Михайло Сирохман: "Свою основну роботу я, здається, вже зробив: нині Закарпаття чи не в першу чергу асоціюється із дерев’яними храмами"

Михайло Сирохман

Сам Михайло Васильович каже, що ніякий він не гуру, просто має багато файних друзів. Але на церквах справді знається, бо вже близько 25 років займається їх вивченням і, за можливості, порятунком. Мабуть, більше не варто пояснювати, чому до Міжнародного дня пам’яток історії та культури ми запросили до розмови саме Михайла Сирохмана. Хоч він і переконував нас, що вже розповів засобам масової інформації геть усе, що знає про пам’ятки історії та культури, все ж погодився з тим, що не зайвим буде ще раз нагадити про них людям.
— Михайле Васильовичу, українським пам’яткам історії та культури нині приділяють належну увагу?
— Звісно, ні. І справа не стільки в нестачі коштів, скільки в людській байдужості й некультурності. Мене щоразу, як повертаюся додому з-за кордону, вражає надзвичайно різка зміна: там усе так чисто, гарно, продумано, і раз — наша дикість навкруги! Наче й поряд живемо, всього кілька кілометрів відділяє нас від закордонних сусідів, а ментальність зовсім інша! У нашій країні, мабуть, лише тоді навчаться цінувати речі, які мають історичну або культурну значимість, коли все дощенту зруйнують. Шкода, що цінувати тоді вже буде нічого… А коли серйозно, то державі слід більше уваги приділяти охороні пам’яток, створювати окремі управління, які би наглядали за їхнім станом, виділяти значно більше коштів на їхнє утримання, ну і, звичайно, ввести серйозні каральні міри за їх пошкодження. Бо сьогодні ми що маємо? Охороною закарпатських пам’яток на державному рівні завідують усього кілька людей, котрі не здатні встежити за іноді зовсім непрофесійними діями наших горе-архітекторів, а реставрацією багатьох унікальних пам’яток переймаються чомусь не українці, а американські чи канадські меценати. Щодо каральних мір, то скажи, чи чула ти колись хоча би про один випадок порушення кримінальної справи за пошкодження історичної або культурної пам’ятки?
— Чесно кажучи, не пригадую такого. Ви перебудовані дерев’яні церкви маєте на увазі?
— І їх також. За останні 20 років я такого надивився! З тими ж церквами чого тільки не роблять: і бляхою покривають, і ламберією вистеляють, двері, бачте, прихожанам занизькими здаються, то вони замість того, аби ввійти до церкви, схиливши голову (ну не важко ж це, правда?), вирубують верхній портал, чим завдають унікальній споруді катастрофічної шкоди, оскільки саме над дверима частіше за все майстри залишали відмітку про дату будівництва храму та іноді згадували ім’я його автора. Незважаючи на те, що найстаріші наші церкви давно визнані пам’ятками історії та культури і нібито охороняються законом, жодна людина не була покарана за такі свавільні дії. Не хочу погано говорити про священиків, та частіше за все, саме вони винні в таких неприпустимих переробках церков. Чомусь немає в наших релігійних громад смаку, немає відчуття духу старовинних традицій і краси. От у Європі вважається престижним одружуватися чи хрестити дітей саме у старовинних церквах, а нашим людям чомусь завжди хочеться, аби в храмі було “красно”. От чому часто громада села будує собі муровану церкву з блискучим дахом, а стареньку залишає гнити, не доглядаючи, але й не передаючи іншій релігійній громаді, яка могла би подарувати їй нове життя.
— Свого часу ви захопилися дерев’яними церквами через релігійні переконання або з любові до мистецтва?
— Деякі священики, з котрими я пересварився через їхнє небажання передавати непотрібну громаді дерев’яну церкву іншій релігійній конфесії, не раз нарікали ворогом. А храмами я захопився ще тоді, як займався в художній студії. Наш учитель Золтан Баконій досить часто возив нас на пленери, під час яких ми знайомилися з народною архітектурою і малювали дерев’яні церкви. Пам’ятаю, тоді вони зачаровували мене своє похмурістю, темним силуетом й архаїчністю. Звісно, в ті часи захоплення нашого вчителя церквами було дещо небезпечним, але я вдячний, що він не побоявся познайомити нас із цією красою. Звичайно, в наших селах є (чи то пак, було) й чимало надзвичайно гарних і цікавих дерев’яних будиночків, млинів тощо, але ніщо, на мою думку, так не розкриває багату душу закарпатців, як дерев’яні храми. Думаю, люди самі не усвідомлювали, ЩО вони створили і ЯК вони передали красу цими трохи наївними й нерівними формами. Невтаємничені інколи дорікають давнім майстрам математичною неправильністю споруди, але я вважаю такі “огріхи” геніальними, бо вони доводять, що це виключно ручна робота, легка, як спів.
— Знаю, що деякий час ви навіть жили на Верховині. Причиною тому також були дерев’яні церкви?
— Тоді ще ні, просто після навчання в університеті мене направили на Воловеччину вчителювати. Але саме тоді я остаточно закохався в дерев’яну церкву. Сталося так, що якось на вихідні один місцевий приятель запросив мене прогулятися навколишніми селами. Коли в Гукливому я побачив неперевершеної краси церкву, то просто остовпів! Ця досконала споруда так мене причарувала, що відтоді я регулярно їздив її провідувати: малював, фотографував, вивчав її історію. От тільки щоразу, як приїздив, усе чіткіше бачив на ній ознаки руйнування. Місцева влада щораз заспокоювала мене, що церкву відреставрують, що якісь німці вже погодилися допомогти грошима, та церква все стояла собі з дірявим дахом. Коли і в наступний мій приїзд я не побачив позитивних змін, пішов до сільського голови, витяг його просто зі святкування чийогось весілля і сказав, що не дозволю йому привласнити виділені для ремонту церкви кошти, тож нехай, мовляв, щось робить. Власне, ми ще не раз сварилися з отим чоловіком, але зрештою з допомогою багатьох інших людей вдалося уперше врятувати історичну пам’ятку.
— Скільки коштує реставрація дерев’яної церкви?
— Не так уже й багато. Для цих споруд головне — вчасно перекрити дах, тоді дерево під ним не гнитиме від вологи. Дах дерев’яної церкви робиться з ґонти — видовжених дощечок, що скріплюються між собою на зразок сучасного ламінату. Одна така дощечка ще недавно коштувала 30 копійок, а для заміни всього даху їх потрібно близько 20 тисяч, тобто десь на 6 тисяч гривень. Другим найвразливішим місцем дерев’яної церкви є фундамент, зроблений із дерев’яних балок, скріплених між собою. Часто можна побачити, що від контакту з мокрою землею вони згнили і церква починає хилитися на один бік. Заміна гнилої балки також не коштуватиме шалених грошей, адже дерев’яна церква зазвичай нагадує великий конструктор, в якому всі деталі кріпляться між собою, тому відносно легко піддаються заміні.
— Кілька років тому всі газети писали про перенесення дерев’яної церкви села Дешковиця Іршавського району до скверика на площі Народній в Ужгороді. Чому ж вона й досі на старому місці?
— І не питай. Задум був чудовий, бо громада Дешковиці збудувала собі нову церкву, стару ж доглядати ніхто не хотів. Ну чого вона там стоятиме, нікому не потрібна, коли може стати окрасою обласного центру? Ніхто тоді не думав, що лише збір усіх докуменів та дозволів забере кілька років. Я досі не розумію, чому львівський інститут бере за свою роботу стільки коштів, що за них можна було б якісно відремонтувати багато дерев’яних храмів краю. Наскільки я знаю, нещодавно обласна влада сплатила за документацію ще якусь частину потрібних грошей, тож справа поступово просувається. Хотілося б вірити, що вже цього літа можна буде перейти до транспортування самої споруди.
— Чи є в нас спеціалісти, котрі можуть гарантувати безпечне перевезення такої старої і крихкої споруди?
— Насправді ніяка вона не крихка, а міцна, дубова, тож пошкодити її досить важко. Головне — грамотно розібрати, а потім зібрати. Тут буде використовуватися метод, з допомогою якого в міжвоєнні часи до Чехії вивезли 5 закарпатських дерев’яних храмів. Не подумай, що їх було тоді вкрадено, ні. Тоді їх, навпаки, врятували, бо в тих селах, звідки їх вивезли, вже збудували муровані церкви, тож дерев’яні були приречені на поступове руйнування. А щодо спеціалістів, то варто знайти одного-двох порядних виконробів, котрі мають досвід роботи з деревом, і церкву можна сміливо перевозити.
— Якщо не помиляюся, то ваш фах до мистецтва не має жодного стосунку. Чому ж вас усі називають мистецтвознавцем?
— Ти права, я навчався на англійській філології, але своїм фахом вважаю і образотворче мистецтво, і мови, і фотографію, і викладання, бо всім цим заробляю собі на життя. Мистецтво я вивчав для себе, багато читаючи, малюючи та подорожуючи Європою. Там, власне, і побачив, як потрібно берегти й поважати дане нам предками. В Європі діє стійкий культ старовини. В кожному, навіть найменшому містечку або селищі, влада і люди намагаються зберегти первісний вигляд головної вулиці чи площі. Ніколи б там не дозволили почепити на старовинні будівлі яскраво-кричущі неонові реклами, нізащо б не дали дозвіл перебудувати старий будинок або пофарбувати його в невідповідний сусіднім будівлям колір. От не будемо далеко їхати: в сусідній Угорщині є такий регіон, як Токайщина, там, де вино добре роблять. Була там? Ні? Так от їхні селища виглядають так само, як і сто років тому. Гарненькі білосніжні будиночки на схилах потопають у виноградниках, і лише червоні черепичні дахи видніються — усі, як один, однакові. А в нас що? У тому ж Ужгороді вже багато років нищаться будівлі, які би влада мала берегти всіма способами.
— Що б ви порадили нашій міській владі стосовно збереження історичного обличчя Ужгорода?
— Ну по-перше, поки ще не запізно, перестати давати дозволи на будь-яку зовнішню перебудову будинків у центральній частині міста. Тобто, всередині нехай він буде перепланований абсолютно сучасно (звісно, також у межах дозволеного), але зовні нехай ніхто не має права змінити хоча б частинку фасаду. Раніше, гуляючи пішохідною частиною міста, я завжди милувався тим, як тонко й продумано від будинку до будинку продовжується лінія карниза — очей не міг відвести. Але, очевидно, сучасні архітектори не поділяють моїх поглядів на прекрасне, тому й дозволили собі перервати цей гармонійний ансамбль якимись додатковими вікнами й мансардами. Нещодавно один чиновник запитав мене, яким чином можна прикрасити місто. Я порадив йому перш за все зайнятися відновленням фасадів історичних будівель: ліпнини, кованих деталей, урешті-решт змінити колір деяких особливо кричуще пофарбованих. Не зрозуміли, сказали, що та ліпнина — нічого не варте сміття. Тоді я зрозумів, що поки влада загалом не стане культурнішою, годі й чекати позитивних змін. Бо як можна було дозволити чіпляти на історичні будівлі дурнувату неонову рекламу (уяви, приїздить турист, милується нашою прегарною Театральною площею: будинки, дахи, видніється шпиль римо-католицького собору і бац — просто в очі лізе величезна назва мобільного оператора!), як можна було дозволити так спотворити Швабську вулицю: квадратний будинок, круглий, трикутний, зелений, синій, рожевий — просто жах! А біля обласної бібліотеки що за коробку побудували? Це ж місце вважається першою лінією забудови, тобто такою, що відображає обличчя міста, а ця будівля ну аж ніяк не вписується в ці рамки!
— Але ж більшості наших людей подобається такий дизайн, адже ніхто не примушує приватних забудовників фарбувати свої оселі у фіолетові, рожеві та салатні кольори — самі додумовуються.
— У тому то й проблема. Я вже згадував про несмак наших селян, котрим дерев’яна старовина не потрібна, бо не “парадна”. А ти колись бачила будинки в Діброві? Це ж тільки в нас такі величезні яскраво розфарбовані коробки вважаються красивими, для мене ж вони лише пам’ятник безмежному людському марнославству — пихатий, негарний, матеріалозатратний і не вписаний у пезаж. От тут і потрібне втручання влади, таке, як в європейських країнах, де правила забудови забороняють архітекторам фантазувати. Там є лише кілька можливих варіантів форми будівлі: в німецькій Баварії, наприклад, — лише з двосхилим дахом, у деяких районах Італії — виключно з кам’яної кладки й особливої черепиці. Поміть, жодних отих модних нині матеріалів, як металочерепиця, ламберія чи металопластик, — усе максимально повинно нагадувати вишукану старовину.
— Ви це все із власних спостережень знаєте?
— Так, але тепер я вже не так часто подорожую. Хоча й міг би, бо маю чудового друга із Франції, котрий об’їздив півсвіту і постійно запрошує мене скласти йому компанію. До речі, саме він часто сприяв мені фінансово, коли якійсь із церков була потрібна термінова допомога. Він у них просто закоханий: якось приїхав у гості, помандрував зі мною Верховиною і був просто вражений.
— Над чим ви працюєте зараз?
— Крім основної викладацької роботи в художньому коледжі ім.Ерделі, продовжую малювати (кілька моїх графічних робіт можна побачити в галереї “Ужгород”). На замовлення одного київського видавництва готую туристичний путівник “50 дерев’яних церков Закарпаття”. Думаю, на початку літа він уже з’явиться в продажу. А ще іноді пишу статті про наших художників до журналу “Екзиль”. Приємно, що дерев’яні церкви стали фактом свідомості. Як би там не було, але нині в краї немає жодного друкованого видання, яке бодай би раз не порушило тему збереження дерев’яних храмів. Про них згадують усі туристичні довідники, сайти і мапи, про них знають люди. І хоч самим церквам це не дуже допомагає, хочеться вірити, що це лише початок і колись цим унікальним спорудам нарешті приділятимуть увагу, якої вони насправді варті.

Теги:

1 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати