Михайло Мартин: Заради миттєвої політичної вигоди однієї людини дехто намагається розбурхати все Закарпаття

– Михайле Михайловичу, незабаром минає 2 роки роботи Закарпатської обласної ради V скликання. За цей час депутати порушили цілий пласт політичних проблем і ухвалили низку рішень, за які не мала сміливості братися жодна попередня влада краю часів незалежності. Нині таку сміливість ради дехто хоче використати у власних по­літичних розрахунках – у центральних ЗМІ із Закарпаття ліплять такий собі образ осередку сепаратизму на теренах України, область, яка завжди вирізнялася толерантністю, звинувачують у ксенофобії…
– Справді, рішення про визнання русинів як національної меншини на території Закарпаття, створення меморіалу карпатським січовикам й встановлення угорського пам’ятного знака на Верецькому перевалі, перипетії навколо затвердження прапора Закарпаття дехто почав використовувати як піар-акцію політичних сил. Такою, на жаль, є політична природа цих людей, оскі­льки вони добре знають, що помітять їх лише в тому разі, якщо десь улаштують скандал, організують пікет, намалюють кілька образливих плакатів… Іншими словами, намагаються замішати політику там, де її й близько немає.
Ось той же прапор Закарпаття. Торік нам так і не вдалося його затвердити, і область нині єдина в Україні, яка не має такого символу. Я спілкувався з колегами з інших регіонів – там це питання вирішували буденно, робочим порядком, ніхто не влаштовував заради цього окрему сесію облради. Ми теж пройшли всі потрібні процедури, створили відповідну конкурсну комісію, провели громадські обговорення, тема активно дискутувалася в ЗМІ… Однак останньої миті деякі політичні сили вирішили, що все йде не за їхнім планом і вкотре взялися за самопіар на пустому місці. Хоч я переконаний, що цьогоріч прапор таки буде затверджено, хто б там яких політичних підтекстів не шукав.
Така ж ситуація і з визнанням русинів. Ми справді пішли на політичне рішення, але воно не тягне за собою жодних правових наслідків! Ніхто ж не каже про фінансування з держбюджету русинських організацій, надання офі­ційного статусу мові, відкриття русинських недільних шкіл тощо. Якщо в нас є угорська, словацька, російська меншини, то чому не може бути русинської? Чимало закарпатців називають себе русинами, але коли постає питання, ким записатися в графу «національність»,  вони ідентифікують себе українцями. І це об’єктивно, бо Україна – це наша батьківщина, і вона була, є й буде єдиною і соборною. А як хтось випинає «русинське» питання на загальнодержавний чи навіть міжнародний рівень, то добре задумайтеся, кому це вигідно і хто замовляє такий піар.
Так само не важко визначити, кому не дають спати пам’ятники на Верецькому перевалі. У мене з цього приводу виникає лише одне запитання: якщо можуть бути пам’ятники Тарасові Шевченку в Будапешті, Отаві, Буенос-Айресі, Москві, то чому не може стояти символічний камінь угорцям на Верецькому перевалі? Ми декларуємо, що прагнемо до Євросоюзу, на кожному кроці волаємо про євроінтеграцію, однак про що  мовити, коли з такої незначної події чиниться політика на рівні держави? 
На жаль, заради миттєвої політичної вигоди однієї людини, якій завжди щось заважає, котра постійно шукає винних у власних невдачах і сьогодні знайшла їх на Закарпатті, намагаються розбурхати весь край, навішати на земляків якихось непритаманних для них ярликів, поставити в епіцентр політичного протистояння...
Усьому цьому політиканству треба давати різку відсіч, і ми це зробимо.
– В обласному політикумі склалася доволі цікава ситуація, коли на парламентському рівні демократична коаліція, хоч і зі скрипом, але створена, а на обласному співпраця із БЮТ не клеїться. Та й загалом, фракція БЮТ обрала доволі цікаву позицію, коли ігнорує навіть украй важливі для життєдіяльності області питання…
– Гадаю, що ніяких проблем із коаліціонуванням не виникало б, якби на початку 2006 року не було зміщено керівництва обласної організації партії «Батьківщина». Тоді мене, голову організації, члена політради, делегата усіх з’їздів, зняли з посади простою факсограмою із відповідним рішенням президії політради партії, яка, до речі,  навіть не засідала. Насправді ми мали справу з політичним рейдерством під керівництвом Михайла Бродського, який разом зі своїми поплічниками на Закарпатті – Олександром Кеменяшем та Андрієм Сербайлом – вирішили прибрати до рук закарпатську «Батьківщину». Благо, що вони не встигли сформувати списки до облради за тим принципом, як підібрали людей  до Ужгородської міської ради. Що з того вийшло, думаю, не потрібно нікому нагадувати. Натомість в обласній раді ми дістали фракцію БЮТу в складі 11 чоловік, які й близько не стояли біля витоків «Батьківщини» і їх чомусь не було видно під час перебування партії в жорсткій опозиції. Це прибульці – пасажири, які випадково втрапили до партійних лав і заскочили в список. Фракція ж «Батьківщини» складається з 14 чоловік – професіоналів із різних галузей. Це люди, які добре володіють ситуацією в Закарпатті й беруть активну участь у всіх засіданнях комісій та сесіях облради.
Нам часто закидають участь у широкій коаліції. На таку критику завжди відповідаю одне: Закарпаття стало першою областю, яка продемонструвала, що партії, незалежно від політичного спрямування, готові заради добробуту людей і розвитку регіону об’єднуватися й працювати разом. Гадаю, ви помітили, що в політичних питаннях у нас не раз виникали розбіжності, але коли постає будь-яке соціально-економічне питання – ми голосуємо разом.
А що роблять бютівці й інші представники так званої опозиції? Тільки-но відкривається сесія, вони починають каламутити воду, намагаються затягти процес, влаштувати скандал. Тобто роблять усе, щоб скерувати на себе увагу телеоператорів і журналістів. Натомість, коли підходить черга до вирішення серйозних проблем, ухвалення   економічних питань, вкрай важливих програм соціального спрямування – вони просто ховаються і не голосують. 
– Натомість у БЮТі твердять, що чи не всі проблеми на місцевому рівні можна вирішити імперативним мандатом. Мовляв, тоді з’являться важелі впливу на непокірних депутатів…
– Імперативний мандат придумало собі керівництво партії «Батьківщина», щоб усіх депутатів місцевих рад шикувати за наказом «Струнко!». Вони хочуть мати стовідсотковий уплив на всіх непокірних, кожного, хто має свою думку й бачення на проблеми в регіонах, тих, хто не завжди хоче голосувати, як накаже центр... Мені часто стає просто шкода депутатів цієї політичної сили, оскільки порядки, які там заведені, дуже нагадують військовий дисциплінарний батальйон. Тому імперативний мандат – це повернення до феодалізму й авторитарного режиму. Власне, це є намагання спроектувати на всю країну систему роботи, яка сьогодні панує у БЮТі, адже ні для кого не секрет, що це  політична сила вождистського, або, якщо хочете, диктаторського, типу.  Для демократичних країн така система є неприйнятною, і жодна європейська держава не схвалює застосування імперативного мандату до депутатів. Це не по-європейськи і не демократично.
Пригадую, як перед голосуванням за перевибори мера Києва Юлія Тимошенко заявила, що той, хто не голосуватиме за це питання, – корупціонер. Тобто одним словом  записала в корупціонери 204 народних обранців, які, до речі, відповідно до законних норм відмовилися брати участь у цьому антиконституційному голосуванні. Але це стиль роботи Юлії Володимирівни – вішати ярлики на всіх неугодних. Я би лиш просив задуматися, як назвати фракцію БЮТу, яка голосувала проти скасування антинародної й корупційної тендерної палати (і змінила свою позицію лише після збурення місцевих рад)? Як оцінити спільне голосування з Партією регіонів за Закон про Кабмін? Хто тоді був корупціонером? Юлія Володимирівна чітко веде політику подвійних стандартів. Говорячи про хиткість коаліції, натомість сама виконує лише ті пункти коаліційної угоди і голосує за ті законопроекти, які вигідні лише їй. Все, що роблять партнери по коаліції, Президент – це погано, а кожен крок уряду оцінюється як революційний і визначальний. Якщо дорогий мерседес купує Олексій Івченко, який не належить до її команди, – корупціонер,  якщо ж такий з’являється у її соратника Йосипа Вінського, – то це успішний міністр.
– Незабаром минає 100 днів з часу роботи нового уряду. Сьогодні чи не єдиним здобутком Кабміну Тимошенко називається виплата компенсацій знецінених вкладів Ощадбанку. Ваше ставлення до таких досягнень?
– Хочу наголосити на одному: виплати знецінених заощаджень – це чіткий піар-хід, який тонко вловили іміджмейкери Тимошенко і використали у передвиборчій програмі. Справді, 1000 гривень для наших людей – доволі солідна сума, але виникає резонне запитання: чому, коли планувалася ця кампанія, не було прораховано чіткого механізму, аби люди не помирали в чергах? Чому не передбачено антиінфляційні заходи, аби 1000 гривень за кілька тижнів не перетворилися на 100? Ціни ростуть у геометричній прогресії, і, думаю, що це лише квіточки. Бо, як відомо, ці 1000 гривень людина має право використати як сплату заборгованості за комунальні послуги. Але ж уряд не виплатить ці кошти комунальним підприємствам, і борги вони змушені будуть списувати. Така ситуація може пустити під укіс усю нашу комунальну сферу! Уже сьогодні є випадки, коли на деяких КП працівникам не виплачують заробітної плати, бо всі кошти спрямовані на ліквідацію заборгованостей за рахунок заощаджень.
Однак, навіть враховуючи ці 1000 гривень, я б нині не кричав так голосно про виконання передвиборчих обіцянок. Це лише 5 % загальної суми. Натомість за 2 роки уряд обіцяє віддати все. Та після першого кроку вони вже не дуже хочуть робити наступні. Тому побачимо що з того буде...
Зате вже нині можемо говорити про обіцянки, які успішно провалилися. Де обіцяне дешеве пальне? Чому ми знову раз за разом стаємо на ті самі граблі, адже країна вкотре поринає у вир різного роду економічних криз? Країну знову намагаються повернути у неефективний режим ручного управління, у той час, коли ми живемо в умовах хиткої, але все ж ринкової економіки. Юлія Тимошенко думає, що збере нафтотрейдерів і накаже їм слідувати бензиновому коридору. Однак вона чудово усвідомлює, що цього неможливо зробити в нинішніх умовах. Але таке засідання буде проведене, можливо, нафтотрейдери навіть щось пообіцяють, а коли ціни на пальне знову поповзуть вгору, Юлія Володимирівна з чистою совістю звалить усе на «нафтових магнатів».
На жаль, сьогодні можемо констатувати, що політика популізму стала державною, принаймні це є стрижнем чи не всіх дій уряду. Так, Юлія Володимирівна чудово виглядає в телевізорі, переконливо говорить... Але на згадку одразу приходять рядки з Євангелія від Матвія: «Стережіться фальшивих пророків, які приходять до вас в овечій одежі, а під ними ховається хижий вовк». Гадаю, це найкраща характеристика того, що сьогодні відбувається в державі.
– Якою бачите перспективу нинішнього уряду?
– Гадаю, коли закінчаться всі джерела надходжень на виплату заощаджень, не буде знайдено важелів, аби припинити інфляцію без додаткової емісії коштів, не буде створено нормального інвестиційного клімату для зовнішнього капіталу, Верховна Рада не прийме новий Податковий кодекс, то десь у червні прем’єрка грюкне дверима і скаже, що їй заважав працювати Секретаріат Президента чи Верховна Рада. Винних у провалі, тобто нових «порошенків», обов’язково знайдуть. Я боюся лише одного, щоб у спадок наступним урядовцям не залишили ще гіршу економіку, ніж після керування Януковича...
– Наостанок, хотілося б дізнатися вашу думку стосовно того, що  відомий закарпатський журналіст використовує псевдонім Володимир Мартин у своїх не дуже привабливих щодо обласної влади матеріалах…           
– Ви, напевно, маєте на увазі Ярослава Галаса? Справді, мене не раз запитували: що це за матеріали я пишу в республіканських газетах, перекручуючи факти, обливаю брудом обласну владу, називаючи її антинародною й антиукраїнською.  Звичайно ж, мені не дуже приємно, що моє прізвище асоціюється з тим негативом, який Ярослав подає під псевдонім. Сподіваюся, в мене буде можливість поговорити з цим журналістом і принаймні попросити змінити псевдонім.
Однак, коли вже на те пішло, мені цікаво, чому з такою ж завзятістю, як він поливає брудом обласну владу, Ярослав не згадує свого покровителя – екс-губернатора Закарпаття Геннадія Москаля – і не описує його діяльність в області. Чому не напише про проблему в пункті для біженців «Павшино», який з’явився на території області з легкої руки Геннадія Геннадійовича, і сьогодні обласна влада не знає, як позбутися цього розсадника азійських хвороб. Чому не згадає інші цікаві факти із його перебування на Закарпатті? Відповідь дуже проста – разом із Геннадієм Москалем, який начебто повернувся на Закарпаття розбудовувати «Народну Самооборону», вони виконують чітке замовлення згори у рамках боротьби з Секретаріатом Президента. Комусь дуже хочеться внести деструктив у роботу обласної влади, порушити спокій у краї. Та, гадаю, усі ці намагання є марними. Закарпатці вже давно навчилися розрізняти, хто справді розвиває регіон, а хто веде тут політичні інтриги.

Теги:

9 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати