Війна закінчиться або в Чопі, або у Владивостоці – командир "Карпатської Січі", "Кум" Олег Куцин

Командир добровольчої чоти «Карпатська Січ» Олег Куцин на фронті вже більше року. Спершу поїхав як волонтер, але швидко зрозумів, що треба братися за зброю. В минулому – поважний директор державного військового підприємства, свободівець Олег Куцин тепер, окрім виконання бойових завдань, організовує вишкіл місцевих загонів самооборони і влаштовує патріотичні вечори для побратимів. Радіо Свобода поспілкувалося з бійцем дорогою у його рідний Воловець, куди Олег їздив на вшанування 76-ї річниці проголошення Карпатської України.

 Розкажіть про «Карпатську Січ» і ту велику відповідальність, яку Ви за неї несете.

– Після Майдану, коли почалася війна, в мене з’явилося розуміння, що нема що робити на Закарпатті. Цієї війни я чекав все своє свідоме життя. Я знав, що вона буде, але переживав, що вона відбудеться за життя моїх дітей чи внуків. Я зібрав речі, покликав декількох хлопців, і ми поїхали на схід як волонтери. Ми розуміли, що не вояки, але знали, що війна – це не лише стріляти з кулемета. Спочатку ми приїхали до Слов’янська, а потім пересувались по лінії фронту. Потоваришували з Нацгвардією і помаленьку почали брати участь у військових операціях на дуже дилетантському рівні. Так ми вирішили, що треба закінчувати з волонтерською діяльністю, що ми є хлопи і вже перевірили себе.

В мене на той момент вже було десять хлопців, які їздили з Ізюма, де в нас була база, до Дебальцева, в Маріуполь, в Піски, і всі ми вирішили подати заяву в Нацгвардію. Це, здається, був липень. Далі виникло питання, як себе назвати, а в зв’язку з тим, що ми всі були з Закарпаття і знаємо та пам’ятаємо боротьбу закарпатців за Карпатську Україну у 1939 році, ми знаємо і таку військову формацію як «Карпатська Січ», тож вирішили себе назвати окремою добровольчою чотою «Карпатська Січ».

Цією чотою ми пішли в Нацгвардію. Там сформували окремий взвод, куди записалось 23 хлопці. Але згодом почались незрозумілі форми прийому і запропонували розкинути по різних батальйонах. Частина хлопців поїхала в Краматорськ, частина залишилась в Нацгвардії, а я на прохання Олега Тягнибока очолив виборчий штаб на Донеччині. Після виборів знову виникло питання, а що далі. То ми вирішили таки сформувати добровольче об’єднання і залишити за собою назву «Карпатська Січ». Далі поїхали в Піски, подружились з батальйоном «Дніпро-1», визначили позиції, де ми можемо їм допомогти. Так ми й почали свій військовий шлях.

А як ви стали «Кумом»?

– Як я вже казав, ми з Закарпаття і знаємо свою історію. От коли була військова формація «Карпатська Січ», спочатку спортивна, потім військова, то начальником штабу був полковник Михайло Колодзінський. Це – єдиний на той час творець національної військової доктрини, був членом ОУН, відданий своїй справі. І на Закарпатті у нього було два позивних: Гузар і Кум. Моє товариство, коли вирішувало як же мене наректи, вирішило наректи Кумом.  

Пригадайте свій перший бій. Коли це сталося, де, за яких умов?

– Це я, мабуть, не пригадаю. Але був випадок, коли я поїхав провідати наших хлопців, які пішли в Нацгвардію. Вони стояли у Вуглегірську, і їхній командир попросив мене відвезти їх на моєму бусику у розвідувальну операцію, вони тоді робили засідку на одній шахті. Я їх прикривав і саме тоді зрозумів, що я на війні. Коли ти між своїми – це одне, а коли ти заліз сепаратистам в печінки – це вже зовсім інше. Це для мене стало поштовхом і переломним моментом. А от перший бій, який я відчув, це було в Пісках, коли їх вчергове взяли в кільце. Тоді зі своїх позицій ми бачили реального ворога, отих чеченців бородатих.

6 січня ви отримали поранення. Це був мирний час. Як це сталося?

– Так, це було перед Різдвом і сепаратисти використали цей час, вирахували всі позиції в Пісках. Перед тим якраз був розбомблений штаб 93-ї бригади. Наступним став штаб «Карпатської Січі». Першими пострілами і було мене поранено. А наступного дня штаб повністю згорів. Зі всіма речами, з комплектом боєприпасів. Це був буденний обстріл, але він був дуже точний. Далі розстріляний штаб «Правого сектору», батальйону «Дніпро-1». Невеликий осколок пробив мені стегно. Загоювалося тяжко, бо в мене діабет, але два місяці я підлікувався і втік з лікарні.

Побутує думка, що кожне перемир’я стає провісником нападу з боку так званих «ополченців»…

– Проблема в тому, що у нас війна, а країною керує не воїн по своєму духу, а комерсант. Є межі, до яких можна домовлятися. Плюс потрібне розуміння, що відбувається. Ми нарешті отримали шанс вирватися з лабет російської імперії, і Росія це прекрасно розуміє. Тому для цієї країни це не є війна за Крим чи Донбас, чи навіть «русский мир». Росія розуміє, що якщо ми вибудуємо свою державність, російська імперія розсиплеться, адже побудована здебільшого з того, що вкрадено у нас. Іде тотальна війна Росії з молодою українською державністю і лідер держави має це розуміти і з цього виходити. Якщо ми будемо виходити з позицій комерсанта, то будемо постійно програвати. Питання не в тому, щоб не укладати перемир’я, а в тому, щоб їх ефективно використовувати. Ми не використовуємо, ми торгуємся.

А який тоді вихід бачите Ви?

– На мою думку, ця війна закінчиться або в Чопі, або у Владивостоці. Я так бачу і я так хотів би – щоб ми це вирішили раз і назавжди. Ми маємо шанс перемогти цю імперію зла. Ми вперше об’єднані в одній армії і за нами світ. Ми не маємо потужної армії, і думати, що ми підемо в наступ і переможемо, було б дуже легковажно. Якщо готуватися до тотальної війни, треба розуміти, що спочатку ми будемо програвати, а виграти можна буде лише організувавши потужний внутрішній опір. Гарну стратегію колись запропонував майор Фон Дах і ця його праця дуже підходить до ситуації в Україні. Не кожен українець є вояком. Як казав один класик – є у нас і гречкосії, але є і воїни. І от чим більше в нас буде воїнів, тим швидше ми цю війну виграємо. Цим ми власне і займаємося. Ми хочемо організувати центри з навчання військової справи у всіх областях і якщо вийде, вийти на рівень районів, щоб наші бійці привили свій досвід кожному українцю, який захоче завтра захищати Україну.

Ви сказали, що за Україною світ, втім, як ми знаємо, цей світ поки не спішить допомагати Україні летальною зброєю.

– Нам не треба втягуватися в ці дискусії, нам просто треба воювати. Є достатньо зброї, якою можна підбити танк, можна і у ворога трохи забрати. Ми повинні довести світу, що будемо воювати у будь-якому випадку. Якщо нам дадуть летальну зброю, то ця війна закінчиться швидше. Тому ми повинні своєю позицією, своїми діями змусити світ дати українцям зброю, щоб там зрозуміли: ці чорти вперлися рогом і вони свого доб’ються.  

Теги: війна, Куцин, Кум

5 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати