Закарпаття: Двадцять один автор на порозі ХХІ віку

Колись ми усі підемо. Одні вважають, що у кращі світи, інші – що в нікуди. Що лишиться по нас отут? Одні залишать цілий матеріальний всесвіт, розбудований ними. Інші запам’ятаються своїми шекспірівськими пристрастями. Хтось – нащадками, хтось – боргами. Ще залишаться інтерв’ю, котрих усяк дає тисячі за своє життя. Байдуже, що більшість з них не друкується і призначається тільки для одного чи кількох слухачів. Але книжка Олександра Гавроша “Закарпатське століття: ХХ інтерв’ю” містить двадцять вже публікованих бесід з закарпатськими письменниками, художниками і науковцями – на сьогодні покійними і живими, емігрантами і домосідами, світськими левами і відлюдниками. О.Гаврош – один з творців міфу про цих людей і міфу про Закарпаття в цілому. Такий собі Аполодор з його “Міфологічною бібліотекою”, що зібрав докупи усі побрехеньки, змішав їх з достовірними фактами, приперчив власними настроями. На Гаврошеві “?” рідко слідували “!”, частіше “...”

Книжка має фактично дві теми – велика історія та конкретна людина у хвилях цієї історії. Обидві теми розкрито переважно через цікаві деталі, через оті подробиці, в яких і ховається демон будь-якого процесу. Колись наша історіографія зводилася до жорсткої марксистської схеми, але трималася на плову завдяки цікавим дрібничкам. Марксизм був для начальства, а всякі арабески – для душі. Зараз для багатьох істориків чи журналістів місце марксизму посіла яка-небудь з версій українського (чи не українського) націоналізму. Проте історія й надалі лишається захоплюючою завдяки не схемі, а конкретиці – отому, чого так багато в інтерв’ю. У політемігранта і антирадянщина Василя Маркуся, у такого же антираждянщика, але не емігранта, а політв’язня Юрія Бадзя, у народного владики Івана Маргітича – усіх, кого обпекла своїм подихом Історія.

Але ще цікавішою є людинознавча тема інтерв’ю. Кінець кінцем, історія – це вже зіграна партія. Схема там потужно домінує. Всі радіють, що Україна стала незалежною, всі ненавидять радянський тоталітаризм. Проте приватне життя кожного з них не так вже й принципово змінилося. Ми схильні перебільшувати вплив великої історії на нас. Бо якщо спробувати уявити кожного з даної двадцятки у сучасній Туреччині чи середньовічній Франції, виявиться, що їхня біографія навряд чи була би аж зовсім іншою. Якщо людина цікава і має щось усередині, то вона реалізується в будь-якому суспільстві і за будь-яких обставин. Різнитимуться лише оті ж самі деталі. Павла Бедзіра легко уявити бродячим дервішем, а Євгена Станковича – придворним композитором десь у Веймарі. Схоже, що людина вступає у велике життя вже запрограмованою на певну долю. Тільки окремим виняткам вдається розірвати той проект, як мавпа газету, і утнути щось справді химерне. Як Петро Часто, що мусив виїхати до США для лікування доньки, але і там лишився самим собою.

Чому воно отак? Яка сила грається людиною, чи можна взагалі втрутитися у цю гру? Читачеві це найцікавіше, часто аж кричиш туди, у книжку: “Сашко, запитай отаке й таке!” Хоча знаєш, що до багатьох вже не докричишся. Журналіст же має свої інтереси у кожному тексті – побільше афоризмів, яскравих образів, чогось пікантного. Треба сенсацій – хоча б надуманих, бо вони добре продаються. Тому багато питань про дружин і коханок. Про владу і КДБ (була колись така організація, на яку невдахи списували усі свої провали). Про спілкування з іще більшими людьми. Загадка же так і лишається загадкою. Тому книжка є дуже вдалим дзеркалом Закарпаття з його незрозумілістю навіть для себе самого, з нашою хронічною невизначеністю.

Загалом книжка нагадує чеховську повістину. Можливо, тому що в її героїв є багато від чеховських персонажів з отією акварельністю, мозаїчністю натури, принциповою незавершеністю тощо. Але найбільше тим, що у ній немає і натяку на якесь мораліте. Фінал абсолютно відкритий – хай читач сам визначається. Чи буде він любити цих людей, чи клястиме їх, заздритиме їм чи співчуватиме? Захоче робити життя з них чи, навпаки, уникатиме їхніх помилок? “Думайте, хлопчики, думайте” . Це в інтерв’ю на кожне питання завжди є відповідь. У житті – аж ніяк.

Теги:

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати