Валентина Руденко: "Президент Ющенко — найбільш український Президент, і я не уявляю в нинішній ситуації, хто ще може бути гідним цієї ролі"

Валентина Руденко

Однак і тут за всіх мінусів є плюс: «вантажівка» ця, нехай і грузне в чорноземі й тоне в безпросвітних калюжах, рухається в одному — європейському напрямі. Про те, що необхідно робити державним «водіям», щоб не наштовхуватися на європейському шляху на суцільні перешкоди і шлагбауми, а бачити зелене світло, поцікавився «День» серед усього іншого в пані Руденко.

— Інформаційна політика Києва щодо газової суперечки з Москвою, на ваш погляд, гідно відображала український національний інтерес?

— Я вважаю, що всі національні інтереси нашої країни були захищені насамперед у процесі переговорів Президента України з президентом Росії на зустрічі, що відбулася 12 лютого. Питання енергетичного ринку й питання ГТС — це питання нашої незалежності та суверенітету, і допускати навіть думку, що Президент Ющенко може зробити щось, що негативно вплине на інтереси держави, для мене, наприклад, неможливо. Більш того, я вважаю, що Президент Ющенко — найбільш український Президент, і я не уявляю в нинішній ситуації, хто ще може бути гідним цієї ролі.

— Ви кажете, що Віктор Ющенка — найбільш український Президент. А який критерій ви берете за основу?

— Спочатку потрібно зрозуміти винятковий історичний досвід України. Бо жодна країна не була під пресом такого тоталітарного режиму, яким був радянський Союз. СРСР, що розсипався на держави, складався з набору країн. Прибалтика була в складі СРСР усього 40 років. А середньоазіатські республіки мають абсолютно інший етнічний, політичний устрій. Вони такими були в часи СРСР, такими вони залишаються й нині. Так, вони переживали трансформації, проте це не такі глибокі процеси, які пережила країна. Україна в цьому значенні — унікальна держава й мені дуже образливо, коли я чую думки західних експертів, які не можуть до кінця оцінити жах тих історичних українських реалій. Так ось, унікальність Президента Ющенка полягає в тому, що він у кожному з нас будить нашу самоідентифікацію, він рухає сьогодні історичні пласти. Чим ще кілька років тому був для нас Голодомор? У мене, наприклад, 1933 року помер дідусь і дві його маленькі сестри... Їх поховали в одному ящику, де вони лежать уже 77 років. Я завжди приїжджала на могилу, але усвідомлення тих подій як геноциду і трагедії мого народу, трагедії мільйонів людей, прийшло не так давно. А Крути, а УПА, а роль Мазепи, Батурін... І я, повірте, можу цей ряд продовжувати до нескінченності.

— У такому випадку, чому унікальність глави держави, про яку ви кажете, не затребувана в суспільстві? Ми бачимо рейтинги. — Мені також це непросто пояснити. Але я вважаю, що якщо ми з вами бачимо те, що відбувається перед горою, то Президент — людина, яка бачить те, що за горою. Він наполегливо продовжує йти цією дорогою. Збити його з шляху не може ніхто, і ніхто не зіб’є. Він уже вписаний в історію України і вписаний великими літерами. Я ні на секунду не сумніваюся в тому, що сьогодні, завтра, післязавтра його роль буде оцінена. А електоральні перемоги? Цього, на жаль, дуже часто досягають популізмом. Ось недавно відбулися вибори. Скажіть, хто сьогодні згадує про обіцянку з першого січня 2008 року перевести армію на контрактну основу? А матері дітей призовного віку всі проголосували за БЮТ, що їм це «гарантував». Адже електоральні перемоги дуже часто вибудовуються на речах, які людині необхідні саме сьогодні. Обіцяні виплати компенсацій за внески Ощадбанку СРСР призвели до того, що підскочили в ціні всі продукти. Ви зайдіть сьогодні на колгоспний ринок і подивіться скільки коштує м’ясо. Або спробуйте з першого разу заправити автомобіль. Вам доведеться об’їхати кілька АЗС. Вам це не нагадує 2005 рік? Усі забули про обіцянки. Хто-небудь пам’ятає про те, що говорилося перед виборами? Пакет соціальних ініціатив Президента був прийнятий ще за часів уряду Януковича в квітні 2007 року. І за допомогою всіх можливих механізмів цей пакет був реалізований: і тим урядом, і цим. Але ж це ініціативи Президента. Хто про це сьогодні пам’ятає?

— А в чому проблема: в політичній амнезії, чи в нас мода на політичну безвідповідальність?

— Тут проблема і політиків, і відповідальності тих людей, які сьогодні виступають модераторами в суспільстві. Приведу один приклад. У Росії в неділю відбулися вибори. Ви бачили вік тих, хто, скажімо, в новинах CNN або BBC виступав коментаторами російських виборів? Середній вік коментаторів 40—60 років. У них немає двадцяти-тридцятирічних людей. І це важливий показник. Я не ратую за віковий ценз, просто я по собі знаю, що мої погляди 20 років тому й сьогодні — різні. І дуже часто таке собі веселе завзяття і стьоб молоді оплачується суспільством дуже високою ціною. Може бути, що диплому зі словами «журналіст» замало, потрібна широта поглядів, ерудиція, широта світогляду. Президент віддав дуже багато свого життя для того, щоб у нас була свобода слова, і він ніколи нею не поступиться. Я пам’ятаю, як одного разу Єльцин, земля йому пухом, сказав: «Я їм дав свободу слова, і подивіться, що вони зі мною зробили?». Це при тому, що в Росії Єльцин все-одно залишався царем. У нас Президент — демократ і люди, які сьогодні повідомляють світу новини повинні бути відповідальними, оскільки наша демократія — в дитячому віці, все дуже хитке й словом можна зашкодити. Адже в нас часто зміст підмінюється формою: хто куди зайшов, хто звідки вийшов, вона посміхнулася, він її взяв за лікоть, пропустив уперед — не пропустив уперед тощо... Що це? Інформація? Я не звинувачую в усіх проблемах лише ЗМІ, але від них дійсно багато що залежить. А Віктор Ющенко — не популіст, він — реаліст. Він менше за все піклується про імідж. У нього своя дорога. Він зробить Україну українською. І я точно знаю, що для мене завжди буде величезною честю той факт, що я працювала з Президентом Ющенком. А щодо нинішньої політики... Мені б дуже хотілося, щоб вона менше нагадувала мильну оперу.

— Ви кажете, що питання іміджу, рейтингів — неважливе для Президента. Разом із тим складається враження, що між Секретаріатом Президента і Кабінетом Міністрів йде інформаційна боротьба за імідж з одного боку глави держави, з іншого — голови уряду. Більш того, представники нинішньої коаліції від фракції БЮТ винуватять в усіх коаліційних бідах саме Секретаріат, мовляв, Банкова, всупереч логіці, виступає не як партнер коаліційного Кабінету, а як конкурент, опонент... А з огляду на різкі, а часом і агресивні заяви голови Секретаріату Президента, фігура пана Балоги стала містифікованою і демонізованою.

— Будівля, де ми зараз перебуваємо — це офіс номер один у нашій країні. Іноді на нараді, де, наприклад, сидять три людини, так ось у них на трьох — шість дипломів про закінчення університету, отже, шість університетів. Я переконана, що тут працюють найкращі професіонали, які є в нашій країні. Що ж до голови Секретаріату Віктора Балоги — це структурний менеджер. Він не жорстокий, а жорсткий. Він людина, яка бере на себе відповідальність, несе її і готова за неї відповідати. А в нас у країні, повірте, не так багато людей, які в змозі хоч за щось відповідати. Що таке в нашому випадку менеджер? Є добрі сподівання, є спонуки, є думки та мрії, а перетворити це в реальні дії і досягнути результату може тільки менеджер. Це я вам кажу як людина, яка працювала десять років у дуже серйозних компаніях, на різних ринках і в різних країнах. Я працювала на Заході і в Росії. Побудувати офіс в умовах політичної конкуренції дуже й дуже важко.

Розгубленість команди, що прийшла сюди 2005 року, поступово зникла. Тепер Секретаріат працює, як машина. Сьогодні ніхто крім Балоги не може забезпечити безперебійний рух цієї машини. І те, що Балога сьогодні відстоює президентські повноваження так енергійно й часом навіть агресивно — це не тому, що в нього поганий характер, а тому, що такі реалії сьогоднішнього дня, оскільки його опоненти, повірте мені, не білі й пухнасті.

Ви кажете, Секретаріат демонізований. А я кажу, що наша структура повністю відкрита. Скажіть, будь ласка, на сайті Кабміну можна ознайомитися зі структурою цього органу? Спробуйте. У чому демонізація цієї будівлі? У тому, що тут коридорами колись ходив Каганович, Хрущов, потім — Шелест, Щербицький? Так, ходили, це історія. А Версальським палацом ходив Людовік, який катував своїх дружин. Яке це має відношення до Саркозі і французької демократії? Сьогодні дуже важливо усвідомлювати, що ще три роки тому журналіст не міг ставити незручні запитання Президенту, а якщо й запитував, не дай Бог згадати, чим це могло закінчитися. І ці завойовані українським народом право та свобода — гарантуються Президентом В. Ющенком.

— Як пояснити парадокс: з прем’єром Януковичем і Президентом Ющенком у країні якщо не тиша, то точно не буря, а з прем’єром Тимошенко що не день — гроза, грім, блискавиці... Здавалося б, Ющенко і Янукович — опоненти, Ющенко й Тимошенко — соратники, які стояли пліч-о-пліч на Майдані. 2005 року їхнє співіснування на владній орбіті відомо, чим закінчилося, зараз, через три роки, схоже, до цього ж знову йдеться. Чому, як ви вважаєте, не засвоєно уроки минулих помилок, адже навряд чи суспільство, даючи демократам другий шанс, такого «партнерства» чекало?

— А чому з Януковичем було не так? Янукович підписав Універсал, а потім поїхав до Брюсселя й сказав: «НАТО — ні». Його що, не критикували? Але Янукович ніколи не називав себе демократом. А то ми — демократи, але з ПР голосуємо за закон про Кабмін. Ми — демократи, але голосуємо з фракцією регіонів за закон про тендерні закупівлі. А може пригадаємо, хто проголосував за мораторій на закон про землю. Ось у таких деталях і приховується відповідь на запитання про електоральні перемоги. Усе швидко забувається... Так, Майдан — це дуже важливий факт і яскрава сторінка в українській історії. Однак не можна забувати про іншу частину України. І Президент, і прем’єр-міністр мусять піклуватися про всю Україну. Історична відповідальність Президента Ющенка — єдина Україна. Відповідальність Президента не вимірюється лише тим, що записано на папері, напевно, є інші, глибші сенси. Хтось сьогодні пам’ятає про те, що сценарій розподілу України вигадав не Президент Ющенко? Президент же займається, знищенням рову, який розширювали й поглиблювали різновекторні політичні сили й безвідповідальні політики, а не він. Це важлива роль, яку не можна применшувати. Принаймні, я впевнена: історія оцінить і цю роль, і цю людину. І, напевно, для декого є сенс поступитися своїми електоральними успіхами заради того, щоб країна була єдина. Ми всі маємо відповісти собі на запитання: у якій країні ми хочемо жити? У європейській чи радянській, демократичній чи монархічній?

Якби мене запитали, як сьогодні виглядає Україна, я б сказала, що це розвалена вантажівка, що їде розбитим українським шляхом. Цей автомобіль грузне в чорноземі, в нескінченних калюжах, у кабіні люди борються за кермо, в кузові кричать люди. Але всі, й у нашій країні, й за її межами, втім, знають про те, що ця вантажівка рухається в напрямку Європи. Соціо- політичні трансформації — це завжди дуже болісний шлях, а лідерам, яким випала доля працювати в цей час, дійсно дуже важко. Віктор Ющенко сьогодні менше за все думає про те, хто буде Президентом 2010 року. А от у тому, що на вулиці Грушевського, в кабінеті прем’єр-міністра сидить людина, яка про це не думає, я не впевнена. І команда прем’єра поводитиметься жорстко завжди, це вже очевидно. Сьогодні, наприклад, пан Яценко (фракція БЮТ. — Ред. ) ініціює розгляд законопроекту про кримінальну відповідальність журналістів. У мене питання: чому всі журналісти мовчать?

— До внутрішніх політичних розбіжностей українське суспільство вже звикло, однак, погодьтеся, вельми сумно спостерігати за тим, як на світовій арені одна країна — Україна говорить двома, трьома, а бува й чотирма голосами. Що, на ваш погляд, слід зробити для того, щоб на світовій сцені Україна, образно кажучи, співала одним голосом?

— Річ у тім, що бекграунд цієї пісні полягає в тому, що в нас уже є людина, яка себе вважає другим Президентом, і ви знаєте, хто це. А має бути загальний пакет спрямувань. А не змагання: хто кого випередить, причому це стосується як колишнього уряду Януковича, так і нинішнього — Тимошенко. Коли їде Президент і про щось домовляється з іншим Президентом, то прем’єр-міністр має реалізовувати їхні угоди. А в нас прем’єр їде й каже: все, про що домовилися Президенти, — не так, це неправильно, я зроблю правильно, я зроблю газ дешевим, я приберу посередників. Так, вона прибере посередників на цій ділянці, однак вони з’являться на іншій. Знаєте, де з’являться посередники? У кожної області України. Це вже було, це схема 1996 року. Це схема тодішнього партнера Юлії Тимошенко — Павла Лазаренка. Але поки ніхто про це не говорить. Усі зосереджені на тому, пускати чи не пускати до Москви прем’єра, ще на якихось дрібницях. Інформація підмінюється інтерпретацією. Країна могла б розвиватися семимильними кроками, якби не було такої кількості «гетьманів». Прикро! Але все одно я вірю, через десять-п’ятнадцять років у наших дітей є шанс отримати європейський паспорт.

Теги:

11 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати