У червні 1941 р. видав у Тячеві першу свою книжку – “Збірничок гуцульських пісень, коломийок”, а ще за півроку – “Дві зірки й інші оповідання для молоді”. Автору вдалося обійти заборону в гортіївській державі української мови, вказавши у книжці, ніби вона видана гуцульським діалектом. В. Маркусь згадував, що книжка “стала подією в Закарпатті. Це якось піднесло українську інтелігенцію, а, зокрема, молодь, й сповнило її новими надіями”. На неї було десятки позитивних відгуків. У березні 1942 р. В.Піпаш спробував видавати у Тячеві журнал “Гуцульське слово”. Перший же номер був конфіскований жандармерією, проте редактор досі зберіг його оригінал-макет.
Самого ж юнака у вересні 1943 р. мобілізували. Спершу п’ять місяців муштри у Дебрецені, потім фронт під Коломиєю. При першій нагоді вояк перейшов на радянський бік. Його відправили до партизанської школи у Стрию, а 19 жовтня 1944 р. закинули у складі спецгрупи (4 чоловіки) в угорських мундирах до Жденієва. Там здали на пошту триста листів мадярських полонених, а серед селян розповсюдили двісті примірників радянської газети. Найголовніше же – зібрали розвіддані і 24 жовтня повернулися до своїх. Відтак В.Піпаш вступив до чехословацького корпусу, з яким і завершив війну 8 травня 1945 р. у Голошові під Прагою. Нагороджений чехословацьким військовим хрестом, радянськими медалями.
Додому він повернувся 2 серпня 1945 р., відкрив у селі клуб і бібліотеку, потім працював інспектором, завідувачем відділу культури у Рахові. Далі кар’єра урвалася 1948 р. через звинувачення в українському буржуазному націоналізмі. Якийсь час був безробітний, потім працював у рахівській районці, що виходила тричі на тиждень. Звинувачування було знято 1954 р. Створив 1957 р. районне літоб’єднання “Світанок”, яким керує півстоліття. Підготував десятки літературних сторінок для газети “Зоря Рахівщини”, а з 1990 р. – “Голосу Мараморощини”. Продовжив друкувати вірші й оповідання у багатьох обласних виданнях, “Україні”, “Огоньку”, пряшівських "Календарі” і “Дружно вперед”. 1973 р. став членом Спілки журналістів. Уклав збірку народних пісень, яку готував до друку у Києві М.Рильський, та проект зірвався через смерть поета-академіка. Натомість в Ужгороді вийшла збірка “Трембіта”, куди фольклорист примудрився подати навіть коломийку про карпатських січовиків. Незабаром цю книжку перевидали у себе українці Канади. Далі його матеріали друкувалися ще в ряді колективних фольклорних збірників. Вийшли і дві книжки поезій – “Сінокіс” (1973) і “Заспів з полонини” (1998). В.Піпаш був співавтором кількох документальних книжок, а 1993 р. його стараннями видано альманах “Гуцуліє, рідна земле” з творами місцевих авторів чеської доби. Очолив районну організацію Товариства української мови. У жовтні 1989 р. вступив до Руху, відроджує пам’ять про Гуцульську республіку і Карпатську Україну.
До нинішнього ювілею у видавництві УжНУ “Говерла” вийшла книжка “Життя прожити – не поле перейти”, що містить “Спомини”, вибране із газетярського доробку (28 статей) і 7 “оповідей за народними переказами”.