«Це людина, яка прожила чудове життя. В нього така молода душа. Спокійний, врівноважений, ні на кого голос не підвищує. Він справжній інтелігент, у якому закладене все, що притаманне хорошій людині», — розповідає племінник, відомий в області політик Михайло Сятиня.
«...Коли падав з парашутом, то бувим такий легкий, ніби двокі-лограмовий...»
Дідусь радо вітав нас у своєму домі. Судячи з зовнішнього вигляду, поведінки, ніколи не скажеш, що йому вже ціла сотня. Коли ми спілкувалися, були присутні родичі, які жваво доповнювали Бобоничеві історії з життя. В хаті панувала атмосфера злагоди, любові, адже Федір Ілліч прищепив ці риси своїм дітям, онукам. Він розповідав про своє життя колоритною, притаманною Синевиру мовою, жваво, подеколи зі сміхом, таким «бойовим» тоном. Як виявилося, він дуже компанійський і говіркий. Його вважають героєм, бо пройшов усю Другу світову. Побував у бригаді десантників, добував золото на Магадані. «Тяжко було золото добувати. А ще й зимою, коли було страшно холодно — до 60 градусів морозу. Не було що з’їсти, давали 300 г хліба на день. Та я не хворів, мої цімбори взагалі не могли їсти, а я годен був подужати п’ять ящиків хліба», — згадує з посмішкою дідусь. Опісля Федір Бобонич потрапив у бригаду Свободи. «Нас склали в пароплав і у Владивосток, а з Владивостока до Бузулука в словацький корпус. Там нас переодягнули у воєнне, таке англійське (сміється. — Авт.). Я потрапив у десантну бригаду, де треба було скакати з парашутом». Каже, що перший раз дуже боявся стрибати, однак йому це подобалося (ще б пак — це ж свого роду екстрим. — Авт.). «Але летіти було файно... Коли перший раз скакав із парашутом, то як падав, думав, що 2 кілограми важу. Такий був легкий...», — захоплено пригадує Бобонич. Оце був чи не єдиний веселий випадок під час війни, якщо можна так сказати. Та доля все одно посміхалася Федорові Бобоничу. Бувало таке, що літак підбивали бомбою, однак вдалося врятуватися.
Врешті пройшов Федір Ілліч Польщу та Чехословаччину, а в 1945 році повернувся додому. «Як вас зустрічали?», — питаємо. «О-йо-йой (радісно вигукує — Авт.) — радувалися...».
«Питаємо вуйка про те, коли було найкраще жити, а він і каже: «Були Австро-Угорщина й Чехословаччина і тоді був період, що ми кілька місяців були без влади. От тоді було найкраще!», — розповідає М. Сятиня. Та все одно тепер, на думку дідуся, все ж трохи краще, ніж було раніше. «Тепер люди май много добріші. Бо і країна набула розвитку. Раніше неможливо було навіть отримати середню освіту».
Після війни Ф. Бобонич влаштувався лісником і пропрацював 24 роки. Каже, що більше ніякої роботи не було. Зарплата була низька, однак Федір Ілліч не з тих, хто може сидіти без роботи. «Та пак що буду вдома чинити? Я і тепер можу й хотів би цілий день поратися, щось робити, щоб не сидіти без діла...» (всміхається — Авт.). Та й ми помітили, що дідуся люблять правнуки «експлуатувати». «Я люблю лежати біля дідуся. Тоді він розповідає цікаві історії. А ще він добрий і ніколи не свариться», — каже семирічний правнук Іванко. «Щодня Федір Ілліч прокидається о п’ятій ранку, намагається щось допомагати, велику увагу приділяє правнукам, а лягає о дев’ятій», — доповнює невістка Оксана.
«Стрітивим, поцільовавим та й все...»
Родичі кажуть, що дружина Юстина була такою ж спокійною, тихою, як і Бобонич. Прожили разом 64 роки, народили трьох дітей. Родичі кажуть, що вони доповнювали одне одного, у них було взаєморозуміння, жили в мирі та злагоді. А Бобонич додає зі сміхом: «Ще й як любилисьмеся...». До речі, як вони зустрілися, так і одружилися. «Стрітивим, поцільовавим та й все...». Ми питали про секрет довготривалого шлюбу, на що п. Федір відповів: «Треба хоч інколи уступати одне одному...». Федір Ілліч навчав своїх дітей головному — багато працювати, чесно жити й нікому не чинити зла. Його дочка Марія запевняє, що для батька не існувало злих людей. «У нього неє когось недоброго. Він любить всіх. Він такий чуттєвий і співчутливий. Завжди, кой міг, допомагав». А М. Сятиня каже, що вуйко з дружиною були для нього другою родиною, допомагали матеріально, вони наче дарували свою духовність. Були в Бобонича і вірні друзі, та, на жаль, уже всі повмирали. З ними він любив полювати в хащах за оленями. А внуки його називають другом. «Хороша він людина. Я з ним прожив 25 років. Він повчав, але не був строгим, був і є доброю, м’якою людиною. А ще він доброзичливий і ми з ним наче друзі. Ще коли він працював лісником, то ми косили разом, у колибі спали...».
Лікарі намагалися знайти в Бобонича хоч якусь подряпину, та не знайшли
«У сто років у людині обов’язково щось міняється. І з приходом ста літ чекаємо лише найкращого», — каже другий племінник Андрій Сятиня. Ми згадували, що Федір Ілліч практично не хворів. Дивує сам факт, що він прийшов у свої 93 роки до окуліста зі скаргою, мовляв, недобачає (!). А сусід Микола розповідає, що в ті ж 93 роки дідусь пережив складну операцію, а спить наче мала дитина навіть не хропе. В 91 рік цілу ніч гуляв на весіллі у внука. А в 97 років ще косив, а тепер намагається поратися по господарству. «Його улюблена справа — газдівство, город. Він постійно в русі, ніколи не сидить на місці», — каже п. Микола. А коли дідусь проходить медичний огляд, то лікарі не надивуються. Як каже А. Сятиня, останнього разу навіть амбулаторну картку не заводили, жодної подряпини не знайшли. Ще й казали, що з таким здоров’ям треба в космос летіти. Дідусь навіть співає, однак на дні народженні не співав, бо піст.
То ж який секрет довголіття?
Кажуть, добрі люди живуть довше, ніж злі. У нас про Федора Ілліча склалося найкраще враження. Він випромінює енергію, дарує позитивні емоції, жартує, розповідає цікаві історії. Ми розпитували, який спосіб життя веде. Каже, що крім молока практично нічого не вживає. Раніше палив. «Тепер інколи племінниця силує ня курити!» (сміється. — Авт.). Щодня перебуває на свіжому повітрі. «Та який може бути секрет? Чесним треба бути, ні з ким не битися, алкоголю в міру вживати і просто любити людей. Та й людина я віруюча», висловлюється дід Бобонич. «Ніколи не думав, що 100 годів справлятиму з вами. Бувало так, що мріяв прожити хоч 100 хвилин. Я радуюся життю».