Вишиванка для музею (ФОТО)

Чимало чудових витворів народних умільців, антикваріату, сімейних реліквій – цих німотних свідків століть – лежить у скринях, шафах, комодах, їх псує міль, точить шашіль, або ж, і це найгірше, розкуповують пронирливі перекупники за чималі гроші й вивозять у ближні та дальні закордони. 

Не один рік точаться розмови про необхідність створення у Рахові краєзнавчого музею Закарпатської Гуцульщини. Начебто усі – і влада, і громадськість – за, однак далі дискусій справа   не зрушила. Переважали скептики, які переконували, що у час жорсткої кризи та війни на сході України не до культурологічних новацій, проте власне їм  доречно нагадати призабутий факт: повоєнна, знекровлена Японія виділяла щороку на потреби культури і духовності 15 (!) відсотків від ВВП (внутрішнього валового продукту).  Через кількадесят років нащадки самураїв витворили другу економіку в світі!  А скільки у нас виділяють на духовні потреби? Та не смішіть… Сумнозвісний залишковий принцип діє і донині, хоча мав би канути в Лету разом з останньою большевицькою імперією.

Місто чи село без музею і церкви – це як хата без образів і книг, це прихована загроза історичного безпам’ятства, манкурства, інвазії чужинського менталітету й сумнівних мультикультур. Особливо тоді, коли край має багатющі духовні скарби, високохудожні зразки матеріальної гуцульської культури, які зробили б честь та славу цілим народам, однак не до кінця поціновані власною спільнотою. Тому з великим ентузіазмом більшість рахів’ян зустріла ініціативу  депутатів Рахівської міської ради, які  на сесії прийняла рішення про виготовлення документального підґрунтя для виділення земельної ділянки під новий музей Закарпатської Гуцульщини. Усі були свідомі того, що музей потрібен Рахову і відкладати його побудову жодним чином не можна, навіть попри обґрунтовані і на перший погляд доцільні аргументи. Чому? Та тому, що через кілька десятиліть вже важко буде знайти у бабусиних скринях і на дідових горищах мистецькі артефакти, якими нині ще можемо наповнити експозиції майбутнього духовного храму Однак несподівано та ж міська рада тишком-нишком «заникала» обіцяну під музей земельну ділянку (3 сот.) біля районного будинку культури і дитсадка № 2,  неподалік пам’ятника Олексі Борканюку (який вартувало б з усіма почестями перенести на батьківщину героя СРСР, оскільки дивним є сусідство атеїстичного комуністичного лідера краю з православною церквою Московського патріархату).

Гуцули споконвіку проживали на благословенній Богом Срібній Землі, а Рахів – наш гуцульський Париж – завше притягував до себе тисячі мандрівників та відпочивальників. Що нині, окрім чарівних гір, центру Європи й колиби можемо показати гостям?  Численні ґенделики на кожному кроці, базари-шанхаї? Нам усім має бути соромно, що на 70-кілометровій осі Ясіня - Рахів - Бичків – працює лише один (!!!) книжковий магазин. Де-факто в Рахові діють два «відомчі» музеї – екології гір (Карпатський біосферний заповідник), кімната-музей преосвященного владики Івана Маргітича (фара церкви Успіння Пресвятої Богородиці МГКЦ) і один приватний – Гуцульської різьби (у готелі «Європа», до речі, юридично не визначений). Нещодавно у районному Будинку культури відкрито  мистецьку галерею. І жодного комунального чи  державного музею, хоча Ярослава Ткачук,  генеральний директор Коломийського національного музею Гуцульщини і Покуття, пропонувала створити в Рахові філію й була готова забезпечити її фінансування. Цю пропозицію місцеві можновладці не почули. Та й кому почути, якщо голови райдержадміністрації тут змінюються з такою  калейдоскопічною швидкістю, що годі запам’ятати їх прізвища.

Для людства більш живучий первісний поклик: робити, творити. Берегти, охороняти – вторинний, наслідковий обов`язок. Мине не так уже й багато часу, як нащадки спитають нас: а які ви були, що зробили і що залишили по собі? Суцільно гастрономічні свята – бринзі, довбушевої юшки, голубців і кремзликів, кулеші і банушу? А де свято легенд, карпатських міфів, коломийок, лемківського, верховинського і  гуцульського танцю?

У Рахові нема краєзнавчого музею, як не існує його в багатьох містах та селах Закарпаття. Пригадується,   ще студентом писав про виставку народної творчості, організовану ентузіастами з районного Будинку культури. Те зібрання витворів талановитих умільців мало несподіваний і нечуваний успіх: книга відгуків буквально “розбухла” од численних записів як самих рахів’ян, так і допитливих всюдисущих туристів. При закритті виставки тодішнє районне керівництво  запевнило, що  експонати стануть першим матеріалом створюваного музею. Далебі, далі тих слів справа не зрушила.                                                                                                                                                                                                 А тепер перенесімося за Яблунецький перевал, до славного Микуличина. Тут при центральній дорозі виросла ґражда-музей, якою опікується відомий краєзнавець Юрій Боберський. Він продав морги власної землі, щоб збудувати у селі музей звичаєвої культури. Приклад, гідний пошанувння і наслідування! Чимало громадських і приватних музеїв створено на теренах Гуцульщини, зокрема,  легендарному народному герою Олексі Довбушу в Печеніжині, літературно-мистецькі музеї Марійки Підгірянки у Білих Ославах, Параски Плитки-Горицвіт у Криворівні, Гната Хоткевича і його Гуцульського театру у Красноїлі, музей вівчарства у Косові, знаменитий музей гуцульських інструментів Романа Кумлика у Верховині, краєзнавчий музей в Яблуниці Верховинського району, яким уже півстоліття керує легендарний Іван Дроняк, та багато-багато інших духовних центрів… А наша славна Колочава – село-музей!

Парадокс: те, чого домоглися у селі, стало не під силу місту, районному центру. 

Ласкава доля часто вертає мене до рідного і любого серцю Рахові. З хвилюванням, якого не можу позбутись  десятки років, йду на репетиції народного оркестру гуцульських народних інструментів Рахівського лісокомбінату, збагачуюсь у бесідах з керівником колективу Петром Ерстенюком. Панує тут шанобливе ставлення до музичної спадщини Гуцульщини, музиканти “реставрували” і тим самим зберегли для нас не одну вже забуту мелодію. В Розтоках неодмінно навідую знаного майстра Миколи Кокіша, він обов’язково покаже свій черговий шедевр – ліжник, уставки, запаски, верети. У Рахові гостюю в майстернях самобутніх художників Петра Дудчука й Йосипа Ягнюка – у тонкому мерехтливому світлі рідної гуцульської поетики відчувається невичерпна любов до прабатьківської землі, яку вони передають на своїх сяючих полотнах та у дереворізьбах. В Ясінях не минав гостинної світлиці геніального різьбяра  Михайла Тулайдана (нині, на жаль, вже покійного)  – його шкатулки, тарелі, бербениці добре знані за межами нашого краю, правда, дуже мало його робіт можна побачити в тамтешньому краєзнавчому музеї, фахівці якого донині не спромоглися укласти життєпис великого Майстра.

Та на цьому, здавалося б, мажорному тлі щемно звучить непритлумлена тривога: незначний прилив молодих сил у майстерні народної творчості, на зміну залюбленим і самовідданим умільцям часто-густо приходять не талановиті учні, а ремісники, які тонко відчувають кон`юнктуру і примхи вередливої моди. 

У Рахові, приміром, перепитав немало земляків, та мало хто знав, коли й ким було засновано місто, хто став першим головою, чиї імена викарбувано на кам`яних хрестах. Краєзнавчий музей  Закарпатської Гуцульщини, якщо такий нарешті буде створено, зміг би усунути цю прикру прогалину незнання, став би містком між поколіннями горян. Власне,  йдеться не про білокамінну, з мармуру і скла споруду – старої гуцульської хати для початку вистачило б. 

Не про один лишень Рахів ведеться мова. Практично кожне село або місто Закарпаття, загалом усієї України має свою історію, яка творилася віками. Є у ній і темні сторінки тяжкого кріпацтва, підневільного гарування на окупантів різних мастей, є і золотом писані на скрижалях слова “незалежність” та “воля”. Ми, тільки ми і більш ніхто, повинні зберегти неперервність  традицій, донести до нащадків відгомін віків.

Ми свідомі того, що наше покоління повинно зробити все, щоб зберегти духовні надбання для прийдешніх поколінь. Вони не пробачать нам, якщо ми не залишимо їм  найкращі зразки матеріальної гуцульської культури, а зробити це можна тільки в музеї, яким би заопікувалася уся громада. 

Місцевій владі Рахова найближчим часом слід оголосити конкурс на кращий проект гуцульського духовного храму, що  стане окрасою нашого чарівного Рахова.

Віримо, що невдовзі музей гостинно відчинить свої двері і радо повітає міщан та гостей міста. Це справа честі та гонору усіх без винятку гуцулів-патріотів краю!

P.S. «Актуальний есей! – скаже читач і тут же додасть: – А що ти особисто зробив для того, щоб якнайшвидше постав музей?». Доповідаю: влітку на базарчику біля центру Європи серед суцільно китайського краму вздрів дивної краси жіночу гуцульську вишиванку. Я відразу впізнав давній візерунок уставок – стовідсотково рахівська! Молода продавчиня Світлана підтвердила – це сорочка її бабусі-рахів’янки, продає, бо треба гроші на ліки. Не торгуючись, виклав суму і придбав сорочку як перший експонат для майбутнього гуцульського музею в Рахові. А нещодавно отримав дзвінок від Світлани з центру Європи: бабуся продає запаски, хоче, щоб купив їх я. Їду до  Рахова!...

Гуцульський одяг Рахівщини

Етнограф Микола Кокіш за веретеном у бібліотеці Богдана 

Теги: вишивка, музей

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати