Як слід розцінювати такий поворот міграційної політики нашого північного сусіди? Як соціально-економічний, культурний чинник, спрямований на російськомовних громадян, чи частину державної ідеології, ядром якої є «велика Росія»? Про це «Главред» говорив із головою Товариства «Україна-Світ» поетом Іваном Драчем.
Іване Федоровичу, як ви розцінюєте цю російську ініціативу? Це один із аспектів вирішення демографічної проблеми й трудової міграції чи елемент зовнішньої політики Росії, спрямованої на укріпленя позицій на теренах колишнього СРСР?
В принципі, у цій програмі є віс названі аспекти. Безперечно, це і демографічне питання: очевидно, що від Далекого Сходу до Уралу все більше відчувається тиск Китаю, росіяни звідти відтісняються, і хто зна, чия це буде територія років через десять – російська чи китайська. Ще кілька років тому російські експерти прогнозували, що з 2005-го року в Росії за Уралом почнеться обвальне скорочення чисельності працездатного населення: мовляв, до 2015 року люду там стане настільки менше, що це загрожуватиме втратою для Росії цього регіону.
Тому їм треба було щось робити всіма правдами й неправдами. А оскільки вирішити демографічну проблему Сибіру й Далекого Сходу природнім способом навряд чи вдасться, росіяни прийняли цілком очікуване рішення – стимулювати масову міграції із європейських країн колишнього Союзу, і перш за все з України та Білорусі. Росія має величезні можливості для цього за рахунок її запасів нафти й газу: вона може будувати для цих людей житло, давати підйомні для переселення, роботу,тобто пропонувати відносно вигідні умови життя. Росія має можливіть тягнути до себе живильну силу інших націй і буде це робити.
Репатріація «співвітчизників», які вважають себе росіянами, подається як ідея, здатна консолідувати як російське суспільство, так і російську діаспору...
Таку політику веде чимало країн: це робили й роблять і Польща, і Румунія, і Угорщина. Я не кажу вже про Німеччину й Ізраїль, де репатріація давно розглядається як частина державної політики. Власне, це право нації на «збирання» у своїй власній державі, під її егідою й захистом. Це, врешті решт, робить і Росія, наголосивши саме на поверненні «співвітчизників», які після розвалу СРСР опинилися за межами своєї батьківщини – Росії. До речі, недаремно Президент Росії продовжив дію закону, який надає право всім колишнім громадянам СРСР, які проживають поза територією Росії, незалежно від національності, претендувати на отримання громадянства Росії у спрощеному режимі.
З іншого боку, наприклад, Державна Дума РФ не раз піднімала голос на захист російської мови і культури в Україні, хоча, мені видається, захищати їх у нас немає потреби й ні від кого. Росія постійно веде таку агресивну політику у відношенні суверенних держав, які виходять із сфери її впливу – я маю на увазі і Україну, й Грузію, і Прибалтику... Інша річ, що нам потрібно адекватно реагувати на такі виклики, відстоювати власні національні інтереси...
Які наслідки для України можуть мати такі ініціативи Росії? Чи не стане така еміграція – скажімо, зі Сходу України, масовою?
Зараз складно сказати, наскільки це серйозно: поки що, наскільки мені відомо, зголосилося їхати чоловік 80, причому не на Далекий Схід, а в райони середньоросійської полоси. Але це лише початок. Надалі, думаю, процес буде підживлюватися: поки що спостерігають, як це вогнище горітиме, і що з цього всього буде – як воно часто буває в політиці. Такі заходи, зазвичай, розраховані на довгий період і робляться «на виріст».
Окрім того не треба забувати і про політичний – «імперський», «великодержавний» аспект таких потуг Росії. Базуються вони на ностальгії за минулим, на розчаруваннях – мовляв, люди шкодують про розпад Союзу, хочуть об’єднання колишніх радянських республік, союзу з Росією і т.ін. Такі настрої є і в певної частини українців...
Можливо, насправді все трохи приземленіше – люди просто шукають кращого заробітку, заможнішого життя, от і все! Для когось принциповим у цьому плані є курс на Захід – до Європи чи Штатів, а хтось їде в Тюмень, Іркутськ і Хабаровськ...
Можливо, й так. Повертався я недавно із Москви: зі мною в купе їхав морський офіцер-відставник, родом із Бучі, дружина в нього – з Чернігівщини. І що? Він вже москвич і уже ніколи в Україну не повернеться: в Росії він має пенсію, має бізнес, а сюди, до Києва, їздить у справах і до родичів.
І таких у нас мільйони – не просто десятки чи сотні тисяч, а мільйони! Бо українці як вже тратять, то тратять: мільйон – у Португалії, мільйон – в Італії й Іспанії, мільйон чи два – в Росії... От так і живемо! А потім дивуємося, що нас все менше й менше: так, шагренева шкіра українства зменшується не те що з кожним роком, а з кожним місяцем і кожним днем!..
Виглядає на те, що у цих питаннях державна політика України слабка, хоча уже котрий рік говориться про створення умов для повернення ост- і «вестарбайтерів» на батьківщину...
Так, слабка, хоч трудова міграція – явище багатопланове й залежить і від економіки країни, й, безперечно, від державної політики у цих питаннях. Ця політика закладалася ще за президентства Кравчука. І з того часу, мушу сказати, вона не дуже-то й змінилася. Бо що таке влада? Це, передовсім, воля – зосереджена воля проводити політику в національних інтересах! Не має значення хто буде її провідником – Кравчук чи Кучма, Ющенко чи Юля!.. Якщо такої волі не буде, матимемо таку державу, яку ми з вами й маємо..
Нинішня влада здатна проявити волю для того, щоб проводити національну політику?
Я вже казав, що мені надзвичайно цікаво останнім часом відкривати у Ющенкові саме мужчинські риси. Бо ситуація, як всередині країни, так і у зовнішній політиці вимагає твердості характеру, мужчинського духу – чи то у чоловіка він буде, чи у жінки. Твердий дух – от чого я хочу від Президента, від будь-кого, хто при владі!
Як ви оцінюєте політику України щодо захисту інтересів українців за кордоном, зокрема в Росії?
Хотілося б сказати щось добре з цього приводу... Але думається про інше – про ксенофобські дії по відношенню до українців. В кінці минулого року громадська організація «Українці Москви» заявила про знищення унікального газетного фонду Бібліотеки української літератури Москви. Торік українські громади в Росії звернулися до нас в зв’язку з тим, що впродовж останніх трьох років в Росії вбито трьох керівників українських громадських організацій у Владивостоку, Іваново й Тулі. Жодне з цих убивств не розкрито! Наші земляки зневірилися у зверненнях до президентів, прем’єрів та інших посадовців - вони зверталися до нас, українців, з закликом підтримати їх правозахисну кампанію, спрямовану на захист активістів українських громадських і релігійних організацій Росії...
Як голова товариства «Україна-Світ» я з цього приводу опублікував відкритий лист до громадськості, до всіх – подивіться, що робиться, подивіться на ці жахіття! Думаєте, був якийсь відгук «зверху»? Абсолютно – ні з російського, ні з українського боку! Це все було воланням у пустелі!..
Але ці проблеми відгукнуться зі страшною силою, для всіх нас! У Росії українці бояться зізнаватися, що вони українці! Для кар’єри краще про це навіть не говорити : мовляв, «хахол, но это наш хахол, он хороший, а кто такой этот украинец?» У пору морального терору українці стають росіянами, євреями, поляками – тільки не українцями!..
Наведу кілька цифр: за даними перепису населення 2002 року і Росії проживало 2, 94 мільйони українців (це 2% населення РФ). За переписом 1989 року на території тодішньої РРФСР проживало 4, 36 мільйонів українців (3% республіки). Тобто офіційно кількість російських українців зменшилася за 13 років на 32,5%...