Усі ми були русинами

Автор‚ доктор філологічних наук‚ сьогодні належить до найавторитетніших українських мовознавців‚ з його наукових зацікавлень постали такі глибокі і водночас якраві‚ ориґінальні дослідження‚ як „Функціональні можливості української літературно-художньої антропонімії ХІХ-Х ст.“. „Нова українська літературно-художня антропонімія: проблеми теорії та історії“‚ „Українські імена колись і тепер“‚ „Ім’я дитини в українській родині“‚ „Курс старослов’янської мови“‚ „Не минаючи ані титли… Лінґвобіографія старослов’янської мови“. Вчений підготував до друку й оприлюднив в Україні маловідомі праці Дмитра Дорошенка‚ Юрія Шевельова‚ Євгена Маланюка‚ Франтішека Тіхого‚ Михайла Мольнара.

Презентоване видання – особливо цінне‚ оскільки йдеться про ґрунтовну аналізу явища в його понадсторічному розвиткові.

Як же воно сталося‚ що наша давня самоназва – русини – почала означати щось не просто інше‚ а відверто вороже до українства? Історична першопричина досить добре відома: угорська національно-визвольна‚ антигабсбурзька революція 1848 року розбудила в центральній Европі „весну народів“‚ зокрема слов’янських. Своєрідним стимулом для їхнього самоусвідомлення став переможний похід російської армії генерала Івана Паскевича проти угорців. Це брутальне придушення угорської свободолюбности чехи‚ словаки‚ хорвати‚ поляки‚ закарпатські і галицькі русини сприйняли по-своєму – як надію на порятунок власного національного єства. Не спитавши броду‚ пішли у воду.

Тим часом за спонтанним москвофільським рухом знизу негайно рушила московська великодержавна пропаґанда‚ спритно перебільшуючи спорідненість русинів з росіянами‚ спорідненість галицького і закарпатського діялектів з російською мовою. З цієї омани виникла мовна мішанина‚ якою у своїх творах послуговувалися тодішні „батьки народу“ – Адольф Добрянський‚ Олександер Духнович‚ Іван Наумович‚ Яків Головацький та чимало інших авторів‚ дезорієнтуючи свою людність оцим „вченим“ нехтуванням рідної мови.

Однак‚ проблема вже тоді мала ще важливіший‚ геополітичний аспект.

У розділі „Історичні передумови“ цієї нової книжки д-ра Л. Белея знаходимо досі зовсім не досліджений напрям діяльности високопоставленого угорського чиновника Едмунда Еґана‚ який у 1907 році очолив був так звану „Верховинську акцію“ – звіт про нестерпно тяжке соціяльне становище карпатських русинів. Ірляндець з походження‚ Е. Еґан став правовірним угорським державником‚ пильно‚ мовби зі сторони‚ вираховуючи найбільшу небезпеку для „великої“ Угорщини. А нею була присутність русинів в Угорському короловстві і логічна можливість‚ що вони врешті з’єднаються – закарпатці‚ галичани‚ буковинці‚ подільці і загалом всі східні українці.

„Еґан‚ – пише д-р Л. Белей‚ – з задоволенням відзначає‚ що на Закарпатті ще нема українського політичного руху‚ а з метою його недопущення треба використати сприятливу для нас ситуацію‚ щоб цю національність зовсім і назавжди придбати й повністю змадяризувати“.

Отак закарпатці і галичани опинилися між двома відкритими пащами шовіністичних вужів – російського і угорського. Вони тягнули кожен у свій бік‚ але в одному були спільниками – не дозволити русинам усвідомити себе українцями.

Кінець ХІХ-початок ХХ ст. як знаємо з історії‚ зокрема з мужніх виступів Івана Франка‚ був періодом несамовитого знищення русинсько-української культури в Угорщині‚ а закінчився цей період знову не найкращим для нас чином: після більшовицької революції 1917 року Росію залишили тисячі аристократичних і просто освічених родин. Осівши на Закарпатті‚ вони вдихали в закорінене раніше москвофільство свіжу силу. Під їхньою опікою опинилося чимало шкіл краю. Певна річ‚ вони були кровно зацікавлені представляти закарпатських українців окремим народом‚ ближчим до Росії‚ ніж до України.

Після Другої світоввої війни‚ коли Москва включила до складу СРСР і цей найзахідніший український пляцдарм‚ теорія русинської окремішности перестала бути потрібною – аж до відновлення державної незалежности України в 1991 році. І очевидно‚ Кремль був готовий до такого рзвитку подій‚ бо незрозуміло швидко в Закарпатті з’явилися антиукраїнські рухи – „Общество русинов ім. Духновича“‚ „Общество подкарпатських русинов“‚ „Пудкарпацька риспублікацька партия“‚ а відтак і „Временноє правительство Подкарпатськой Руси“.

Що ж радить д-р Л. Белей‚ щоб з одного боку‚ знати всю правду про так зване „політичне русинство“ чи „неорусинство“‚ а з іншого – не піддатися на московські чи будапешстькі провокування‚ метою яких є ототожнити для масового сприйняття поняття „русин“ і „неукраїнець“? Бо хіба можна забути‚ що русинами себе називали наші діди і прадіди?

Ось важливі міркування вченого автора:

„…Усі ми – русини. Франко говорив, що він вигодуваний твердим руським хлібом. Степан Бандера у метриці записаний як русин. Це наше велике лихо, що від нас украли самоназву. Перші – росіяни, чи московити. Русь була єдина, й була вона на території теперішньої України. Новгородський єпископ у 1252 році писав, що їде з Новгорода на Русь, тобто Новгород він не вважав Руссю. Ніхто ж не скаже нині, що їде з Новгорода в Росію… Росіяни вкрали від Візантії двоголового орла, а від українців – назву Русь, бо треба було претендувати на київську спадщину. Що було в ХІ-ХІІ ст. на місці Москви? Та болото. А в тогочасному Києві – понад 200 церков, дочка Ярослава Мудрого одружується з королем Франції, причому король-француз – неписьменний, а дочка руського князя – так, й у приданому привезла з собою чимало книг.

У Тараса Шевченка „Україна“ вживається десятки разів, але немає „українець“. У „Галицько-руських приповідках“ Івана Франка „русин“ вживається 50 чи 60 разів, а „українець“ – один раз! Бо „русин“ була основна назва для галичан-українців. Тобто до кінця ХІХ – початку ХХ ст. усі мешканці Галичини, Буковини, Закарпаття були русинами. Вулиця Руська є у Львові, Чернівцях, Ужгороді. Тому Михайло Грушевський пише „Історію України-Руси“, починає привчати, що Україна – це та ж Русь. І. Франко спершу називає історію української літератури історією русько-української літератури. Коли прийшла радянська влада, то жителів Закарпаття записали русинами. Так само зробили в Галичині, на Буковині, бо поляки і румуни не визнавали етноніма українець. Місцеві жителі тут також були русинами до 1939 чи 1940 року.

Тому перше, що потрібно зробити, – це заборонити використовувати терміни „русин“, „руснак“, „руський“, „русинський“, „руська мова“, „русинська мова“ у значеннях „неукраїнець“ чи „неукраїнський“. Ніхто нікого не змушує бути українцем. Жоден австрієць не скаже, що він говорить по-австрійськи. То хто дав право особам, які використовують українську мову, зокрема її говірки, казати, що це не українська мова, а окрема слов’янська мова – русинська. Якщо хтось не вважає себе українцем, то має на це повне право. Однак‚ це не означає, що він може привласнювати собі набутки української культури – назви „русинська, або руснацька, або руська мова“.

І вся доказова база презентованого в Ужгороді видання‚ і його висновки мали б невідкладно узятися до уваги відповідними державними інституціями України‚ оскільки йдеться пр процес‚ котрий може заподіяти Україні і українству нової великої біди.

Неорусинство‚ – пише на закінчення д-р Л. Белей‚ – це не марґінальна закарпатська проблема‚ а місцевий різновид вкрай небезпечної антиукранської політики‚ спрямованої на дезінтеґрацію українського етнокультурного простору та цілісности української держави. Основна мета неорусинської доктрини – заперечити українськість історичного Закарпаття і тим самим суттєво – на 200 кілометрів – обрізати найзахідніші українські етнічні терени. „Русинізація“ українців та українських земель за Карпатами має важливе геополітичне значення‚ оскільки вибудовує по Карпатському хребту нову берлінську стіну‚ яка мусить обмежити можливості европейської інтеґрації України та замкнути її в „евроазійському просторі“.

Невже офіційний Київ зіґнорує це обґрунтоване застереження українського вченого?

Теги: русин, русинство, Белей

9 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати