Державотворчі ідеї Андрея Шептицького

Сам  А. Шептицький багато зробив для об’єднання українців навколо української національної ідеї, спілкуючись з представниками різних українських Церков у різних куточках світу. Митрополит Андрей був першим з Галицьких Владик, хто зав'язав «особисті взаємини з владиками Руснаків [Вживаємо тут слова «Руснаки» на означення закарпатських Українців, бо вони самі себе так звуть – Лонгин Цегельський], відвідавши їх кілька разів в Ужгороді і Пряшеві на Закарпатті та в Крижевачі в Хорватії. Це зробило на Руснаків неабияке враження, коли серед них з'явився український митрополит, про якого вони чували, що це великий магнат, визначний учений та муж довір'я самого папи. Коли їх священики та єпископи говорили по-мадярськи, цей визначний муж і високий достойник говорив по-українськи, чи – як вони кажуть "по-руськи". Коли їх духовенство та світська інтелігенція вважала себе Мадярами, Він заявляв, що є Русином-Українцем. Під цим впливом чимало в закарпатських Руснаків зрозуміли, хто вони є, та прихилилися до єдності з українським народом» [4, с.23]. Передумовою побудови держави, де б громадяни почувалися щасливими, на думку А.Шептицького, є спільність устремлінь всього народу й усунення розмежування за крайовою чи територіальною ознакою. Сила українського народу, відповідно, полягає у свідомій громадянській позиції земляків-однодумців.

Екуменічні ідеї А.Шептицького поділяв і Августин Волошин. Президент Карпатської України у листі від 28 липня 1941 року звернувся до Галицького митрополита з проханням вплинути на представників Української Автокефальної Церкви в Закарпатті, щоб вони розглянули можливість злуки з Греко-Католицькою Церквою: «Чи не могли б Ви, Милостивий Отче Митрополите, з дозволом св. Отця, звернутися до компетентних репрезентарів української автокефальної церкви з пропозицією, приступлення їх до католицької церкви, так, щоб повстав наш український патріархат, – писав А.Волошин. – Українсько-католицький патріархат міг би заспокоїти всі серйозні дома­гання автокефалістів, а свята єдність з католицькою церквою додала б нашому народові таку моральну силу і підпору, яка принесла б нам найкращі вигляди культурного розвитку і забезпечила б нашу самостійність» [1, с.446]. А.Волошин теж розглядав об’єднання Українських Церков як передумову становлення державної єдності.

Митрополит Андрей зауважував у своїх посланнях, що в бездуховному, матеріалістично орієнтованому суспільстві до влади приходять бездарні, хитрі політики, які «приносять радше шкоду, ніж хосен, бо замість дбати про загальне добро, вони шукають тільки заспокоєння свого власного самолюбства, себто понад загальне добро ставлять своє власне добро. І тоді мусять впровадити в будову хати безконечні непорядки» [5, с.530]. У новій Хаті-Батьківщині таких «лідерів» не має бути, однак, з відстані сучасної доби ми бачимо, що вплив радянських цінностей, матеріалістичного світогляду, москвофільства дуже важко витіснити з психіки сучасних українців, і це є причиною повільної реалізації європейських стандартів у нашій державі зараз.

Дуже актуальним є зауваження А.Шептицького про необхідність вивчення ментальності української нації, психології українця, адже глибокий аналіз духовності може сприяти усуненню комплексу меншовартості, котрий у свій час став вдячним ґрунтом для утвердження москвофільських, а згодом комуністичних ідей. На думку А.Шептицького, саме через освіту, ненав’язливе виховання можна усунути зі свідомості українця комплекс меншовартості, гординю  та егоїзм. Оскільки «є в душі Українця глибока й сильна воля мати свою державу, та попри ту волю знайдеть­ся, може, рівно сильна і глибока воля, щоб та держава була конечно такою, якою хоче її мати чи партія, чи кліка, чи група, чи навіть одиниця. Бо як же пояснити те фатальне ділення поміж собою, ті спори, роздори, сварні, ту партійність, яка нищить кожну національну справу?!» [5, с.532]. А.Шептицький  акцентував на постійній роз’єднаності української національної еліти, що призводило до суперечок, міжусобної боротьби й захоплення влади в Україні чужинцями в різні історичні епохи. А.Шептицький наголошував на руйнівному впливі політики СРСР для України: «Двадцять літ большевицького режиму знищило безліч елементів, може конечно потрібних до розбудови Батьківщини» [5, с.530], відбиток неволі міцно закарбувався в психіці народу і позбутися його важко.

Маловідомим є «Меморандум, адресований уряду Австрії, про майбутній устрій Української держави», написаний А.Шептицьким 15 серпня 1914 року. У цьому документі Галицький митрополит  осмислив можливість побудови Української держави, яка б протиставила себе Росії на рівні культурному, мовному, ментальному та історичному, за умови перемоги Австрії й об’єднання Східної України із Західною.

А.Шептицький висловлює впевненість, що військова організація в Україні повинна базуватися на традиціях запорозьких козаків, а очолити нове українське військо й державу після цілковитої перемоги над Росією повинен гетьман, призначений цісарем. «Муситься мати на увазі, що ті традиції ще живуть в Україні й мають льокальний, національний характер. Російські донські козаки, що їх уважається специфічно російським феноменом, є перекрученням тих тради­цій. Російські донські козаки не зберегли нічого, крім назви українських козаків. Тим не менше, назва “козак” дальше живе в національному почуванні як синонім колишніх національних героїв. Тому найвизначніший командир нашої армії міг би бути назначеним, після певної перемо­ги й на приказ цісаря, гетьманом України» [2, с.610]. Таким чином, на думку А.Шептицького, відновлення історичних військових традицій, апелювання до Гетьманської України та традицій Запорізької Січі має об’єднати українців по обидва боку кордону.

Також важливою передумовою відновлення втрачених духовно-історичних цінностей, на переконання Галицького митрополита,  має стати українська мова і термінологія, зокрема: «Національний характер мусить бути висловлений в назвах офіце­рів: отаман, осавул, сотник, як також в їхніх уніформах і, наскільки це можливе, в мові військової команди» [2, с.610].

Отже, відновлення козацьких традицій, певна модернізація устрою Запорозької Січі, на думку А. Шептицького, мали б зміцнити дух українців, відновили б історичну пам’ять, спростували б тезу Росії про «малоросійську» народність як відгалуження від «великоросійської».     

Другою передумовою побудови Української держави в Меморандумі названо реформування юридичної сфери за європейським зразком. Відтак українці, що кілька століть жили під владою царської Росії, отримали б права і свободи, які раніше були їм не доступні.

Третім аспектом реформування об’єднаного українського суспільства, згідно із задумом А.Шептицького, мала стати Церква. Основна мета реформування – «від­ділити по змозі найповніше Українську Церкву від Російської» [2, с.611].

А.Шептицький  радів утвердженню Української Народної Республіки 22 січня 1918 року в Києві, сподіваючись на можливість відродження Соборної України й приєднання Галичини до УНР. У зв’язку з цим ним та єпископами Григорієм Хомишиним та Йосафатом Коциловським було написано Спільне Пастирське послання до духовенства й вірних про завдання Церкви і народу в післявоєнний період (від 21 лютого 1918 року). А.Шептицький акцентував на необхідності визнання українського народу окремим і незалежним від великоросійського всіма громадянами, а також священиками всіх обрядів, які мають враховувати це, виголошуючи проповіді для мирян: «В виду змін і прояснень, які спричинила світова війна, та кличів принятих цілим культурним світом про самоозначенє народів, погляди тих священиків, які уважали наш нарід за оден нарід з росийським, во всіх народних питанях мусіли підпасти змінам і зближити їх до загалу нашого духовенства. Від хвилі упадку царату, переворотів в Росії і признання цілим світом Українського народа за нарід самостійний, від­мінний від великоруского, стаєся неможливий той розділ в народних понятях, який ділив наше духовенство до війни» [3, с.447]. На переконання єпископів Греко-Католицької Церкви надалі не можна керуватися засадами, якими керувалися перед війною «найбільше умірковані члени москвофільської чи староруської партії» [3, с.447], оскільки це  означало б «безумовно шкодити нашому народови і противитися його добру» [3, с.447].

Галицький митрополит висловив вимогу до священиків всіх віросповідань перейнятися українським національним духом та ідеями, близькими цілому народу: «Священики, які мали би інші почування національні як весь нарід, свої особисті пересвідчення мусять в праці залишити і во всім примінитися до народа, якого суть душпастирами. […] Такої самої праці будемо домагатися і від кожного священика, що належав до т.зв. москофільської чи староруської партії» [3, с.447]. А.Шептицький намагався переконати священиків у необхідності сприяння всебічному розвитку національного життя і культури укра­їнського народу, незважаючи ні на які особисті національні вподобання.

Отже, А.Шептицький вважав одним із найважливіших завдань, які стоять перед освіченими й свідомими громадянами, формування сильної Української держави, яка б базувалася на монолітій нації та принципах релігійної єдності й соціальної солідарності. Завдання Церкви – стати головною рушійною силою для успішної національної єдності й вітчизняного державотворення. Митрополит вважав, що церковно-релігійна діяльність грунтується, в першу чергу, на можливості виховного й освітнього впливу на громадян.

 Першочерговим обов’язком будь-якої держави А. Шептицький називав необхідність забезпечення високого рівня добробуту громадян. Тому пріоритетом у сфері державної політики мала б бути сфера соціально-релігійна, з акцентом на підвищення духовного і матеріального рівня народу. Але кінцевий високий рівень державно-політичного життя може бути досягнутий лише за умови паритетних відносин між державою і безпосередньо церквою та її організаціями.

А.Шептицький відстоював прагнення українців до створення власної суверенної держави і наголошував, що майбутнє державницьке об’єднання українців має бути надконфесійним. Саме тому кінцевою метою процесу вітчизняного державотворення має стати досягнення політичної та релігійної єдності.

Література

1. Лист Президента Карпатської України о. д-ра Августина Волошина із своїми пропозиціями щодо створення Українського  Патріархату (1941 р., липня 28, Прага) / Митрополит Андрей Шептицький.  Життя і діяльність. Документи і матеріали 1899-1944: У 2т. – Львів: Монастир Монахів Студійського Уставу, Видавничий відділ «Свічадо», 1995. – Том І: Церква і церковна єдність. – С. 419-433.
2. Меморандум митр. Андрея Шептицького до Австрійського уряду про майбутній устрій Української держави (1914, серпня 15, Львів) / Митрополит Андрей Шептицький.  Життя і діяльність. Документи і матеріали 1899-1944: У 2т. – Львів: Видавництво отців василіан «Місіонер», 1998. – Том ІІ: Церква і суспільне питання, Книга 2: Листування. – С. 609-612.
3. Спільне Пастирське послання митр. А Шептицького та ін. єпископів до духовенства й вірних про завдання Церкви і народу в післявоєнний період (1918 р., лютого 21,Львів) / Митрополит Андрей Шептицький  Життя і діяльність. Документи і матеріали 1899-1944: У 2т. – Львів: Видавництво отців василіан «Місіонер», 1998. – Том ІІ: Церква і суспільне питання, Книга 1: Пастирське вчення та діяльність. – С.445-452.
4. Цегельський Л. Митрополит Андрей Шептицький / Лонгин Цегельський. – Львів: «Місіонер», 1995. – 79 с.
5. Шептицький А. Ідеалом нашого національного життя (Львів, грудень 1941) – Львів: Видавництво отців василіан «Місіонер», 1998. – Том ІІ, Книга 1. – С.519-533.

Теги: Шептицький

2 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати