"На 6-му році життя у борделі я змирилась із долею", – сповідь жінки у шрамах

Сексуальне рабство та торгівля людьми нині розвинулися так, начебто з часів Римської імперії не минуло дві тисячі років, а тільки змінилася технологія ораблення українців: тоді – вогнем і мечем, а тепер – хитрістю та обманом. І все для потреб і задоволення ситих країн. Українська частка на ринку работоргівлі – 1,5 млн рабів з часів незалежності.
Ґвалтують і не дають їсти – так ламають українських дівчат
Поговорити з людиною, яка пережила сексуальне рабство, – нелегка справа з двох причин. По-перше, щасливців, яким вдалося вирватися на волю, дуже мало та й на контакт вони йдуть вкрай неохоче. Зателефонувавши у десяток реабілітаційних центрів, кореспондентові ЗІКу все ж вдалося вмовити на розмову одну із жертв сексуального рабства. Місце та час назвала моя співрозмовниця – пізно ввечері в одній із львівських кав’ярень. На інтерв’ю погодилася після аргументу: щоб застерегти інших.
Перед тим мені у Центрі, назву якого я пообіцяла не називати, розповіли, що дівчина проходила реабілітацію рік тому. Тричі працівники Центру рятували її від спроби самогубства та передсмертних станів, викликаних алкоголем та наркотиками. «Ми знайшли її непритомну на вулиці, – розповіла соцпрацівник Галя. – Руки усі були в синцях, поряд порожні пляшки з-під алкоголю та використані шприци. Три місяці дівчина вперто намагалася заподіяти собі смерть, істерично повторюючи: «Я не можу після цього жити!». Лише через півроку вона розповіла свою жахливу історію нашому психологу»…
Сиджу у напівтемній маловідомій кав’ярні, нервую. Раптом мій погляд спиняється на темній постаті молодої худорлявої жінки, яка щойно зайшла до зали Я не помилилася – це вона. Уся в чорному, наче з якогось кіно про спецагентів, мовчки сідає за столик, який також замовила наперед, розглядає боки і лише після цього знімає свої широкі окуляри і чорну шовкову хустку. Переді мною – молода жінка з надзвичайно помітними як для її віку (25 років) зморшками, холодними збляклими очима та пофарбованим чорним волоссям. Жодних прикрас чи слідів косметики. Лише глибокий шрам над бровою.
«Що, на шрам задивилася? – першою промовила жінка. – Це ще «квіточки», не бачила ти моєї спини та ніг, порубцюваних батогами. Я погодилася на зустріч, лише щоб вберегти таких самих дуреп, якою колись була і я. Усі думають, що за кордоном нас усі чекають із розкритими обіймами. Ага! Чекають! А потім закривають у підвалах і тільки випускають відробити гроші, які ти наче комусь заборгувала».
Дівчина захлиналася від емоцій, вона то нервово била пальцями по столі, то закурювала чергову сигарету, то пила міцну каву. На запитання, як же її звати, відповіла: «А називай мене, як завгодно: Марія, Наталя, Ірина, Оля, Світлана. Я не одна, я краплинка у морі тих сліз, які виплакали українські дівчата там». Врешті-решт дівчина сказала звертатися до неї на ім’я Марія. До речі, при розмові вона часто цитувала найбільш відомі уривки з Біблії. Це пояснюється просто: тепер дівчина працює у тій же християнсько-громадській організації, яка колись підібрала її на вулиці.
«З чого усе почалось? У сімнадцять років я закінчила одну з львівських шкіл і намагалась вступити до омріяного вишу. Батьки мені нічим не допомагали, хоч і не були бідними людьми. У нас в сім’ї панував принцип: «кожен сам за себе». Я була дуже пізньою дитиною, брат уже одружився, коли батьки дізнались про небажану другу дитину. Не раз, як підросла, доводилось чути, як батьки «радісно» говорили про мою особу: «Нам до пенсії ще пару років, а тут вона на голову взялася!». Уявляєш, я була для рідних батьків нещастям?! – емоційно розповідала Марія, докурюючи другу сигарету. – Отож, я закінчила школу. Звичайно. не на самі п’ятірки, але мала усі шанси вступити до університету. Я хотіла бути вчителем української мови та літератури, адже ще зі школи мала до цього хист. Але не вступила. Вступили діти, чиї батьки їм допомогли у цьому. Вдома батьки почали мене сповідати, мовляв, я така бездара, ніде не вступила і тепер буду далі сидіти їм на спині. На що я дуже образилася і тріснувши дверима пішла з дому. Найперше, на що у мене вистачило фантазії, це було піти у якийсь бар і напитись. Згодом пішла на дискотеку…».
Саме ця дискотека стала для Марії фатальною. До неї підійшов чоловік тридцяти років – гарно одягнений, від якого пахло дорогим одеколоном. Незнайомець поцікавився, чому вона така сумна. Чоловік був дуже галантний та уважний, не дозволяв собі нічого зайвого. Він видався дівчині втіленням найбільшого добра у світі, адже так з нею ще не говорили, а головне, запропонував такий простий вихід зі скрутного становища.
«Він сказав мені, от попрацюєш менше як півроку за кордоном, тай заробиш собі на найкращий університет, на нові модні шмотки та ще й на квартиру – подалі від своїх предків. Та й що то за робота? Склянки мити у дорогому ресторані. А ти знаєш, скільки в тебе буде вільного часу на екскурсії, музеї, театри… Треба лише зробити перший крок. А гроші я тобі сам позичу, бо знаю, що ти їх зможеш віддати за декілька тижнів», – розповідала далі Марія із сумною усмішкою на обличчі. – «Ці вербувальники прекрасні психологи. Він запропонував мені саме те, про що я так довго мріяла і що здавалося мені таким далеким та нездійсненним. А тут цей чоловік просто підніс мені мою мрію на тарілочці, ще й так гарно описав усе до деталей…».
Далі був скандал із батьками, які дорікали дівчині: «Що, проституткою за кордон зібралася?», Тоді дівчина гордо відповіла, що працюватиме у дорогому барі у центрі Стамбула. Славік, так звали вербувальника, попередив, що не потрібно брати багато речей, лише найнеобхідніше. Мовляв, у Стамбулі вона зможе купити собі значно кращі та якісніші речі. Марія сліпо вірила кожному слову, зовсім не вловлюючи гіркої іронії: на новій роботі одяг їй справді не буде потрібний. Свою валізку вона востаннє бачила в українському аеропорті, коли сідала на літак. Тоді ж у неї Славік забрав і паспорт, начебто для оформлення якихось документів.
«Невже за весь цей час у вас не виникло жодного сумніву щодо цього незнайомця і його пропозицій?»– не вірилось мені. «А які у мене мали бути сумніви? Я тільки закінчила школу, навіть не була повнолітньою, ніякої підтримки від батьків, залишитися ніхто не вмовляв. Перші підозри закрались, коли я вже була в літаку і летіла не разом із Славіком у першому класі, а в останньому, де крім мене було ще декілька дівчат, – Віка, Юля і Таня. Пам’ятаю їх, ніби як учора бачила. Що з ними сталося, не знаю, – Марія затнулась і по кількасекундній паузі продовжила. – Ми почали знайомитись. Виявилося, що всі знаємо Славіка і всі їдемо працювати посудомийницями у ресторані, що у самому центрі Стамбула. Я почала панікувати. Найстарша серед нас Таня обрізала: «Не вдавай із себе дурочку, ніби ти не знала, які тарілки будеш мити». Пам’ятаю досі, як холодний піт обпік мене після почутого», – пригадала Марія.
З’явився Славік. Він ще раз показав дівчатам зображення ресторану, розповів, як добре і комфортно їм працюватиметься у цьому райському місці, а потім у аеропорті передав «товар» «своєму другові дитинства, який їх і пальчиком не зачепить» Мурату. Славіка дівчата більше не бачили.
«Ні, спершу нас справді поставили мити тарілки у якомусь кабаку, якому до ресторану було дуже далеко, а до центру Стамбула – ще далі.. Хоча хто його знає, точного місця розміщення цього закладу я й досі не знаю, та, дай Боже, щоб уже ніколи і не дізналась... Нас розкинули по різних барах, тож ми більше ніколи не бачились. Як і слід, перед початком роботи у закладі харчування у мене взяли усі можливі аналізи крові та інших органів. Я ще тоді, наївна, подумала, як тут за нас дбають. Вже потім зрозуміла, що дбали зовсім не про нас. Одного вечора, коли саме добігав кінця мій термін стажування на цій роботі, господар бару не дорахувався у своїй касі кругленької суми. Усі підозри впали на мене, навіть знайшовся свідок. Мене поставили перед фактом або відробляй, або депортація. Відробити у цьому ж барі мені не дозволили, бо «не хотіли більше тримати злодюжку». Я мала віддати борг через день, інакше – депортація».
А далі до дівчини підійшов ще один «добродій», на кшталт Славіка, і запропонував залагодити її проблему – за одну ніч з ним. Неймовірно, але дівчина погодилася. Вона втішала себе думками, що це буде один єдиний раз, далі віддасть борг, а потім знайде пристойну роботу. Але насправді у неї не було вибору. Того ж вечора її зґвалтували одразу троє чоловіків, після чого сказали свій вердикт: «Годиться». Марію закрили у кімнаті, де були туалет та ванна. Двері відмикали лише для того, щоб запустити наступного клієнта. Їсти спершу не давали, казали, хай вгамує свій «хохляцький» дух. (Ти диви, і турки такі слова знають!)
«Нас били, не давали їсти, ґвалтували, а потім знову били. Тим, хто намагався оборонятися, кололи наркотики...” – розповідає Марія. – «За день у мою кімнату запускали до двадцяти клієнтів. В низу живота страшенно нило та боліло. Щоб полегшити біль, ми просили клієнта замовити випивку. Та від алкоголю не ставало легше. Біль тілесний доповнював біль душі, було гидко лише від однієї думки про все те», – тихо говорила Марія, опустивши очі та заломлюючи довгі худорляві пальці. Потім вона подивилась на годинник і сказала: «Усе, я тобі й так багато розповіла. Тобі на статтю вистачить, а мені на все життя тих спогадів забагато».
Жінка почала нервово складати речі у торбинку та замотуватися у чорну шовкову хустку. «Мені зараз 25. З 17 років я працювала проституткою у борделях Стамбула. Приблизно раз на півроку работоргівці змінювали свої точки, проте, як не дивно, клієнтура практично не змінювалася. Десь на шостому році життя у борделі я нарешті змирилась зі своєю долею, яка била мене ще з дитинства. Але у 2006-му на бордель було здійснено поліцейський рейд і мене депортували в Україну. Як жити далі, я не знала, хоча нас і спровадили у якийсь реабілітаційний центр, з якого я втекла наступного дня. Повертатись до батьків не було сенсу – вони відреклись від мене, ще задовго, як я стала проституткою за кордоном. Отож, я почала пити, до алкоголю тіло звикло ще там, в неволі. Коли гроші, які мені дали у соціальному центрі реабілітації, закінчились, я почала заробляти на життя звичним для себе шляхом, але тут, в Україні. До речі, в самій Україні також торгують людьми, але це інше. Потім мене підібрали люди з благодійної організації. Я у них пробула більше як рік і нарешті подумала, що моє життя налагодилось. Але ні, неприємності тільки починаються», – криком випалила жінка і вилетіла з кав’ярні.
Більше мені ніколи не довелося зустріти цю молоду худорляву жінку. Проте ані її поведінка, ані останні слова мені були не зрозумілі, отож я зателефонувала ще раз у реабілітаційний центр. Там мені все пояснили: «У Марії СНІД».
1, 5 млн рабів – внесок України у систему рабства 21 століття
За даними прес-служби МВС України, основними державами, куди продають людей з України, є Туреччина, Польща, Росія, Ізраїль, Німеччина, Болгарія, Чехія й Італія. Були випадки, коли людей продавали у Великобританію та Сирію. Щорічно жертвами работоргівлі, за оперативною інформацією, стає близько двох тисяч громадянок України, 90% з яких – городянки. Протягом двох останніх років виявлено 759 жертв торгівлі людьми, у тому числі 107 неповнолітніх, викрито 39 організованих груп, які спеціалізувалися на таких оборудках, а також 480 злочинів, пов`язаних із сутенерством або втягненням особи в заняття проституцією. Загалом з 1991 року приблизно 100 тис. громадян України потерпіли від торгівлі людьми, однак незалежні експерти стверджують, що ця офіційна цифра дуже занижена. Зокрема, за даними ООН, український внесок у світовий обіг работоргівалі – майже півтора мільйона потерпілих за усі роки незалежності.
У коментарі ЗІКу науковий редактор `Юридичного журналу`, кандидат юридичних наук Ірина Сєрова розповіла, що проблема нелегальної міграції і торгівлі людьми сьогодні привертає дедалі більшу увагу міжнародного та європейського співтовариств. «Торгівля людьми, яка переважно призводить до сексуального рабства, як і нелегальне переправлення мігрантів – це серйозна гуманітарна, економічна та міграційна біда, – розповіла Ірина Сєрова. – За даними Міжнародної організації з міграції (МОМ), кількість нелегально переправлених мігрантів може незабаром сягти 30 млн осіб: кожного року у світі у різні форми рабства потрапляє понад 1 млн людей».
При цьому під торгівлею жінками слід розуміти не тільки примушування до проституції як єдиного способу вижити в чужій країні, а й нелегальне постачання хатніх служниць, підневільну працю, вимушене одруження тощо. Водночас, за словами Ірини Сєрової, останнім часом простежується тенденція, коли жінки, вважаючи неприйнятним підневільне рабське становище, добровільно погоджуються на проституцію. Характеризуючи еволюцію у сфері торгівлі людьми протягом останнього сторіччя, Ірина Серова зазначила: «Ми бачимо послідовний перехід від фізичного вербування, до примусу та обману до варіанту “за згодою”.
«Коли йдеться про торгівлю людьми, то перевезення через кордон, як правило, відбувається або нелегально, або напівлегально. Жінки, які їдуть на чужину, добре це усвідомлюють, однак усе ж таки зважуються на невиправдний ризик. А саме за таких умов злочинні угрупування і організовують свій кримінальний бізнес», – наголосила Ірина Сєрова.
За останні п’ять років представництво Міжнародної організації з міграції в Україні надало допомогу понад 3500 жертвам торгівлі людьми, яких було продано у більш ніж 50 країн, зокрема, у такі несподівані, як Південна Корея, Нігерія та Ємен. При цьому 48% від названого числа жертв припало на три країни – Туреччину, Росію та Польщу. У 2005 році чоловіки становили 16 відсотків від числа врятованих, 5% були неповнолітніми.
У звітах Міжнародної організації міграції також зазначено, що рівень трудового рабства учетверо перевищує сексуальне рабство. Водночас при цьому треба мати на увазі, що більшість жертв сексуального рабства відмовляється зізнаватися у своєму горі.
У громадській організації «Посол +», розповіли, що здебільшого на виїзд за кордон українських дівчат та жінок штовхає соціальна незахищеність у власній державі. «Безробіття в Україні стало основною причиною масової міграції. Так, у 1995 році нараховувалося лише 161 тисяча безробітних, у 2001 році ця кількість зросла ушестеро – до 1 млн 28 тис осіб. І це у той час, коли попит на робочу силу в Україні становить лише 6% від загальної кількості безробітних. До того ж, особливість українського безробіття – її «жіноче обличчя», – зазначила координатор «Посол +» Олександра Сулковська. – «У нас років два тому лікувалась від наркозалежності молода дівчина, яка повернулась із-за кордону. Тягар пережитого зламав її, і вона вдалася до наркотиків. Однак після реабілітації у нашому центрі, знову виїхала за кордон».
Основні прийоми вербувальників
Фахівці, які працюють у сфері протидії торгівлі людьми, виділяють поняття «вразливості». У розгалужену павутину вербувальників передусім потрапляють ті, хто з якихось причин підпадає під цю категорію. Матеріальні нестатки, невлаштованість особистого життя, сімейні проблеми, втрата роботи, розчарування в можливості досягти успіху у рідній країні… Перелік того, що робить людину вразливою можна продовжувати довго і досвідчений вербувальник добре на ньому знається. Отож, не дивно, що потенційними жертвами експлуатації є люди, які працюють за кордоном нелегально. І річ не тільки у тому, що їхні права абсолютно не захищені, вони вразливі у психологічному плані. За неофіційними даними, в Іспанії на нелегальному становищі перебуває до 800 тисяч українців, близько 300 тисяч – у Португалії. Рахунок на сотні тисяч у Польщі, Італії. Словом, ловцям за людськими тілами є де розвернутись…
Метод, яким користуються вербувальниками, завжди один і той же – обман і шахрайство. Навіть у випадку, коли жінка свідома того, що їде до чужої країни заробляти гроші своїм тілом, ніхто не планує стати жертвою жахливого сексуального рабства. Найрізноманітніші фірми та посередники пропонують на перший погляд цілком пристойне працевлаштування за кордоном – продавцем у Німеччині, робітницею на апельсинових плантаціях у Греції, прибиральницею в Стамбулі, гувернанткою у Великобританії... Молоді дівчата спокушаються на високу заробітну плату, пристойні умови перебування, які їм гарантують работоргівці. Знати іноземну мову чи мати вищу освіту – не обов’язково. Здавалося б, ідеальні умови. Але без мови та освіти отримати добру роботу за кордон неможливо. До того ж, рівень безробіття в Європі нині дуже високий – понад 18 млн безробітних. Отож, вимоги на ринку праці до емігрантів дуже жорсткі та несправедливі.
Вербувальникам успішно вдається застосовувати одну й ту ж саму технологію, на яку «ведуться» нові і нові жертви. Спочатку з’являється вербувальник, ним може виявитися будь-хто, навіть добре знайомий, обіцяє посприяти виїзду за кордон, або ж представник фірми, яка нібито займається працевлаштуванням, чий номер телефону (звісно ж, мобільний) виписано з оголошення у газеті… Далі пропонують оформити документи та придбати квиток «у борг» з перспективою працевлаштування. По приїзді до іншої держави, або ще в Україні, забирають паспорт – теж нібито для оформлення документів. І все. Відпрацьовуй борг і зовсім не як офіціантка.
Директор «Регіонального центру соціальної адаптації» Ігор Гнат розповів ще одну жахливу історію: «Одній жінці з Італії подзвонила подруга і сказала, що забезпечить роботою і допоможе із житлом. Довго не вагаючись, вона позичила гроші і поїхала. Але сталося так, що подруга опинилася на операційному столі, тож зустріти не змогла. Сама на вокзалі: молода, симпатична. Аж тут до неї підійшов молодий чоловік і ламаною російською запропонував допомогу. Вона погодилася. Сказав, що поки знайде їй роботу, нехай поживе у нього в квартирі. Минув тиждень. Він з’явився із роботою у вигляді першого клієнта. Жінка почала відмовлятися. «Заплати за тиждень проживання та харчування у моїй квартирі», – відрізав «роботодавець». Далі бордель».
Іншим найпоширенішим способом вербування українок у сексуальне рабство є шлюбні агенції, які пропонують вийти заміж за іноземця. У таких агенціях вам неодмінно розкажуть не одну історію про щасливу попелюшку, яка одружилась із забезпеченим іноземцем і тепер розкошує на віллі біля моря. Працівники таких агентств, звісно, ні словом не промовляться про інші «шлюбні» варіанти, коли дівчата працюють у брудних провінційних борделях або зазнають деспотичного ставлення з боку «новоспеченого» чоловіка. І повертаються такі жінки додому такими ж бідними, як і раніше, а до того ще й хворими, психічно та фізично зламаними. Якщо взагалі повертаються...
Торгівля людьми в Україні – тяжкий злочин: від 3 до 15 років
Україна була однією з перших країн пострадянського простору, котра ввела карну відповідальність за злочини, пов’язані з торгівлею людьми. З березня 1998 року Кримінальний кодекс України передбачає кримінальну відповідальність за скоєння таких злочинів (стаття 149 ККУ): торгівля людьми трактується як тяжкий злочин, який карається від 3 до 15 років ув’язнення. (Це відповідає і міжнародним нормам). Більше того, 4 лютого 2004 року Верховна Рада України ратифікувала Конвенцію ООН проти транснаціональної організованої злочинності і Протоколи до неї. Згідно з Конвенцією у 2006 році до ст. 149 Кримінального кодексу України було внесено останні зміни, за якими передбачена відповідальність не тільки за трудову та сексуальну експлуатацію, а також і за вербування. До того ж, якщо раніше для притягнення до відповідальності за торгівлю людьми необхідна була така умова як перетин кордону, то тепер злочин може вважатися завершеним без вивезення потерпілого за кордон, тобто передбачена відповідальність за торгівлю людьми в межах країни. Згідно з Кримінальним Кодексом, покарання за торгівлю людьми передбачається незалежно від того, чи знала потерпіла особа чи ні про те, чим буде займатися в неволі.
Важливим кроком у боротьбі з торгівлею людьми було затвердження Урядом України Програми запобігання торгівлі людьми і дітьми та нової Комплексної програми протидії торгівлі людьми. У структурі Міністерства внутрішніх справ України та в обласних управліннях внутрішніх справ створено спеціалізовані підрозділи з боротьби зі злочинами, пов’язаними з торгівлею людьми: за поданням органів внутрішніх справ за період з 1999 року було порушено понад 550 кримінальних справ.
При цьому правоохоронці зазначають, що більше шансів звільнитися у тих людей. які перебувають у європейських країнах, де діють представництва Міжнародної організації з міграції (МОМ), яка працює у сфері протидії торгівлі людьми. В Україні МОМ діє з 1998 року, співпрацюючи з більш ніж 90 неурядовими організаціями та релігійними громадами у різних регіонах України. Внаслідок такої співпраці більш ніж 3300 потерплих від торгівлі людьми отримали реінтеграційну допомогу, яка включає зустріч в аеропорту, придбання проїзних документів, тимчасове житло у Києві, медичну, психологічну та юридичну допомогу, допомогу з працевлаштування. «Гаряча» безоплатна телефонна лінія МОМ в Україні – 8-800-500-22-50.
Тут доречно також назвати благодійний фонд «Карітас», який через свої представництва у різних країнах намагається підтримати емігрантів, які потрапили у рабство.
Водночас в Україні існує чимало інших громадських організацій, які допомагають молодим українкам відкрити очі на темний бік заробітчанства, допомагають повернутися на Батьківщину, пройти курс реабілітації після повернення. Проте їхня діяльність ніщо проти злагодженої роками схеми торгівлі людьми. Адже поки їм вдається врятувати із сексуального рабства одну українську дівчину, на її місце вже вербують сотні інших.
Як уникнути рабства?
«Там щастя ніхто точно не знайде», – запевняють в один голос і жертви, і їх захисники. Але якщо ви все ж таки вирішили ризикнути, то пам’ятайте. Варто дізнатися більше про країну, в яку ви поїдете, тамтешні проблеми та особливості – ментальні, культурні, економічні, аби позбутися хибних уявлень, зокрема, про легкі гроші за кордоном. «Потрібно зробити кілька копій паспорта, що може стати вашим найпевнішим порятунком з рабства. Ніколи, нікому й за жодних обставин не віддавайте свої ідентифікаційні документи, тільки офіційним службовцям, – радять у Міжнародній організації з міграції. Завжди сплачуйте за свій закордонний паспорт, візи та проїзні документи самі, а потім самі ж і отримуйте їх. Нікому не передоручайте цього. Це врятує від боргової кабали та не дозволить злочинцям використати ваші документи для вчинення інших злочинів».
Переговори про працевлаштування за кордоном (навчання, туристичні подорожі чи шлюб) фахівці радять не вести наодинці з вербувальником. Долучіть до переговорів свою довірену особу, члена сім`ї чи іншу близьку людину. Перевірте, чи має агент або фірма ліцензію на відповідну діяльність, зокрема, на посередництво у працевлаштуванні за кордоном. Таку інформацію можна перевірити в Державному центрі зайнятості Міністерства праці та соціальної політики України за телефоном 8-044-289-50-97 щоденно після 17.00. Тут варто пам’ятати, що оголошення в газетах про працевлаштування в інші країни, зазвичай, ніхто не перевіряє, а тому цей клопіт лягає насамперед на плечі громадян При цьому аналіз пропозицій у популярних українських газетах оголошень засвідчує: щодня у кожній з них з`являється від п`яти до двох десятків так званих непевних пропозицій, які запрошують на роботу за кордон «комунікабельних дівчат із приємною зовнішністю для роботи у філії української фірми» або «молодих та енергійних для миття посуду та хатньої роботи». Перевірити достовірність інформації у цих оголошеннях майже завжди не можливо.
Далі. Під час працевлаштування за кордоном необхідно укласти трудовий договір зрозумілою для вас мовою – у двох примірниках, один з яких залишити у себе. Якщо Ви їдете за кордон законно працювати, необхідно отримати робочу візу: туристична або гостьова не дають права на роботу, а тому ви можете опинитись у нелегальному становищі або вас депортують.
Не користуйтеся послугами незнайомців, які пропонують послуги щодо подовження терміну візи Залиште своїм родичам та друзям кілька копій таких документів: внутрішнього і закордонного паспортів, візи, контракту, свідоцтва про народження, проїзних документів та фотографії. До того ж, повідомте їм телефонні номери свого роботодавця, своїх друзів за кордоном, консульства (посольства) України та місця потенційного проживання.
Якщо за кордоном ви таки потрапили у скруту, то насамперед спробуйте звернутися за допомогою до посольства або консульства України або зателефонуйте до Міністерства закордонних справ України за телефонами: (+38 044) 238-16-01, (+38 044) 238-16-09, (+38 044) 238-17-37.
І останнє. Представники «Карітас-Україна» розповідають: «Коли жінка телефонує з проханням про порятунок, дуже важливо, щоб вона до того зауважила якісь особливості тої місцевості, де вона перебуває, – рекламні щити, історичні пам’ятки. Адже часто уярмлені жінки не знають, у якому вони місті, на якій вулиці, який номер будинку”.
Довідка ЗІКу.
У світі торгівля «живим» товаром займає третє місце після торгівлі зброєю і наркотиками і приносить прибуток у 12 мільярдів доларів на рік. Український внесок у цей обіг – майже півтора мільйона потерпілих за усі роки незалежності. За статистикою, потенційними емігрантами з України є 76% молодих людей, які не бачать у рідній країні свого майбутнього. Жертвами торговців людьми у світі щорічно стає мільйон людей (інформація ООН).

Теги:

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати