ЯК ВЕЛИКА СІМ'Я
При вході у стаціонарне відділення Центру на ґанку нас зустрічає зовсім старенька бабуся, яка радо посміхається. Далі, у кімнаті
компанія тутешніх старожилів про щось активно сперечається. Невже знову про політику? Виявляється, ні — в них справи важливіші, скажімо, як краще розподілити корми для худоби. 3 гордістю розповідають,. що на господарстві в Центрі троє свиней і п'ять корів, а ще три гектара землі. Тому мешканці забезпечені і власною картоплею, і м'ясом, і молочними продуктами. Хоча самі старенькі не можуть брати надто активну участь у фізичній роботі через слабке здоров'я, але намагаються бути в курсі справ. У жінок є свої власні інтереси — більшість із них в'яжуть вечорами. А чоловіки... ну вони, як і всюди найбільше полюбляють дивитися телевізор.
Хоч у кімнатах і затісно, але атмосфера вельми привітна і без перебільшення сімейна. А чому б і ні? Декотрі живуть тут іще від дня відкриття Центру. Причому найстаршому мешканцю діду Василю під 92 роки, але у цьому випадку якраз можна заперечити вислів «роки беруть своє». Оптимізму в дідуся вистачає, і він всерйоз збирається розміняти сотню.
Крізь цю ідилічну картину ледь встигаєш стежити за моторними рухами соціальних працівників, які увесь час щось носять, питають, допомагають. Приємно дивує й те, що всюди порядок і чистота, яку тут усі гуртом підтримують. Одним словом, все під контролем. А ще приваблює розуміння проблем ближнього і моральна підтримка. Ось і секрет того, що тутешнє старше покоління відчуває себе як удома.
БУДЕ ЩЕ КРАЩЕ
Із розмови з директором Центру, Василем Ряшком дізнаємося, що на стаціонарі перебуває 23 людини, з них дев'ять інвалідів, троє прикуті до ліжка. За ними постійно доглядають лікар і медсестра. «Хворіють наші підопічні найчастіше на астму та хвороби серця. Багато є інвалідів дитинства», — каже лікар Надія Корсун.
Василь Ряшко розповів, що років сім тому бюджет був бідненький, але з недавніх часів держава стала фінансувати Центр краще. Протягом останніх місяців цього року він отримав 26540 гривень соціальної допомоги від державних організацій та благодійних фондів. «Тепер нема такої потреби в ліках і харчуванні, — каже директор закладу. — Але найболючішим питанням залишається брак приміщень. На стаціонарі 20 койкомісць і 23 людини на сьогоднішній день, а ще одинадцять на черзі. Довелося навіть їдальню обладнати під житлове приміщення. Сподіваємося, що надалі ми облаштуємо ще один корпус для тих, кому не вистачає сьогодні місця».
ВОНИ ЗАЛИШАЮТЬ В СЕРЦЯХ НАДІЮ
Соціалістка Мар'яна Дербаль уже багато років організовує в Центрі роботу соціальної допомоги на дому. Каже, що це нелегко. Люди у такому віці мають купу проблем зі здоров’ям, не можуть самос-тійно ні прибирати, ні готувати собі їсти. Родичам зазвичай вони не потрібні, тому нікому за ними дивитись. Мар'яна займається тим, що координує роботу працівників на дому, визначає матеріально-побутові умови та потреби у матеріальній, соціально-побутовій і методичній допомозі пенсіонерам. А їх у Воловецькому районі 2625. Крім того, в неї ще багато інших завдань. Каже, що на деяких одиноких стареньких без сліз неможливо дивитися, душа болить. Кожному із 226 пенсіонерів, котрих соціальні працівники обслуговують удома, доводиться віддавати частку серця, аби втішити, підтримати, просто поговорити про їхнє життя та проблеми. Мар'яна Дербаль каже, що найвища нагорода для неї після спілкування з такою людиною, — вогник надії на краще в її очах, а також довіра. А обов'язки соціальних працівників досить буденні. Це і їжу принести, і приготувати її, і прибрати, і подивитися за господарством, і доглянути стан здоров'я, і навіть ремонт зробити, якщо є потреба.
Не забуває про стареньких і молоде покоління. Щороку на День людей похилого віку учні Нижньоворітської школи-інтернату тішать своїми виступами мешканців Центру. Малі й старі тоді стають дуже схожими — передусім щирістю відчуттів та вмінням по-справжньому радіти виступам, подарункам та просто спілкуванню.