Пряшівська "Дукля" позитивно оцінила "Закарпатського сексота"

Слово про книжку Ю. Балеги «Зписки закарпатського сексота»

Насамперед пояснення. Сексот для нас, за межами України, незвичайне слово, хоч таких сексотів, про які йде мова у книжці Юрія Балеги «Записки закарпатського сексота» (Ужгород: Ґражда, 2016, 210 с.), було у нас теж чимало. Деяких я знав чи вже на нашій кафедрі або на філософському факультеті Університету ім. П. Й. Шафарика, де мені доводилось працювати більше ніж 35 років. Сексот – це людина, яка добровільно або з примусу інформує, доносить органам безпеки, в Україні КГБ, на своїх співпрацівників, колег сусідів та інших людей заради кар'єри чи помсти. Ю. Балега у своїй найновішій книзі розповідає про таких людей, які нічого не цуралися, без заборон зраджували своїх найближчих, доносили на своїх друзів, співпрацівників, викладачів чи студентів. Він довгі роки працював в Ужгородському університеті, займав у ньому різні посади академічного, партійного характеру, досконало знав ситуацію, яка панувала в ньому, тому йому вдалося в цілому правдиво, колоритно і переконливо зобразити життя людей в університеті, «роботу» сексотів. Коли я читав рецензовану книгу, то мене брав жах, в яких умовах, під яким тиском працювали чесні студенти, викладачі чи працівники університету та взагалі люди в школах, установах, на заводах, в колгоспах, різних організаціях, навіть у церковних общинах Закарпаття. Показав, як всемогутня кагебе керувала життям людей як від її волі залежала доля не лише окремої людини, але й колективу, суспільства. Не було в Україні (і, зрозуміло, що у всьому колишньому СРСР) закладу, заводу, організації, навіть партійної чи церковної організації, щоб там КГБ не мало свого співпрацівника або сексота. Автор посередництвом персонажа Івана Васильовича Коська, який все своє життя «зв'язав» з університетом від студента, викладача, доцента, професора, декана германо-романського факультету аж до виходу на пенсію і часу смерті на барикадах київського Майдану. Розповів, як той наскільки міг, клав опір співпраці з КГБ, аж нарешті і його «зломили», став членом партії та сексотом, бо без дозволу КГБ не допустили б його до захисту кандидатської чи докторської дисертації, не став би професором чи деканом факультету. З волі чи наказу КГБ його було знято з посади декана і заведено «ДЕЛО». Але це не було все. КГБ задумало і його сина послати як не в концтабір Магадан та в психлікарню. Щоб захистити себе та сина від небезпеки, він з великим риском звернувся аж до найвищого представника КГБ в СРСР тов. Андропова. КГБ мала таку силу, що ані партійна організація університету, ба ані навіть перший секретар обласної організації КПРС не міг протистояти волі КГБ.

На чолі органу безпеки університету стояв полковник КГБ Масонов і йому підлягав сам ректор, хоч того ухвалювало керівництво ЦК КПРС. Кожен факультет мав прикріпленого окремого відповідального члена КГБ (на посаді лейтенанта або капітана), який активно втручався в життя факультету і декан мусив його слухати і виконувати його бажання. Найгірше було, коли такими прикріпленими кагебістами були колишні студенти університету, які належали до найслабших студентів, ледарів і п'яниць, і ставши кагебістами, збиткувалися над своїми учителями та їх родинами. Вони серед студентів набирали сексотів чи майбутніх членів КГБ, а це були переважно такі, яким не хотілося вчитись, ледарі та п'яниці. Не дивно, що таких набирали, бо КГБ в області очолювали теж неграмотні люди, навіть без середньої освіти, п'яниці, люди, які колись були наглядачам и в Гулагах, стріляли до повсталих табірників у Норильську, вбивали людей у в'язницях або психушках. КГБ вирішувала навіть кого мали прийняти на навчання, на який відділ кого поселити і кого ні в гуртожиток, хто мав одержати стипендію чи потім диплом, кого і де послати на роботу. КГБ найсильніше русифікувала університет, з Москви та інших університетів Росії надсилали в Ужгород викладачів марксизму-ленінізму (М-Л), філософії, історії, російської мови і літератури, всіх суспільних наук та інших дисциплін, які не визнавали української мови і літератури, українців називали лише бандерівцями. Ю. Балега розповідає, як вони втілювали потім у життя постанову ЦК КПРС про створення «єдиного радянського народу» з єдиною мовою – російською, як всім викладачам російської мови від початкової школи включно вишів підвищили зарплату на 30% у порівнянні з іншими викладачами, як учнів чи студентів великої групи ділили на менші – 10-12-членні групи, щоб краще було з ними працювати, як скорочували або зовсім в університеті перестали викладати українську мову і збільшували число годин російської мови, як вимагали, щоб люди навіть дома розмовляли російською мовою, як випускників Ужгородського університету посилали на схід зрусифікованої України. Випускники навіть Ужгородського університету, ставши членами КГБ, виключно розмовляли російською мовою і такою вимагали розмовляти й своїх співбесідників з університету, викладачів чи студентів, бо, мовляв, вони не розуміють хохлацької мови. Вказує, що не лише росіяни, але й українці-яничари русифікували університет і суспільне життя України, як, наприклад, секретар ЦК КПУ Маланчук і його команда. Більшість членів начальства КГБ в Закарпатті походила з України і відзначила себе в гулагах, в'язницях, де суворо били, вбивали, стріляли саме до своїх земляків.

З болем розповідає автор, як в період розвінчування т.зв. українського буржуазного націоналізму заставляли дітей палити на дворі школи твори М. Рильського, В. Сосюри чи А. Малишка, як виривали із підручників сторінки, на яких розповідалося про їх творчість, як в той період було виключено з університету та вислано на заслання аж в Магадан 73 студентів, як КГБ організувало зі згодою Москви банди в лісах Закарпаття, керівниками яких були кагебісти, юристи, міліціонери, називаючи себе бандерівцями, щоб викликати у людей ненависть до них та страх, далі розповідає, що КГБ мало «під пальцем» й православну церкву, яку й досі очолює генерал КГБ Кирило.

Автор з біллю розповідає, як хтось навмисно підпалив Ужгородську бібліотеку, де знаходились рукописи та стародруки так само, як це зробили в Києві, Ризі, Таллінні та інде, щоб так знищити історію і пам'ять народів, далі, як КГБ та їх прислуги боролись та заставляли всіх боротись проти «українського буржуазного націоналізму», космополітизму, кібернетики, генетики, московських медиків, проти теорії академіка Я. Марра тощо.

З іронією розповідає автор, як великий Сталін та члени політбюро КПРС хотіли дожитися юо та більше років, то за його наказом в обов'язковому порядку відбирали у новонароджених дітей кров і потім у Кремлівській лікарні переливали її членам політбюро. Або, коли вирішили, що будуть членам політбюро підшивати яйця орангутанів, щоб сексуально були активними і жінки народжували видатних людей. Першим на це пішов голова Верховної Ради СРСР М. Калінін, а за ним інші члени політбюро. Перші два-три місяці вони сексуально озвіріли, Л. Берія не встигав їм забезпечувати жінок, потім був змушений приводити і дівчат та підліток, але це тривало не більше трьох місяців. Коли під час суду Л. Берії це закидали, він відповів, що він нікого не ґвалтував, але виконував доручення партії.

Автор знайомить нас з останніми днями життя Й. Сталіна і його смертю на дачі під Москвою, як всі члени політбюро спились і на радість Сталіна робили різні витівки, недостойні нормальних людей, не то членів політбюро та й ще у такому поважному віці. Сам Сталін, як зазвичай, теж трохи більше випив грузинського вина і вірменського коньяку, які любив до нестями і віддалився у свою кімнату. Кампанія розійшлася. Вночі йому було потрібно на туалет, встав і упав, бо йому стало погано, втратив свідомість, блював і одправляв прямо під себе все і так помер. Це, як бачимо, не була героїчна смерть.

Після смерті Й. Сталіна стало трохи ліпше жити Коськові (та взагалі людям), але скоро М. Хрущов оговтався і КГБ знов повернулась до своїх необмежених дій. Кагебісти та сексоти активно «працювали» і за часів Хрущова, Брежнєва та дальших «вождів» аж до самого розвалу СРСР. Після розвалу СРСР вони передусім палили свої архіви, щоб перед народом закрити свою діяльність. Чимало з них не лише в Закарпатті скінчило своє життя самогубством, бо боялися гніву народу.

Завдяки Ю. Балезі я дізнався правду про трагічну смерть М. Горького, якого охороняв виходець із Закарпаття Данілов під час його лікування в Ялті. Але він та його команда «проглядєлі» і якась контра посипала кузов автомобіля якимось отруйним порошком і М. Горький «надихався цієї отрути й помер від задухи». Всіх охоронців негайно заарештували і засудили до смертної кари. Лише чудом Данілова помилували і призначили начальником тюрми. Він віддячився їм тим, що під час війни, коли евакуювали людей із Криму, він всіх політичних в'язнів вивіз в море і спустив на дно. Автор знайомить з «кар'єрою» багатьох офіцерів КГБ Закарпаття (генерали Мойсеєв, Давидов, полковники Масонов, Силін, Ківалов, Моркович). Знайомить з діями і поведінкою колишніх греко-католицьких священиків, які стали православними і разом з КГБ були найбільшими русифікаторами Закарпаття, і як не завжди відзначались мораллю.

Мені важко сказати, чи це реальні або фіктивні прізвища. Оскільки автор назвав свій твір романом, то гадаю, що це фіктивні прізвища, але їх поведінка має реальну основу. Правда, в романі виступають і реальні професори, як Добош, Дзендзелівський, Сак, яких я особисто знав. Український читач в Закарпатті, очевидно, за кожним прізвищем побачить конкретну особу.

В центрі всіх подій виступає І. В. Косько, який змальований переконливо, посередництвом його дій зображено намагання української інтелігенції Закарпаття не коритись московському диктату, а боротись за свободу і демократію. Автор добре зробив, коли його смерть поєднав з боротьбою за незалежність на київському Майдані, де від руки янукови- чів загинув не лише він, але й сотні таких же патріотів. Роман мені в цілому сподобався, читається мов детектив. Він мене повернув до моїх студентських чи аспірантських років, які мені довелося провести в Києві, і тоді пильне око КГБ я іноді відчував за собою, були й спроби провокації. Очевидно, серед моїх кураторів, викладачів або однокурсників були теж сексоти. Деяких аж сьогодні угадую. Цікаво, що в більшості це були русисти.

Можу «потішити» автора, що й у нас теж були свої сексоти, що й у нас ШТБ, за зразком КГБ, слідкувала за діяльністю факультету (ми того ештебака називали четвертим продеканом, який майже щодня ходив на факультет і вів розмови з різними людьми). Сподіваюсь, що роман викличе позитивні відгуки, зокрема серед громади університету. Ю. Балегу можна лише привітати з романом і подякувати, що залишив пам'ять про зло, яке натворило КГБ.

Михайло РОМАН

Теги: сексот, Дукля

1 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати