Петро Мідянка. 5 років після премії Шевченка

«ОСТАННІМ ЧАСОМ Я ЗАХОПИВСЯ ПУБЛІЦИСТИКОЮ І ЕСЕЇСТИКОЮ»

Петре Миколайовичу, як справи у Широкому Лузі. У вас уже зацвіли бриндуші?

(Усміхається – Я.С.) Ні, Славку, то в Ужгороді вже весна, а у нас іще сніг лежить...

Довга у вас зима. Оскільки роботи по господарству було небагато, може, варто сподіватися, що порадуєте нас незабаром новими книгами?

Останнім часом я певною мірою захопився публіцистикою і есеїстикою. Публікуюся на сайті «Збруч» (zbruc.eu – Я.С.), це продовження львівського «Діла», історичної української газети, в якій друкувався Іван Франко і, до речі, дід професора УжНУ Любомира Белея, котрий писав під псевдо Іван Розмарин. Загалом до Закарпаття в цій інтернет-газеті ставляться з певним упередженням, бо наш край залишається для Галичини своєрідною terra incognita. Але до мене там приязне ставлення, маю публікації і якийсь матеріальний підробіток до вчительської зарплати.       

Я бачив на «Збручі» ваші есеї і тексти Андрія Любки. Більше, якщо не помиляюся, авторів-закарпатців там немає?

Так, ще Андрій пише, але він більше «триндить» про літературу, так як він це добре вміє. Любка – письменник-турист. Є письменники, які живуть в одному місці і нікуди не їздять, а він любить подорожувати. І це йому плюс, це добре. Я поважав Андрія й тоді, коли він починав писати, і зараз до нього ставлюся з приязню.

На ваш погляд, хто із закарпатських письменників за останні років десять створив таку книгу, яку обов’язково треба мати на полиці?

У нас зараз іде дуже великий піар Дочинця. Як лауреат премії Шевченка, я вправі говорити про Мирослава як лауреата премії Шевченка… Я подавався на премію раз, а він – тричі (усміхається – Я.С.) Певно, він має комерційний інтерес, не такий суто естетичний, який вимагається від літератури. У Дочинця в Мукачеві своє видавництво «Карпатська вежа», він переймається тим, щоб його книжки продавалися, має таке захоплення і шанувальників. І в цьому є певний респект.

Як його будуть далі сприймати в літературному процесі України – покаже час. Бо саме час – найбільший індикатор. Принаймні так мене вчив Чендей, з яким ми дуже близько спілкувалися. Він казав, що піар і тріскотня – це одне, а власне естетичний кодекс твору, як писав Франко, це життя. Певно, життя і поставить індикатор, скільки триватиме в літературній тяглості той чи інший твір.

Знаю, що ви й далі вчителюєте. Їздите й зараз на роботу у сусіднє село?

Так, їжджу. І не хочу міняти абсолютно нічого.

В одному з інтерв’ю ви казали, що у вашому віці люди вже не прагнуть змін. А насправді, виходить, що у 50 років у вас багато чого помінялося – і премію отримали, і одружилися…

Про премію я вже забув, – усміхається. – А життя не стільки я поміняв, як дружина. Вона у мене креативна міська жителька, ризикнула приїхати з Ужгорода в Широкий Луг, з квартири в центрі міста – у хату в гірському селі. Складно навіть порівняти умови життя: в Ужгороді, де все під руками, і там, де за 15 кілометрів банкомат і аптеки. Дехто каже, що Загоруйко (дружина Петра Миколайовича – Я.С.) поміняла Ужгород на Широкий Луг, то і я міг би змінити Широкий Луг на Ужгород. Але я дуже вагаюся в тих речах.

І я про це хотів спитати. У вашої дружини є квартира на Корзо, вона сама звикла до міського життя. Ви не думали над тим, щоб лишити школу і піти викладати в університет, жити собі в центрі міста, спілкуватися з цікавими колегами?

По-перше, я не знаю, чи в університет мене візьмуть. А по-друге, мушу доробити до пенсії, отримати той дивіденд, який мав би мати з державної роботи. Бо школі віддав усе життя. Я не мав часу в Широкому Лузі поза школою займатися бізнесом, підприємництвом. Та й не вчився я на бізнесмена… 

«У НАС ЗАВЖДИ ПЕДАГОГІКА ВІДСТАВАЛА ВІД ЖИТТЯ»

Петре Миколайовичу, ви вчителюєте вже 35 років. Як оціните сучасний стан шкільної освіти? Зараз чуємо, що фіни допомагатимуть нашому уряду впроваджувати освітянські реформи. Сприймаєте таку ідею?

