УжНУ з 2018 року запроваджує три нові освітні програми на реалізацію нового освітнього закону

Галино Василівно, передусім дякую Вам за підтримку громадських ініціатив нашої  філії ВО «Рух захисту української мови», спрямованих на захист і популяризацію української мови. Відтак про головне. З часу прийняття нового освітнього закону українське суспільство жило в певній напрузі. Зараз можемо вести конструктивну розмову, бо оприлюднений позитивний висновок Венеціанської комісії, на який всі очікували. 

 Так, ритм життя був напруженим. За останні два тижні мені вдалося поспілкуватися з двома міністрами – Лілією Гриневич, міністром освіти  і науки, і Павлом Клімкіним, міністром МЗС, а також побувати на круглому столі в Чернівцях, присвяченому цим же питанням. Висновок роблю такий: все робиться правильно. Коли міністри  йдуть в люди, зустрічаються – це важливо і дуже сміливо. Особливо Лілія Михайлівна дуже смілива жінка, яка не просто заради «покрасуватися» веде діалог, а реально чує людей. На кожну претензію чи пропозицію вона має відповідну реакцію. Якщо це пропозиція, то думає, як її втілити, якщо претензія, то висуває відповідний контраргумент. Ділова жінка, яка зробила дуже правильний  крок, прийнявши рішення об’їздити проблемні для втілення освітнього закону регіони. 

Не подобається мені, коли починають ці питання дискутувати, називаючи кроком назад, два наліво чи три направо. Їх нема. Я казала своїм колегам, що це схоже на те, як моєму сусідові не сподобався ремонт в моєму домі. То нехай у своїй хаті зробить так, як йому подобається. Я роблю так, як вважаю за необхідне, але дослухаюся до сусідів. Так і тут. Зробили ми крок вперед і треба йти далі. Думати, як це все реалізувати, а не дискутувати, бо у нас звикли, що ніколи нема на щось нове відповідних коштів. Треба виділити належні кошти і рухатися вперед. Ми обговорили з Лілією Михайлівною багато корисного і вона нас, здається, почула. 

Що ж ми вирішили зробити у нас на філологічному факультеті? У мене на столі якраз лежить витяг з протоколу засідання великої Вченої ради, документ, яким ухвалено три нові освітні програми, що треба втілювати в життя. З 2018 року запроваджується програма «Українська мова і література в закладах загальної середньої освіти з викладанням мовами національних меншин». Тобто ми тепер ретельно готуємо фахівця з його орієнтацією на викладання в мультилінгвальному просторі, програми бакалавра і магістра. Що це означає. Ми готуємо вчителя, як робили це звично, який має бездоганно знати українську мову, і володіти мовою на вибір, як рідною для багатьох інших дітей.  У нашому варіанті – українська обов’язкова, угорська чи румунська на вибір, на який простір себе випускник орієнтує. Досвід Чернівців мені допоміг зрозуміти, як це працює, бо у них три роки школа була в експерименті – тривав міжнародний мультилінгвальний проект за підтримки ОБСЄ. Нас возили в Боянську гімназію, де 90 відсотків населення етнічні румуни. Тобто дітки української мови в сім’ях не чують, а на уроках спілкуються почергово українською і румунською.  Нас переконали, що це абсолютно нормально, коли урок вчитель веде на двох мовах, однаковими блоками почергово – українська-румунська, українська-румунська, додатково одна, або дві іноземні мови. Ми ходили на уроки хімії, математики, фізики, де учні за вчителем повторювали подібне. Це фантастика, я це чула і бачила на свої очі, це працює. Вчителька перфектно говорить українською мовою і дітки повторюють так само. Три роки експерименту показали, що це абсолютно реально. І ми теж це зробимо поступово конкретними кроками.

Які ще області брали участь в такому експерименті?

 Закарпатська, Чернівецька і Одеська області, де велика болгарська меншина, російська мова поширена. Однак для ЗОШ № 4 м. Ужгород, українсько-словацької школи, тут особливої новизни не було, бо ця методика у нас працювала. В Закарпатті я була науковим консультантом цього проекту і три роки тісного спілкування з колегою Марією Бабич із Чернівців дало мені реальне бачення. І ми маємо реальні результати. 

Інша справа, що тут є багато маніпуляцій. До прикладу, передивилася два дні назад на телеканалі ZIK програму  «Русини Закарпаття» з Вахтангом Кіпіані. Тепер готую зустрічний матеріал, щоб припинили займатися маніпуляціями. Бесіда в ефірі ні про що. Якщо інформаційним приводом цієї зустрічі була книжка Любомира Белея «Русинський сепаратизм»: націєтворення in vitro», тоді мав бути відповідний рівень обговорення. В ефірі русин Валерій Падяк і Лесь Белей не могли спричинитися до наукової дискусії, а говорили про що завгодно, тільки не про наукове видання. І мені постійно 25-им кадром нагадує: сепаратизм, сепаратизм, Закарпаття – це регіон, де найперше апробований сепаратизм… Навіщо ця маніпуляція і демагогія? В Закарпатті й так неспокійно. Русинське питання – це вчорашній день. Так, це політтехнологія. Так, цим багато років спекулювали. Зараз нащо на цьому наголошувати? Якщо ми говоримо про монографію, то ведемо дискусію на рівні лінгвістів, нехай із тим же Падяком.  Інакше – це чергова провокація. Це ще одна спроба виставити закарпатців з негативного боку. Як казав на зустрічі з міністром Павлом Клімкіним професор Володимир Приходько: як наслухаєшся ЗМІ, то закарпатці – лісоруби, контрабандисти і сепаратисти. Я би ще додала тепер, що якісь депресивні елементи, яким все байдуже – до будь-якої влади пристосуються, головне, щоб годувала. Журналісти в програмі однобоко подали бачення, ніби спеціально виштовхують Закарпаття, а не підмічають особливості регіону, негативно налаштовують населення. А це прикордонний регіон, і не буде України без Закарпаття. Треба берегти і нарешті прискіпливо звернути увагу на область. Не час зараз для такої мовної маніпуляції. Питання самоідентифікації  – питання особистої культури. Якщо Лесь Белей народився в Ужгороді, то він закарпатець. Ким іще він може себе вважати? А те, що його батьки родом з Івано-Франківщини, ніяким боком його не стосується. Кожен говорить за себе. 

Дякую за критичні зауваги, думаю, всім буде на користь. І це тема широкої дискусії. Якими ж мають бути ті наступні конкретні кроки в освітньому процесі?

 Нам значно збільшили ліцензоване державне замовлення. Відповідно на спеціалізації «Українська мова і література» запроваджується три освітньо-професійні програми. Перша для роботи в школах з дітьми національних меншин, про яку вже говорили. Друга – «Українська мова і література. Англійська мова і література», і третя програма «Літературна творчість. Документознавство та інформаційна діяльність» – для першого бакалаврського рівня освіти. Ми абсолютно готові до конкретних кроків, до такого експерименту. Чесно кажучи, коли розпочалася дискусія навколо 7-ї статті нового закону, то ми вже почали діяти активніше. Навчальний заклад не може мовчати, а говорити треба конкретними кроками. Спочатку це була письмова пропозиція в МОН, де професор Олександр Сливка її озвучив, а тоді вже Лілія Гриневич приїхала до нас і підтримала пропозицію.  

Як на практиці це виглядатиме?

 До роботи з українськими філологами залучаємо фахівців з румунської та угорської філології. Річ у тім, що українська мова, як рідна, це одна методика, а українська як не рідна мова – це зовсім інша методика викладання. Мені не імпонує українська мова як іноземна, а саме як «рідна» і «не рідна» мова. Фішка у чому? До нас не раз зверталися з метою працевлаштування випускників у школи з угорською і румунською мовами навчання. Але наші випускники не хочуть йти, бо для того, щоб зануритися в середовище національної меншини, треба знати мову. І тепер нам треба підготувати такого філолога, який би перфектно володів українською мовою, і володів мовою тої нацменшини, з якою він буде працювати. Тут закладено очікуваний попит на професію. 

Чи проводилися з цього приводу якісь опитування між студентами?

 Ми постійно спілкуємося на цю тему з нашими випускниками. Наші викладачі читають лекції в Закарпатському інституті післядипломної педагогічної освіти для певної категорії філологів, де цей діалог ведеться постійно – анкетування, опитування. Маємо підтвердження, що треба. Тут має значення знання мови і методика.

Ваші очікування висновку Венеціанської комісії?

 Якось нічого особливого не очікувала. Не маю ні ейфорії, ні розчарувань. Буває часто: чим більше очікуєш, тим більше розчаровуєшся. Те, що зробила Україна, світовий досвід. Це правильно і треба було зробити давно, і добре, що зробили зараз. Якось навіть не сумнівалася, що все буде нормально сприйнято. Однак підтримка – це одне, а здійснення конкретних кроків – інше. Тепер треба все зробити для того, щоб не зганьбитися перед світом. Бо взяти висоту одна справа, а утримати її – потрібні спільні  зусилля. Те, що стосується моєї компетенції, хочу сказати, що в Україні давно має бути створена мережа центрів, де може будь-хто звернутися з бажанням оволодіти державною мовою. У нас нема такого центру, де людина безкоштовно може вивчити українську мову. Я це збагнула три роки тому, коли до мене звернулася людина, яка приїхала з Росії, здається, щоб навчити її державної мови. Її до мене спрямувала державна адміністрація. Тоді я шукала відповідь, а чим я можу допомогти їй, коли у нас нема таких курсів на факультеті? У нас навчальний процес, освітні програми, бакалавратура, магістратура і все. Ми не надаємо послуги з вивчення державної мови. Так, це можна зробити приватно, але, в принципі, в державі мають бути такі центри, де будь-який громадянин може звернутися з бажанням вивчити державну мову і отримати відповідний сертифікат. Це мусить бути, як у всьому цивілізованому світі. Інакше як ти влаштуєшся легально на роботу за кордоном, якщо ти не знаєш мови. У нас, виявляється, можна. 

Такий рівень послуг передбачений проектом закону «Про функціонування української мови як державної». Це ще один акцент на те, що його треба вносити на розгляд Парламенту негайно.  

 Це мусить бути, і мусить бути відповідне фінансування під ці всі програми. На громадських ініціативах і патріотизмі це не може існувати. Патріоти також рано чи пізно закінчуються. На цих питаннях спекулюють, маніпулюють, але мають рацію в тому, що держава це належно не фінансує. До прикладу, візьмемо двомовні словники. Гроші виділені, словники видані, якимось чином за одної і тої ж автури всі – українсько-польські, українсько-румунські, українсько-молдавські і т. д., а словників нема. Де вони? І як ці люди можуть бути одночасно фахівцями з п’яти мов?..

Як бачите перехідний період, які предмети будуть вивчатися державною мовою? 

 Думаю, що всі ці питання будуть детально відображені в наступному законі про загальну середню освіту. Наскільки я зрозуміла з того, що говорила міністр, це все буде запроваджуватися поступово. Початкова школа – мовою нацменшин, предмети українською будуть вводити поступово і не всі. Історія України у старшій школі  буде українською, не інакше. На цю тему дискусій не може бути. Бо ніхто собі не може уявити, щоб дискутували в Росії, Угорщині чи Румунії, якою мовою викладати історію тої чи іншої держави.  

Маєте надію, що програми будуть фінансово підтримані?

Програми розробляємо ми, а якщо буде збільшено ліцензійний обсяг на сто відсотків, то вже велика підтримка. Абітурієнт вступає на спеціальність «Українська мова і література»  і зразу з першого курсу обирає одну з трьох освітніх програм навчання – педагог, викладач для державної середньої школи, вчитель із знанням державної і англійської мови – це філолог зовсім іншого зразка, і вчитель, орієнтований на середовище з проживанням національної меншини. 

Ви аналізували, з яким рівнем знань української мови вступають на філологічний факультет діти з національних меншин?

З дуже різним рівнем. Про якісь цифри не йдеться. 

Дякую Вам за інформацію і бачення розвитку і утвердження української мови в нашій прикордонній області. Успіхів Вам і престижу професії філолога нового зразка.

Теги: УжНУ, програми, освітній закон

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати