Як зароджувалася новітня «Просвіта». Спогад з Виноградова

Виноградівська конференція 29 років тому відбувалася за участю людей різного віку і різних доль. Тут були і ті, хто пережив табори й репресії, переслідування за віру, були й молоді люди, яких з дитсадка старанно, але безрезультатно виховували “будівниками комунізму”. Володимир Бунча, Василь Кіш, Микола Садовий, Василь Черкун, автор цих рядків представляли цю саму молодшу генерацію. Чисельнішою була команда людей з досвідом — у минулому політичного в’язня Федора Ньорби, Степана Федорка, подружжя Надії та Михайла Майданіїв, Михайла Любки, Михайла Пушкаша, подружжя Качал, Юрія Неймета, плакатиста Василя Сочки… На установчі збори запросили гостей від товариства угорської культури, які мали вже досвід громадської діяльності й щиро підтримували наші ініціативи. У конференції взяли участь і представники політичної влади комуністи Ганна Бідзіля і Віктор Жупанин, хоча у виступах підкреслювали, що прийшли висловити свою особисту думку. Гостем з Ужгорода був молодий викладач УжДУ, вчений-мовознавець Борис Галас.
З трибуни лунали речі на той час крамольні, всі хотіли висловитися, сказати те, що було зрозуміле кожному учасникові конференції, — про системне згортання сфери використання української мови, про більш сприятливі умови для вивчення й поширення російської мови, про проблеми націо­нальної культури. Крім загальних виступів говорили й про конкретні плани подальшої роботи, зокрема, уперше прозвучала думка проводити фестиваль Різдвяних вертепів. На той час це теж було “крамолою”.

Це були неспокійні часи, коли комуністична імперська система доживала своє, а центральна і місцева влади відставали від розвитку суспільних настроїв. Ще вчора на редакційних зборах газети засуджували колегу за радіорепортаж про перший молебень репресованого єпископа о. Маргітича, а вже через півроку газета сама публікує відкритий лист греко-католиків (“зверху” дозволили), ще вчора чиновник сміявся і казав, що синьо-жовтий прапор буде над будівлею ради, “коли рак свисне”, а вже через рік у його кабінеті національний прапор встановлено як офіційний символ державності.

Товариство української мови починало працювати в умовах несприйняття не лише з боку комуністичної влади, а й багатьох пересічних громадян. “Шевченківці” час від часу збиралися біля пам’ятника Кобзареві, спілкувалися, запалювали свічки, співали… Це був такий майданчик єдності, який нагадував, що нас не так і мало. Перехожі або байдуже проходили повз, або підсміювалися, інколи проїжджала міліція, прогулювалися “люди в цивільному”, проте ніколи не підходили. Нинішня молодь навряд чи зрозуміє тодішню атмосферу пізнього комунізму. І це дуже добре. Це була авторитарна система, доля кожного залежала від ставлення до нього керівника, а тим більше від прихильності системи загалом. Якщо ти десь “оступився”, то вибір влаштуватися на альтернативну рівноцінну роботу, влаштувати своє життя взагалі був мінімальний, а то й “нульовий”. Тому переважна більшість радянських людей намагалася уникати конфліктів з начальством, а тим більше з системою.

Але часи мінялися швидко. Товариство української мови взяло на себе організацію осередку Народного Руху України за перебудову. Час настільки прискорився, що суперечливі настрої з боку влади взагалі змішалися, демонструючи явище, яке зараз модно називати “когнітивним дисонансом”. З одного боку, було різке несприйняття рухівських настроїв, про що свідчить тодішня стаття в районці “На “ганьбі” далеко не поїдеш” (газета “Прапор комунізму” від 1 березня 1990 року). Перепало у статті багатьом, зокрема Володимиру Бунчі й Миколі Садовому, який наважився виступати у себе на роботі (на будівельному підприємстві). А з другого боку, майже одночасно (“Прапор комунізму” від 3 березня 1990 року) виходить репортаж про “круглий стіл” з кандидатами у депутати Верховної Ради України, серед яких всі комуністи і керівні особи. Учасники демократичних виборчих перегонів (ну, порівняно) одностайно висловили симпатію Рухові, хто з застереженнями, хто — без, але всі — “за”. Якщо кілька місяців тому збиратися біля пам’ятника було викликом системі, то 15 березня 1990 року редакція газети наважується публікувати перший позитивний репортаж про святкування шевченківських днів, організоване Товариством. Серед виступаючих — голова Руху в районі Михайло Майданій, кандидат у народні депутати Андрій Поличко, матеріал іде за моїм підписом як “члена ради Товариства української мови ім. Т. Шевченка, члена НРУ за перебудову”.

А першим у Виноградові підняв український прапор учитель фізики СШ №1 Володимир Бунча. Він виклав його з вікна школи у день проведення мітингу біля пам’ятника Шевченка. Насправді це була шокуюча подія — “бандерівський” прапор далеко виднівся з другого поверху. Керівництво школи, перебуваючи у стані того ж “когнітивного дисонансу”, і заперечити не могло, і боялося прочухана від влади, тому “для балансу” виставило поряд радянський червоно-синій. Це важлива деталь, тому що відстань від подій з кожним роком збільшується і охочих оголосити себе першими “прапороносцями” теж стає більше.

Кожен робив посильний внесок у цю подію. Скажімо, щиро вболівав за справу художник-плакатист Василь Сочка, надзвичайно емоційна й активна людина. Він був очевидцем трагічних подій Карпатської України у Великій Копані, все життя приховував свої переконання, але коли з’явилася можливість, віддавав і кошти, і свій талант плакатиста на користь української справи. Коли проводили якийсь захід, він створював величезний яскравий плакат. Ставив його у вітрині в центрі міста за два-три тижні до події. Синьо-жовті кольори, “теги” “український”, “національний” створювали відповідну атмосферу. Він провів у районі надзвичайно важливу зустріч репресованих. Фактично цей чоловік був ініціатором створення міської організації жіночого товариства імені Олени Теліги.

Надія Майданій — шила яскраві українські прапори з красивого імпортного матеріалу. Таких прапорів не було ні в кого. З ними “просвітяни” й “рухівці” виходили на вулиці, на стадіон, на Красне Поле, до Пістрялівської РЛС, у Міжгір’я… За послідовну діяльність найжорстокіше покарали її чоловіка Михайла Федоровича. Як розповідає Надія Майданій, двоє невідомих підійшли до нього увечері, один став чоловікові на ноги, інший штовхнув його на землю… Болючі переломи в суглобах гоїлися дуже довго.

На той момент головною метою Товариства була незалежність України. Піком діяльності стали проведення референдуму і виборів 1 грудня 1991 року. “Рухівці” й “просвітяни” працювали у виборчих дільницях, контролювали події з різним успіхом. Там, де підрахунок відбувався справедливо, перше лідирував не Кравчук, а Чорновіл. Мета була досягнута, що ж далі? Далі події відбувалися не надто оптимістично. Справи у державі пішли зовсім не так, як активісти мріяли. Україна біднішала, кримінальнішала на очах. “Просвітян” упізнавали на вулиці й питали саркастично: “Ну що, вільна Україна? Дожилися?”. Питання ставили саме до просвітян і рухівців, хоча країною й районом продовжували керувати люди, які ще кілька місяців перед тим згадували про “рака, який свисне”. Тим часом усі, хто добивався змін, залишилися там, де й були, — вчителями, безробітними, заробітчанами за кордоном. У цей справді депресивний економічний час естафету підхопили Христіан Брайляк, Віктор Урста, Михайло Лісіцкі. У контексті значно тривалішої історії виноградівської “Просвіти”.