Микала Іванович МОЙСЮК із селища Солотвино Тячівського району потрапив у бетонні застінки Заксен-гаузена влітку 1942 року. Ось що згадує 87-річний політичний в'язень за №V54614 про неймовірно важкі, пекельні роки, проведені в концтаборі смерті.
НА АПЕЛЬПЛАЦІ ЗНАХОДИЛАСЯ ШИБЕНИЦЯ...
Німці збудували концтабір Заксенгау-зен ще у 1936 році. Він мав більше 20 блоків-філій, у яких постійно перебувало понад 50 тисяч невільників. Заксенгаузен був місцем тренування для катів: тут розташовувалася так звана станція «ЗЕНТ» із пристроєм для вбивства в потилицю, 4 печі крематорію, газова камера. За участю головного лікаря концтабору есесівця Баумкеттера постійно розроблялись і випробовувались на в'язнях знаряддя і методи масового знищення, а відтак розповсюджувалися по всіх концтаборах гітлерівського рейху...
Був серпень 1943 року. Я вже ледве ходив. Почали пухнути ноги. Важив тоді 38 кілограмів в одежі при зрості 179 сантиметрів. Став доходягою або, як нас тут називали, «мусульманином». Дистрофіків перевозили в окремі блоки. Це було страшне видовище, коли їх виводили на перевірку: скелети, обтягнуті пергаментною шкірою, взуті в дерев'яні колодки, гриміли по бетонному плацу. Тут їм давали змогу поволі вмирати. Але навіть у цих блоках приречених змушували працювати.
Я був уже кандидатом у цей блок. Та якось увечері мене покликав до себе німець Теді, котрий працював лікарем концентраційного шпиталю. Він мав милосердну душу. Оглянувши мої ноги, Теді пішов до есесівця-блокового, попросив, аби мені дозволив прийти зранку в медкабінет. Вранці Теді на 3 дні звільнив мене від каторжних робіт, а потім дав направлення в «команду одужуючих».
Радянські військовополонені були в Заксенгаузені найзнедоленішими і найскривдженішими, вважалися «поза законом»: СРСР не підписав Женевської конвенції про гуманне ставлення до військовополонених. Тому в'язні з інших країн інколи отримували посилки з дому та допомогу від Міжнародного Червоного Хреста, а «совєцькі» були приречені на голодний пайок та найважчі каторжні роботи.
У внутрішній тюрмі, яку називали «бункером», постійно утримували радянських військовополонених. Вони носили червоно-армійську форму, затавровану буквами «SU», і не мали номерів. На перевірку їх не виганяли. Вони мали своїх старших і цілодобово працювали на розвантажуванні барж. Виходячи на роботу чи повертаючись назад, вони чітко карбували по апельпла-цу крок. У таборі було 2 блоки, зверху обтягнуті колючим дротом. Там працювали відомі злочинці-фальшивомонетники, яких Гітлер зібрав сюди з усіх концтаборів окупованої Європи. Вони виготовляли американські долари, англійські фунти, радянські рублі. Мені часто доводилося спостерігати, як до блоків під'їжджали автомобілі із за-штореними вікнами. Мабуть, забирали «готову продукцію».
В Заксенгаузені постійно практикували прилюдні страти. На апельплаці було встановлено спеціальну переносну шибеницю. Німець Густав Румге гучним голосом зачитував останній вирок, а головний кат Пауль виконував його. Навіть вигляд у Пауля був жахливий: чорний, з виряченими очима, наповненими цинічним сатанинським блиском. Не знаю, був він в'язнем чи цивільним, але в таборі ходив в одежі без номера. Я постійно бачив його із заступом біля крематорію.
«ШЕДЕВР» НАЦИСТІВ — ПЕРЕСУВНА ДУШОГУБКА
... Раз на тиждень після обіду в'язні забирали сміття із зондертабору. Там був розташований один барак, у якому жили американські льотчики, збиті при бомбардуванні Німеччини. Вони не працювали. їжу їм доставляли з есесівської кухні. Льотчики отримували посилки від Червоного Хреста. Я спілкувався з ними: здорові, сильні хлопці у своїй уніформі грали в баскетбол, волейбол. Разом з ними у цьому ж бараці перебував старший син Сталіна Яків Джугашвілі. Він часто сварився з льотчиками через побутові питання. Яків вголос постійно повторював: «Нас скоро визволять! Перемога вже близько. Батько виграє цю війну...». У квітні 1943 року Яків Джугашвілі кинувся на дротяну електроогорожу й миттєво загинув.
Влітку 1944 року товариш із Полтавщини показав мені в'язня - генерала Карби-шева. На плацу стояв втомлений, худий, високого зросту чоловік. Тоді це ім'я мені нічого не говорило. Про подвиг Карбишева дізнався під час хрущовської «відлиги», коли генералу було присвоєно звання Героя Радянського Союзу. В концтаборі Маутгаузен, де він загинув мученицькою смертю, споруджено пам'ятник.
«Населення» Заксенгаузена «поповнилося» в серпні 44-го після повстання у Варшаві. У блоках стало тісно. Доводилося спати на нарах по двоє. Одного дня під брамою помітив в'язнів, серед яких у першому ряду стояв мій рятівник - лікар Теді. Потім довідався, що есесівці викрили групу німців, котрі мали підпільний радіоприймач, уночі слухали закордонні радіопередачі. Більше я Теді не бачив.
В Заксенгаузені з'явився «шедевр» науково-технічної думки нацистів - пересувна душогубка. Це була машина, зовні схожа на автофургон. У герметичний кузов надходили відпрацьовані гази від мотора. Напхані туди жертви за кілька хвилин душилися.
У Заксенгаузені діяло антифашистське підпілля, яким керував Макс Рейман - майбутній голова компартії ФРН. Рейман жив у нашому блоці, а також московський генерал Зотов, письменник Альберт Бухман. Підпільники готували збройне повстання. Але через провокатора взимку 45-го раптово було заарештовано 300 активних учасників опору. Коли їх уночі повели на страту, недалеко від крематорію смертники накинулися на своїх катів і вступили в нерівний бій. Наступного дня з табору було вивезено 2 тисячі військовополонених. Навесні розпочалася евакуація Заксенгаузена. Знесилених, голодних, обірваних в'язнів гнали дощовою дорогою. Тих, хто не міг іти й відставав від колони, пристрілювали на місці. Пам 'ятаю, як обабіч дороги валялися вбиті або здохлі коні. Голодні в'язні кидалися на оті трупи, намагаючись відірвати хоч шматочок, але конвой без попередження стріляв у натовп. Дорога від Оранієнбурга до Любека була вкрита мерцями. За наказом Гітлера в'язнів концтабору гнали в порт Любек, де їх завантажували в трюми кораблів і барж, пообіцявши, що вони будуть інтерновані в нейтральну Швецію. Але 3 травня 1945 року, як тільки кораблі відпливли від причалу, німецька авіація вщент розбомбила їх. Врятуватися вдалося тільки одиницям...