священики – Глеб Якунін та Гри­го­рій Едельштейн – того самого року, виступаючи в амери­кан­ському конгресі, засудили переслідування Української Гре­­ко-Католицької церкви і просили американських кон­грес­ме­нів виступити на захист від переслідувань.
Як священик не можу не згадати і сяку християнську пове­дінку численних православних росіян.
Учні Хустської гімназії належали до різних віровизнань та різ­них національностей. З релігійного огляду були це в біль­шо­сті греко-католики, після них – православні, римо-ка­то­ли­ки, реформати та іудеї. Десь по одному було і з інших кон­фе­сій. Офіційно класи ділилися на паралелі: руські (ук­ра­їн­ські) та чеські. У руських класах навчались русини, кілька ма­дяр та кілька євреїв. У чеських переважали чехи, але були і єв­реї. Уроки в руських класах проводились руською (україн­сь­кою), російською та чеською мовами, в залежності від то­го, ким був викладач. Гімназисти, як домородні русини-гре­ко-католики, переважно голосилися до українства. Однак, ок­ремі ґреко-католики, як також деякі православні, під впли­вом виклада­чів росіян-емігрантів (а ті проповідували про­імперську російсь­ку доктрину, мовляв, немає україн­сь­кої мови, не існує й україн­ського народу, а є тільки «ма­ло­русскоє наречіє єдіного русского язика» та «ма­лорус­ское населеніє єдіного русского народа», є «Малороссія как часть єдіной нєдєлімой Россіі») вважали себе «рус­ски­ми». Незважаючи на антиукраїнську доктрину москвофілів, до якої тісно примикали й православні священи­ки, маємо й та­ких випускників Хустської гімназії, які в мину­лому пе­ре­бу­ва­ли під впливом російщення, а сьогодні стали авто­ри­тет­ни­ми щирими українськими патріотами.
Характерною рисою співжиття між учнями-ґреко-ка­то­ли­ками та учнями-православними, між українцями та «рус­ски­­ми», були нормальні стосунки, без злоби та ворожнечі. На­­зовні виглядало так, що гімназисти спілкуються дружно, хоч викладачам-росіянам була дуже не до душі національна сві­­домість русинів-українців.
З цього приводу наведу один епізод, що торкався мене осо­бисто. У четвертому класі в 1937-му році одного дня під час перерви, будучи черговим, я провітрював класне примі­щен­ня і витирав дошку. Без будь-якого конкретного наміру на­писав на дошці олівцем такі слова: «Слава Україні! Ми ук­ра­їнці!» Після перерви слідував урок математики, який про­во­­дила професорка Соколовская. Вона, зайшовши у клас, одя­г­ла окуляри, взяла крейду і хотіла писати на дошці. Ко­ли по­мітила написані мною слова, припинила писати, зняла оку­ля­ри, повела очима по класу і вийшла. Через кілька хви­лин по­вернулася з директором Трохтою, словаком за наці­о­наль­ні­стю. Він попросив зізнатися, хто написав, бо інакше при­веде спеціаліста, який за почерком встановить автора. Я зі­знався. Директор не був антиукраїнцем. Про нього го­во­ри­ли, що він людина інтелігентна, до всіх відноситься з по­ша­ною. Через пару днів на коридорі підійшов до мене і по­шеп­ки сказав, що мені не варто було зізнаватися, бо він мусив то­ді щось каза­ти. Тим часом, справа дійшла до секретаря ди­рек­ції чеха Шірмера, який, наслідуючи президента Бенеша, при­хильніше ста­вився до росіян на шкоду українців. Сек­ре­тар Шірмер прото­кольно допитав мене у своїм кабінеті в при­сутності класної наставниці Ростислави Бирчаківни, сві­до­мої людини, яка, як добра мати, виступила на мій захист. Шір­мер по декілька ра­зів ставив мені одні й ті ж питання, зо­крема, звідки в мені взявся такий ірредентний па­трі­о­тизм. Наслідком цього допи­ту в крайовий відділ освіти в Уж­городі було вислано дома­гання про моє виключення. На тре­тю чверть року дістав я догану та «трійку» з поведінки при найкращих оцінках з усіх ін­ших предметів. На кінець ро­ку мав я «двійку» з поведінки без заниження оцінок з на­вчаль­них предметів. Ужгородський від­діл освіти так і не на­ва­жився виключити мене з гімназії. Про­фесорка Соко­лов­ская після згаданого випадку дивилась на мене «крізь паль­ці», ніколи не викликала відповідати, але оцінку ста­ви­ла не нижчу, як з інших предметів. У п’ятому класі ні­мець­кої мови вчила нас професорка Кочетовая. Зна­ючи про мій випадок в минулому навчальному році, вона та­кож «не по­мічала» мене, майже ніколи не просила до усної відповіді, а попри те виставляла хороші оцінки. Закарпатсь­кий «рус­ский» Лінтур під час угорської окупації проводив уроки «уг­ро-русского языка», ставився до мене з виразною симпатією аж доти, доки не довідався, що Марґітич також «січовик»...
Мирне, майже дружнє співжиття учнів Хустської гімназії з різ­ною релігійною та національною орієнтацією в першу чер­гу було заслугою самої релігійної духовності учнів. Ґреко-ка­то­лицький професор-катехіт отець Дмитро Попович утвер­джу­вав не тільки релігійну християнську свідомість, але й по­тре­бу духовного самовдосконалення. Він сіяв добре зерно, і во­но приносило добрий плід. Будучи ревним священиком й пе­дагогом, щирим патріотом, відданим сином свого на­ро­ду для учнів гімназії він підготував підручник «Апологетика й історія церкви», редагував релігійний журнал для молоді «Мі­сійний вісник». До газет, журналів та календарів писав по­пу­лярні статті й оповідання. З-під його руки вийшов єпи­скоп-ісповідник-мученик Теодор Ромжа, три єпископи, ціла пле­яда священиків та широко відомих представників за­кар­пат­ської патріотичної інтелігенції. Це були ті кадри, які своєю ду­ховні­стю й патріотизмом внесли вагому лепту в справу утвер­джен­ня на закарпатській землі української дер­жав­но­с­ті, самостій­ної Української Держави — Карпатської Украї­ни.
Ось ще деякі приклади патріотичного духу хустських гім­на­зистів. У Хусті, крім шкільної гімназійної бібліотеки, була ще й міська та читальня, з яких учні визичали книги, газети й журнали. Українці-пластуни читали українську літе­ра­ту­ру. Ми залюбки знайомилися з козацькими походами, пе­ре­мо­га­ми й буднями запорізьких козаків. Відбувалися жваві дис­кусії. Мій однокласник-земляк (із сусідньої Завадки, ко­лись Малої Чинґави), пізніше кум Федір Сочка завжди за­хоп­ле­но розпові­дав про запорожців, за що ми його й прозвали «ко­заком». У четвертому класі 1937-го року на уроці чеської мо­ви профе­сорка Андерлова почула, як до нього звернувся хтось із хлопців словом «козаче». Професорка запитала його по-чеськи: «Сочка, ви козак?» – «Ано, просім», – була від­по­відь. «Ви можете пояснити, чому ви козак?» – продовжувала ви­питу­вати професорка. «Я козак тому, бо походжу з ко­за­ць­кого роду», – не задумувався Сочка. «Так? То є чудово!» – зву­ча­ло щире зізнання.
Це був той Сочка-козак, який разом з іншими своїми то­ва­­ришами безмежно радів, коли 15 березня 1939 року якраз у стінах Хустської гімназії, в її гімнастичному залі, новообра­ний закарпатський Сойм проголосив Карпатську Україну са­мос­тійною на чолі з Президентом отцем д-ром Авґустином Во­лошином. Але не діждався Федір Сочка радісного дня 24 сер­пня 1991-го року, коли вся козацька Україна разом з Кар­пат­ською Україною була проголошена незалежною демо­кра­­тичною Державою, суверенітет якої закріпився Все­ук­ра­їнсь­ким референдумом 1 грудня 1991-го року. Не діждався, бо пе­редчасна смерть безпощадно перервала нитку його по-ко­зацьки й щиро по-християнськи, з довгими роками під­піль­ного визнавання своєї віри, прожитого життя.
Ось деякі моменти, пов’язані з Хустською гімназією, яка по­­середництвом учнів, випускників та педагогів має свою пев­ну частку в тому духовному й державотворчому про­цесі, який до­вів закарпатську гілку українського на­ро­ду до самостійної Кар­патської України та до сьогодення со­борної незалежної Ук­раїни.

Теги:

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати