— Ужгород в останні роки з періодом доступної фототехніки переживає бум у фотографії, в першу чергу аматорської. Але є й такі роботи, що виходять поза межі Закарпаття і навіть відомі за кордоном: наприклад, знімки Оксани Ващук опубліковані в журналі National Geographic. Натомість Фотовиставка «Дня» показала нам світ за межами нашої області, увага до нашого регіону стала приємною несподіванкою, — говорить Олександр Герешко. — Кожну роботу можна відзначити як професійну, успішну, цікаву, в якій є чого повчитися. Виставка задала тон сучасній українській фотожурналістиці. Це було цікаво і для аматорів, і для професіоналів, і з політичної точки зору і, якщо хочете, пропагандистської, тому що цим маємо зараз займатися, це на часі.

— Чи відчуває Закарпаття певну інформаційну відірваність від центральної України — в політичному, телевізійному чи іншому середовищі? Скільки Київ знає про Ужгород і навпаки?

— У Києві фактично не уявляють, що таке Закарпаття. І роль телебачення, радіо та й усіх місцевих ЗМІ, які стоять на державницьких у широкому розумінні позиціях, чомусь не модних зараз, у цьому дуже важлива. «Тиса-1» — це єдина студія в Україні, в якої вісім мов в ефірі. Найближча до такої багатомовності — Одеська ОДТРК (там виходять програми мовами нацменшин — болгарською, молдавською, гагаузькою. — Авт.), але все одно це менше, ніж у нас. У наших колективів — давня історія. Угорська редакція працює ще з 1940-х років! Це величезна аудиторія по всій Центральній і Західній Європі, це зв’язки із релігійними громадами, імператорськими домами, дипломатами багатьох країн, громадськими організаціями та інституціями, Радою Європи, навіть парламентами напряму. Це не просто студія телебачення, це культурна точка, зв’язок між Україною і закордонням. І коли почалася ця хвиля, мовляв, треба переформатовувати регіональне мовлення на суспільне телебачення, ми одразу заявили, що проти знищення першого. Не відомо, у що це виллється на ділі. Може статися так, що місцеве мовлення зникне, натомість будуть корпункти, які готуватимуть окремі матеріали на загальнонаціональну київську «кнопку», яку не буде дивитися місцеве населення. Йому цікаво дивитися про себе. У «Тиси-1» слоган: «Для вас і про вас». Єдине, що молодь телебачення практично не дивиться. Наша аудиторія, якщо говорити відверто, 50+.

— За кілька днів обласні телерадіокомпанії мають увійти у структуру суспільного телебачення. Що цей процес означає для «Тиси-1»?

— Як відбуватиметься злиття НТКУ і ОДТРК конкретно і документально, всі поки що слабо уявляють. Є багато питань з урегулюванням юридичних відносин, майна, я вже не кажу про творчу складову. Змінюйте керівників, концепції телеканалів — не питання, але не скорочуйте години місцевого мовлення. У нас залишилося вже дуже мало «цеглин», які у свідомості закарпатця прикріплюють його до України — закордонні паспорти у кожного другого. Поки що це не виходить назовні, а «бурлить» в регіоні, але якщо тим не займатися, то воно вибухне. Тоненька ниточка, яка існувала між українською владою і національними меншинами завдяки місцевим мовникам, зникає. Угорці вже і так не дивляться українське ТБ, а тепер ще й місцеве можуть втратити. Так само румуни, словаки і т.д. А що ж залишиться? Три роки тому я писав статтю про це для «Телекритики», але тоді ніхто не звернув уваги. А якби за це взялися, ситуація в Криму, Луганську, Донецьку склалася б по-іншому.

Про інформаційні смисли говорять дуже рідко, а коли й починають, то це виходить в «ура-патріотичному» контексті. Тут треба предметно і кожен день. На презентації Суспільного мовника у Києві ми показали невеликий демо-ролик, де люди говорили на всіх тих мовах, які у нас присутні в ефірі. Столичні телевізійники були в шоці, дехто про це взагалі не знав. І тут би на останні гроші дати преференції, вивести на особливий статус. Ми готові були робити другий загальноукраїнський державний канал, який працював би на закордон для українців. У мене була концепція, яку я ще п’ять років тому опублікував, так званий проект «Тиса-2». Ніяких додаткових фінансових вкладень не потрібно було. Похвалили, сказали «може, зробимо», і на тому крапка.

— Ви 33 роки працюєте у сфері телебачення, починали з Закарпатської студії і десять років тому сюди ж повернулися. Чому?

— Ще в університеті я потрапив на учбове телебачення. Але без освіти не можна було цим займатися. Тож я закінчив вищі режисерські курси при Держтелерадіо СРСР у Москві і повернувся у свою рідну обласну телерадіостудію, яка мене туди і направляла. Потім працював над створенням першої міліцейської телестудії у Закарпатській області, яка з’явилася ще до «Магнолії-ТВ». Так уперше в історії України вийшла 10-хвилинна міліцейська програма на обласному рівні і транслювалася 10 років. З нуля підняв на супутник дві ТРК — «2T» та «KiKo». Але в Києві запустити такий проект — надзвичайно складно. Шукаєш студію, а більше п’яти метрів до стелі немає. Це трохи не в моїх європейських традиціях і як мене вчили. Проте робили продукт і в таких умовах. І коли все це перегорнули, я зрозумів, що не бачу альтернативи «Тисі-1».

Із двох годин ефіру ми виросли до 24. І все це з тим же штатом. Я звик до масштабів, до професійного телебачення — так і було, доки не припинили фінансування на ОДТРК. 1990 року, коли ми вели телеміст Владивосток — Москва — Ужгород, його дивилися 15 млн людей. Із 2006-го, коли ми вийшли на супутник, телемости теж були регулярними. У наймасштабнішому одразу брали участь три країни: студії Ужгорода, Луганська, Києва (Україна), Подґориці (столиця Чорногорії) і Ростова-на-Дону (Росія). Чи у багатьох українських каналів зараз можна уявити такий масштаб?..