Я дивився передачу про фінську школу і про те, як там проходять заняття. Маю сказати, що менталітет наших школярів не на те спрямований. Десь була така теза, що я вчив батьків-гастарбайтерів, а тепер вчу їхніх дітей-гастарбайтерів. Як одні, так другі націлені на те, аби поїхати працювати у Чехію чи Москву, вони не мають перед собою перспективи, що стануть айтішниками чи здобудуть іншу професію, яка затребувана у сучасному світі. Вони зациклені на тому, що будуть рити шанці і драяти «параші» в Євросоюзі. Це – проблема.

Водночас я розумію, що мусить бути кардинальна реформа шкільної програми. З будь-якого предмету, не тільки з української мови чи літератури. Бо дитяче сприйняття світу – особливе, діти не можуть дивитися на світ очима дорослих. Як і ми не можемо дивитися на світ їхнім поглядом. Наприклад, я не можу поставити себе на місце своїх учнів, аби побачити, як виглядаю у тих очах.

Тобто, на вашу думку, реформувати систему освіти потрібно?

Треба кардинально міняти програму. В усьому: не лише в доступі до текстів з літератури, не тільки в об’єднанні зарубіжної і української літератури (це взагалі жах якийсь). Але слід дуже мудро підходити до цієї системи освіти, яку маємо, бо за 25 років її просто знищили. За урядування Табачника – вкрай катастрофічно. Хоча руйнація триває дуже давно. Я працюю в школі з 1982 року і бачу постійне падіння інтересу до знань, до виконання шкільної дисципліни, до розкладу.

У нас завжди педагогіка відставала від життя. І так буде й далі: відставатиме років на 20 і ніколи не урівняється з реальним життям. Але те, що пропонує пані Гриневич, наприклад, об’єднати розумово відсталих дітей, які вчилися у спецшколах, з дітьми загальноосвітньої школи – це маразм. Вчитель не може брати на свої плечі таку відповідальність.

Або ж говорімо про рівень зарплат освітян. Пригадую, у 70-ті роки була піднята проблема, що вчитель пасе кіз. Та фінансове питання для українського вчителя ще з часів Грінченка – якась незмінима проблема. Ленін казав, що маємо підняти вчителя на таку висоту, на яку він ще не піднімався. Але мусимо визнати, що він упав із тої висоти.

У Леніна, до речі, багато коментарів про вчителів і письменників. Я, наприклад, і тепер собі ставлю його питання «Чи вільні ви від грошового мішка, пане письменнику?» (усміхається – Я.С.)

Повернімося на хвилинку до питання освіти дітей-гастарбайтерів… Як вирішити цю проблему? Чи можна донести до них думку, що може бути й інше майбутнє, а не тільки одвічне закарпатське: гатижак на плечі – і у світ?

Це вічна проблема для Закарпаття, ще з Австро-Угорщини. Я, наприклад, маю давні документи, що розповідають, як наші земляки працювали в Трансільванії на лісопилці і їм не виплатили зарплату. Це проблема незайнятості населення. Так було завжди, і я думаю, що так буде і в майбутньому, бо в нас надлишок робочої сили. Хоча завдання України як держави у тому, щоб забезпечувала ту робочу силу працею і відповідною зарплатою.

У закарпатців зажди був лиш один мінус – бідність. А бідність ніколи не прикрашає людину, вона принижує… 

«З ПОКОЛІННЯ В ПОКОЛІННЯ ДІАЛЕКТНА ЛЕКСИКА ЗВУЖУЄТЬСЯ, ЯК ШАГРЕНЕВА ШКІРА»

Петре Миколайовичу, наступне питання одночасно і до письменника, і до вчителя. Так звані законопроекти про «мовний патруль» викликали дуже жваву дискусію у ЗМІ і збурили соцмережі. Яке ваше ставлення до питання двомовності? І вужче – до намірів влади провадити жорсткий контроль щодо застосування української мови, наприклад, на держслужбі?

У мене дружина – російськомовний український письменник, корінна ужгородка. Я корінний закарпатець із села. Але ми не маємо якихось проблем, пов’язаних із тим, якою мовою вона пише. Я думаю, що у праві собі існувати як українськомовні, так і російськомовні письменники. Як зрештою існував Гоголь і Шевченко. Всі українські письменники, що жили в Російській імперії, спілкувалися російською мовою і не робили з цього якоїсь трагедії.  

Зараз завчасно піднімати це питання. Треба рахуватися з тим, що двомовність у нас існує із імперських часів – чи то з Російської, чи то з Радянської імперії. Воно є і нікуди від цього не дінешся. Не можна підходити до цього питання так категорично, як деякі блогери у фейсбуку чи інших соціальних мережах.

Але власне в урядовому спілкуванні мусить застосовуватися державна мова. Візьмемо будь-яку європейську країну, наприклад сусідню Угорщину. Вона не дозволить, аби мова національної меншини мала прерогативу перед мовою національного спілкування. Українці,  румуни чи словаки Угорщини перш за все мусять застосовувати саме угорську мову.

Якось читав коментар до публікації про вашу творчість, де жінка із Слобожанщини написала: «Читаю Мідянку, майже нічого не розумію, але відчуваю, що це щось прекрасне!» Непросто писати поезію, яка б так сприймалася…

Загалом у поезії складно піднести Закарпаття до загальноукраїнського рівня. Я мав загрозу бути повпредом русинських поетів Закарпаття. Але маю філологічну освіту і не можу опуститися до того рівня, до тієї кодифікації русинської мови. Та й не хочу я говорити на ужанських чи боржавських говорах, а тільки – на рідних марамороських.

Але вже навіть для закарпатців більш прийнятною є українська літературна мова. Я бачу це по своїх школярах. Коли десь скажу на уроці старозакарпатське слово, діти не розуміють, треба їм тлумачити його лексичне значення. Все-таки на Закарпатті значно більший процент складають українці, не мадяри, не румуни, а закарпатці, які за 70 років українізовані літературною мовою.

Але як нам зберегти мову дідів і батьків? Знаю, що з ініціативи нашого земляка, академіка Василя Німчука засновано «Товариство шанувальників і захисників говорів української мови». На ваш погляд, це слушна ідея?

З покоління в покоління діалектна лексика зменшується, звужується, як шагренева шкіра. Думаю, що її збереження – це дуже нагальне питання. Не треба від неї відсторонюватися. І це стосується не тільки лексики. Наприклад, широке закарпатське «ы», якого не може вимовити моя дружина (усміхається – Я.С.), його також слід зберігати.

Я у міру свого обдарування намагався зберегти в своїй творчості лексику марамороського говору. Але загалом старозакарпатські слова зникають. Якось мені прийшла до рук книжка Олександра Сливки, письменника з Хуста, який записував взірець мови закарпатців початку 20 століття. Я її прочитав і сам не зрозумів багатьох тогочасних слів.

На цей процес дуже впливають медіа. Благо, що на нас хоча б не впливало «модьор телевізіо», (сміється – Я.С.), а тільки живе спілкування з угорцями. Але зараз, на щастя, мадяризмів стало менше. 90 % лексики закарпатських говорів – українська лексика. Це логічно, бо ми не можемо мати якоїсь іншої матірної нації, лиш до України «приліпимося». Яка би вона різна не була, як би нас не ділили століття, чужі держави, владники, але мовно ми залежні від того материнського пня. Ми різні, але ми – один народ.

А стосовно ініціативи Василя Німчука… Він є дуже добрим фахівцем із старослов’янської мови, яка мала великий вплив на Закарпатті, в першу чергу на богослужбові книги. Він дуже добрий діалектолог, прекрасно орієнтується у цих питаннях. Думаю, те, що запланував Німчук, має шанс бути успішно реалізованим. Всі мої університетські викладачі старої генерації – і Добош, і Галас, і Дзендзелівський – дуже шанували Німчука і згадували його на лекціях.

До речі, я ще не спитав про університет. Яку роль у вашому житті відіграло навчання в Ужгороді? 

Батьки хотіли, аби я отримав освіту вищу, і батько, і мама. Але далася ця освіта нелегко. Тоді були інші вимоги, треба було готуватися, багато працювати. Тоді не можна було, як зараз, скачати щось з Інтернету.  

Минулого року у нашого курсу була зустріч – пройшло 35 років з часу випуску. І слава Богу, усі - успішні люди. Хтось у роботі за фахом, хтось у бізнесі, але всі досягли успіху.

Я не можу ставитися до університету однозначно, бо він не був однозначним до мене в ті часи. Але добре, що маю цю освіту. І дякую викладачам за знання (і не тільки з фахових предметів), які можу передати іншим. Власне, я й передаю їх протягом багатьох років.

Петре Миколайовичу, поети часто мають надзвичайно розвинену інтуїцію, якийсь особливий зв'язок із космосом. Яким ви бачите майбутнє Закарпаття?

Я не є оракулом. Але бачу так, як це бачив єпископ Маргітич, котрий казав: «Буду із мого царства дивитися, як Україна і Закарпаття будуть процвітати». Я би хотів цього бачити. Аби наші внуки і правнуки вже стільки не поневірялися, як століттями поневіряються закарпатці. Я би хотів, аби вони були щасливі в цій землі, яку Бог нам дав і яку, зрештою, маємо боронити. Хто би на нас не напав.

Теги: Мідянка

3 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати