– Василю, як ти ставишся до того, що доводиться грати на різних позиціях?
– Абсолютно нормально. Моє завдання – виходити на поле й виконувати установку тренера. А на якій позиції мене використовувати, це вже прерогатива тренерів, їм, як-то кажуть, видніше. Для мене ж головне – бути максимально корисним команді і стабільно виходити на поле в основному складі.
– Чи доводилося тобі раніше грати нападником та захисником?
– Певний досвід гри в лінії атаки у мене є: саме на цій позиції я грав у юнацьких командах, в тому числі і в збірній Закарпаття. А от в обороні раніше діяти не доводилося. Але нічого страшного, якщо так треба для команди, нікуди від цього не дінешся. От Володя Федорів поправиться, і я знову піду вперед виконувати звичнішу для себе роботу.
– Дискомфорту на позиції захисника не відчуваєш?
– Жодного, мене ж не обмежують лише функціями захисника. Навпаки, тренери радять при першій-ліпшій нагоді підключатися до атаки і не боятися йти аж до воріт суперника.
– А не боїшся «запізнитися» при поверненні назад?
– Відверто кажучи, гра настільки захоплює, що ні про який страх і мови немає. До того ж я людина доволі азартна та відчайдушна і в кожному ігровому епізоді намагаюся боротися до кінця. А щодо своєчасного повернення назад, то справді, інколи буває, що не встигаю. Але мене завжди готові підстрахувати наші центральні захисники.
– Проблем у взаємодії з іншими гравцями лінії оборони в тебе не виникає?
– В принципі, ні. Хоча, напевно, через мої рейди вперед роботи в них додається. Тому я завжди прошу когось із хлопців, найчастіше Колю Іщенка, аби вони мені підказували, коли я щось не так роблю.
– Зазвичай ти дієш доволі активно. Однак в зустрічі із «Закарпаттям» здавалося, що твоя активність не знає меж. Це було пов’язано з народженням сина?
– Так, але не тільки. Зрозуміло, що народження первістка (Кобін-молодший народився 14-го вересня, напередодні матчу «Карпати» – «Закарпаття». – Авт.) додало мені натхнення. Здавалося, я готовий був літати по полю скільки завгодно. Однак була ще одна причина. «Закарпаття» – команда, з якої я перейшов у «Карпати». А мій переїзд у Львів супроводжувався конфліктом з керівництвом ужгородського клубу. Тому дуже хотів зіграти в тій зустрічі якомога краще.
– «Закарпаття» – найреальніший претендент на виліт з вищої ліги. Будеш цьому радіти?
– Що ви, в жодному разі. Більше того, я бажаю «Закарпаттю» виступити якнайкраще і вірю, що незважаючи на всі негаразди, проблему збереження прописки вони вирішать. Хіба можна бажати поганого команді, в якій ти виріс і яка дала тобі путівку в футбол? До того ж я сказав, що конфлікт у мене був з керівництвом клубу, а з гравцями та тренерами у мене й тепер хороші стосунки. Зрозуміло, на полі ми непримиренні суперники, але поза його межами – добрі приятелі.
– У тій зустрічі перший гол «Карпати» відзначили на полі імітацією колисання дитини. Чия це була ідея?
– До матчу ми ні про що не домовлялися. Але коли Льоня Ковєль забив перший гол, то саме він і запропонував таким чином його відзначити. Ковєль та вся команда присвятили цей гол новонародженим дітям – моїй та Юри Мартищука. Скажу чесно, мені було дуже приємно.
– До речі, як назвали малюка? Як його здоров’я і чи дає спати вночі?
– Сина назвали Олегом. Чому саме так? Так запропонувала дружина, а я погодився. Зі здоров’ям все гаразд. А ночами я сплю міцно й спокійно. Справа в тім, що дружина з сином наразі в Мукачевому, у батьків. Там молодій мамі є кому допомогти – і її родина, і моя. А я, до слова, синочка бачив наразі лише раз: після матчу із «Закарпаттям» був вихідний і я їздив у Мукачеве.
– Чи ходив ти на вибори і за кого голосував?
– Якби я знав, що мій голос може щось вирішити і покращити життя народу, обов’язково пішов би голосувати. Навіть відпросився б з бази перед грою. Але, на жаль, наразі я не бачу в Україні політичної сили, яка б могла щось змінити на краще.