Як відомо, найзахідніша область України має найкращі демографічні показники в державі. Тут рівень народжуваності досі перевищує рівень смертності. Кількість розлучень удвічі менша за загальноукраїнську. Але й у цьому благодатному краю є села, які вимирають. І картини цього безповоротного згасання потрясають не менше, ніж у Поліссі чи на Донбасі.
Жіванське село... без жіванів
Селу Буківцево ще кілька десятиліть тому ніщо не віщувало лихої долі. Міцне гірське село з тисячею мешканців у Великоберезнянському районі. Щоправда, розташоване воно в тупику — за 20 кілометрів від траси Ужгород — Великий Березний у протилежному від словацького кордону боці. Але поруч ще два села — Смерекова та Чорноголова. Отож тупиком це можна назвати тільки в тому сенсі, що далі Буківцева дорога не йде, упираючись у гору Голицю.
Поміж двома полонинами — Лютянкою та Руною — люди поселилися ще півтисячі років тому. За переказами, села Буківцево та Смерекова заснували «жівани» (розбійники), які ховалися у пралісах. Відповідно, і поселення назвали за переважаючим тут типом лісу — буковим чи смерековим. Хоч би як там було, але й назва Чорноголова наштовхує на розбійницьку романтику.
Вимирання Буківцева почалося в радянські часи. І хоча село розташоване всього за 50 кілометрів від Ужгорода, молодь стала масово покидати карпатський тупик, оселяючись або в обласному центрі, який розбудовувався неймовірними темпами, або в найближчих від нього селах. У Коритнянах, Тарновцях, Сторожниці виникали мало не цілі вулиці переселенців з Березнянщини.
Ще поки тримався колгосп у Чорноголовій та його бригада в Буківцевому, ситуація виглядала не так безнадійно. А коли скрахував і колгосп, усе просто обвалилося.
За сорок років село опустіло на 80%. Неймовірне для Закарпаття явище! Тепер у Буківцевому постійно проживає всього 170 чоловік, з яких більшість — пенсіонери. Дві третини хат стоять порожніми, час від часу просто завалюючись від старості. Від 2003 року не народилася жодна дитина. Зате за півтора року вмерло 25 чоловік.
Та що за півтора року! За останні два тижні вже пішли в інший світ троє людей. Відповідно, троє хиж опустіло. Цікавий і такий показник: на 60 перестарілих бабць припадає всього два дідусі. Тобто чоловіки у своїй абсолютній більшості до пенсії не дотягують.
До речі, і голова села, і секретарка теж уже багато років є вдовицями. Якийсь фатум навис над цим гірським селом!
«Якщо так далі піде, то через десять років Буківцево вимре!» — зауважую я в холодній приймальні сільської ради. До слова, двоповерховий будинок влади — єдина капітальна споруда у селі. Решта хаток нагадують експонати історичного музею.
«Та які десять років! — заперечує головиха. — Дай Боже, аби через п’ять років тут ще хтось залишився!» Меланія Бабич очолює сільську раду вже третій термін. Колишня бригадирка та кіномеханік, вона бідкається, що вже й сільську раду — останню цивілізаційну згадку про Буківцево — хочуть закрити.
Кінець України
Восьмирічну школу ліквідували в перші роки незалежності. Кілька років тому спочила в бозі й початкова школа. Тож своїх дітей буківчанам доводиться давати на науку в... інтернат.
У понеділок о 4–й ранку темним селом ідуть матері з дітками, аби за сім кілометрів сісти на розпутті на автобус із Смерекової. Звідти вони добираються до Великоберезнянської школи–інтернату, де залишають дітей на п’ять днів. А в п’ятницю знову повторюють цей довгий маршрут, аби забрати школярів додому. Таким чином батьки більшість часу своїх дітей не бачать. І то тільки тому, що тим нема де вчитися.
Хіба це не знущання? А як же широкорозрекламована програма «Шкільний автобус», яка гарантовано забезпечує довезення дітей до школи? Чи Буківцево — це вже не Україна?
Та що шкільний автобус, коли й звичайного тут не бачили казна–відколи! Де ще на Закарпатті є населений пункт із сільрадою, до якого треба йти сім кілометрів пішки, бо жоден громадський транспорт туди взагалі не ходить? Та й до спасенної розвилки зі Смерековою їздить з Ужгорода аж... один автобус на день. І ця безнадія усього за годину їзди від обласного центру!
Ба що — школа! Тут навіть магазин були закрили. І село жило виїзною торгівлею, як у середньовіччі. Слава Богу, склеп із табличкою «Повсякденна торгівля» два місяці потому відчинили, і тут ви можете купити нехитрого краму зо два десятки найменувань. Хоча головний товар — хліб — возять аж двічі... на тиждень — по середах і неділях.
Є ще, правда, клуб, у якому голосують на виборах, та бібліотека, яка здебільшого замкнена. Але вони в такому непоказному вигляді, що краще до них не наближатися.
Рятуйтеся, хто як може!
Як це дивно, але невеликий майдан перед магазином завжди заповнений автівками. Буківцево має славу грибної столиці Закарпаття. Тож ужгородських грибників тут частіше зустрінеш, як місцевих жителів. Власне, дари лісу — єдине, що ще дає вижити тутешнім людям. Буківчани ходять по гриби, як на роботу — майже щодня, заробляючи від 50 гривень і вище. Влітку ще випадають заробітки на яфинах та ожині.
А такої, як цьогорічна, осені ще рятують яблуні. За один вересень із Буківцева фури вивезли... 80 тонн яблук, які тут приймають по 40 копійок за кілограм. Агов, ужгородські та львівські базари! Вам такі ціни й не снилися.
Яблук цьогоріч уродило стільки, що пенсіонери носять і носять їх щодня заготівельникам мішками. Тож свіжу копійку, якщо не лінивий, і в такій глухомані можна заробити. Але от що далі з нею робити? Хіба в єдиному магазині проміняти на пляшку паленчини... А можна дешевше й сердитіше — пити розведений спирт, призначений для очищення деталей.
Колись отара овець у Буківцевому нараховувала до трьох тисяч голів. Тепер у селі нема жодної вівці. Навіть свиней, без яких немислиме закарпатське обійстя, тримають хіба в кожній третій хаті. Та що тих два десятки свиней, коли на всеньке село аж три коня! Про таку штуку як трактор навіть запитувати неввічливо. І як люди орють? — поцікавитеся ви.
І ось тут ховається найбільша екзотика карпатського тупика. Тягловою силою у Буківцевому є... корівчина. Я коли побачив запряжених в ярмо корівок, які насилу тягнули віз, завантажений яблуками, від подиву остовпів. Ніде про таке я навіть не чув. Аби у ХХІ столітті в Україні орали, боронили, возили коровами — та це вже європейська сенсація.
«А чого!» — знизують плечима тутешняки. — Корівки вже звикли. У нас так із діда–прадіда заведено».
— Ага, з часів імператора Франца–Йовжки, — чухав я потилицю. — Ні, Буківцево мусить увійти в усі європейські туристичні атласи як місце проживання «корів–багатоверстатниць»: і молоко дають, і коней заміняють.
— От тільки орати не вельми зручно, — шкрябає давно не голену щетину дядько Штефан, — Бо можуть рогом зачепити.
Надія є...
Але Бог із ним — із ХХІ століттям, тягловими коровами, осінніми яблуками та порожнім магазином із цінами, крутішими за ужгородські. Останнім часом у Буківцеві намітилася нова тенденція, яка може стати шансом для приреченого села. Тут стали купувати... дачі.
Ужгородці, а навіть і кияни, втомлені від глобалізаційного галасу та круговерті, купують у цій глушині стареньку хатку за кількасот доларів. Аби час від часу занурюватися на вихідні чи на літо в атмосферу вимерлого часу. З’їсти яблуко, в якому живе натуральний черв’як, а не його генетично виведений клон. Насмажити просто на чорному від сажі пецу, котрий весело потріскує сирими полінцями, «баньки» чи «скибки» — розрізану навпіл нечищену картоплю. Принести кошар чистих, як золото, білих грибів. (Хоч картину з них малюй!). Попити молока від корови–тягловички, котре, на відміну від целофано–кулькового, і за три дні в прохолоді не скисне.
Постояти на грунику біля дерев’яної церкви 1792 року, з якого видно неймовірно гарні тутешні краєвиди сльотавої осені. Провести поглядом журавлиний ключ, який, летячи у вирій, прощально прокурличе над цими золотими березами. Зрештою, зупинитися на мить від нашого немислимого бігу за вчорашнім днем і поглянути у вічність, яка в цих горах давно матеріалізована.
Таких «дачників» уже понад два десятки. Саме вони можуть вдихнути нове життя у Буківцево. Хтось уже проводить тут обласний літній табір суто верховинської боротьби айкідо. Хтось приїжджає на літо з Мукачева дитячим будинком родинного типу. А хтось робить для себе творчу майстерню.
От тільки не запізнилися би «рятувальники» із реанімацією! А то диви — і рятувати вже нікого буде...
Беата 2007-11-15 / 19:15:00
ой мій рідний край...що с тобою недавай людям помирати!
бонди 2007-11-09 / 22:52:00
"...Сумно, сумно аж за край!.."
олеся 2007-11-08 / 09:13:00
Гарна стаття - аж за серце стискає!