Секретом довголіття верховинське подружжя Котиків вважає сімейну злагоду і шану

Особливо Злиденним виявилося дитинство. Обоє із багатодітних родин. У Котиків було семеро дітей, у Щербів (дівоче прізвище Єви Юріївни) - шестеро. Михайло Юрійович пригадує, як до них у вересні 1946 року навідався стрий Ілько, який проживав у Чехії. Бездітний родич сказав його батькові: «Тяжко, Юро, тобі стільки дітей годувати. Відпусти когось до мене - і тобі легше стане, і дитині, бо у Чехії жити ліпше». Так 16-річний Михайло опинився у Чехії, де під Судетами вивчав автомеханіку. Але одного разу з'явилися поліцаї, які наказали юнаку повернутися на батьківщину. Так велів закон.
Продовжив Михайло навчання у вечірній школі у Студеному. Одного разу з ровесниками завітали на вечорниці. У тіснявій хатині одна з дівчат, яка пряла, запросила присісти біля неї. Відтак парубок кілька разів навідувався на галасливі посиденьки з торохтливими куделями. Дівчина Єва, яка була старшою на 3 роки, впала йому в око. Сватанки не забарилися, бо й стрико Михайла Іван, голова сільради, радив 18-річному легіню женитися.
Весільна гостина не була пишною: 10 літрів вина, солонина та вівсяні ощипки. 24 лютого 60 літ тому повінчалися, а вже у березні Михайло подався у Во-ловець працювати на залізницю. Коли повернувся у червні додому, там на нього чекала повістка до армії. Насправді ж Михайла відправили ешелоном у Горлів-ку вуглекопом. Там і трапилася
біда: під час обвалу гірник-вер-ховинець зазнав травми черепа. У лікарні пролежав майже рік.
Після повернення у рідне село отримав І групу інвалідності. Хоч хвороба допікала, без діла Михайло Котик сидіти не міг - влаштувався у сільському сепараторному пункті. Потім працював заготівельником, а як одужав - трудився у лісі. До праці тягнуло, звісно, й тому, що треба було годувати дітей, будувати хату, тримати ґаздівство.
- Діти у нас файні! - не без гордості кажуть ювіляри. Трохи сумно батькам хіба лише тому, що діти мов пташенята із гнізда випурхнули на різні боки: Марія живе у Воловці, Федір і Михайло - у Пістрялові, а Василь - у Міжгір'ї.
Старість таки дає про себе знати з кожним роком все більше. Ще недавно могли поратися з двома коровами на обійсті, а тепер з різними болячками вже й на косовицю не податися.
Михайло Юрійович жаліється, що втрачає зір. За його словами, ніхто у селі не передплачував стільки газет, як він. Пан Юрій цікавився новинами, але тепер, як каже, дізнаватися політичні новини йому набридло.
- Треба, щоб у державі вже було все до пуття, щоб усі трудилися
-  таке побажання «діамантової парочки» Котиків. - Щоб у всіх сім'ях одне одного шанували.
Бо де злагода, там і щастя...

Теги:

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати