Закарпатець, який не може ходити, вважає, що це не підстава падати духом

ІСТОРІЯ ОДНІЄЇ ХВОРОБИ



Життя цієї людини не схоже на цікаву та авантюрну історію. Спочатку у ньому все йшло нібито закономірно і ніщо не пророкувало біди. Микола Кофель народився у селі Верховина Бистра, що знаходить-, ся у Великоберезнянському районі. Закінчив школу в сусідньому селі. Потім вступив на економічний факультет. Працював бухгалтером, а згодом інженером. 1972-го року Миколу забрали в армію. Після служби повернувся знову на колишню роботу, де працював ревізором. На той час зарплатні розміром 110 карбованців не вистачало, тому Микола Павлович знайшов нове місце в обласній раді профспілок у відділі державного соціального страхування. До 1994 року він був відданий своїй роботі, а потім... звільнений через інвалідність. Діагноз — атеросклероз нижніх кінцівок. У Київському інституті хірургії сказали, що причина хвороби — нервові зриви. Потім була операція, яка на деякий час допомогла. Та не надовго. 1993-го року Миколі Павловичу ампутували ліву ногу, а через два роки — праву.

Згодом лікар виявив у Миколи тромб. Як відомо, найчастіше поява тромбу при загостренні може спровокувати інфаркт міокарда. Саме так сталося і з Миколою Кофелем. Вже будучи без обох ніг, він двічі переніс інфаркт. Третє подібне потрясіння для здоров'я в багатьох випадках закінчується фатально. Ліки, які попереджують інфаркт, коштують чимало: протягом року треба витратити близько 2500 гривень. І це при тому, що пенсія у Миколи Павловича складає 512 гривень. До того ж, стан чоловіка ускладнився виявленням цукрового діабету.

Спочатку вся родина збирала кошти на лікування. Великих зусиль доклали дружина і дві доньки, щоб зібрати 1600 гривень, що

для них було нелегкою справою. Побачивши, як рідним складно, Микола Павлович вирішив звернутися по допомогу до можновладців. Він писав листи Петру Порошенку, Ренату Ахметову, Раїсі Богатирьовій, які залишилися без відповіді. Правда, нещодавно Микола Павлович, котрий уже майже не вірив у «благородні» обіцянки політиків, таки отримав допомогу. Це був, за словами чоловіка щасливий збіг обставин. Якось він дивився програму «Без табу» з Ольгою Герасим'юк, в якій вона згадала про знайомого, який може надати матеріальну допомогу в розмірі десяти тисяч гривень. Микола Павлович відіслав їй листа. Журналістка відправила цей лист в Закарпатську обласну державну адміністрацію, за сприяння якої інваліда поклали у лікарню. Але там він не зміг протриматися довго через вороже ставлення пацієнтів, котрі відверто заздрили хворій людині — мовляв, як це так, безкоштовно дорогими ліками каліку рятувати.



ЙОГО СІМ'Я — ЙОГО ОПОРА



Микола вдячний долі, що юна подарувала йому таку турботливу і самовіддану жінку, як Наталія Федорівна. Хоча удружини Миколи Павловича теж нерви не з мотузок Всі ці біли важким каменем лягають на її серце. Незважаючи на те, що у неї хворий чоловік, якого треба доглядати, вона встигає ще й працювати вихователем у школі-інтернаті. Каже, що вже давно не має часу на себе. Усі її думки і сили спрямовані на те, аби Микола Павлович не відчував браку любові й турботи. Наталія Федорівна розуміє, що працювати їй потрібно, хоча б задля того невеликого грошового внеску, який юна може додати до мізерної пенсії чоловіка. Вона стала для чоловіка підтримкою, опорою, надією у житті.

Дві доньки Миколи Павловича — Мар'яна та Оксана — іноді нехтують інтересами власних родин задля допомога хворому батьку. Без моральної підтримки родини Микола Кофель не зміг би витримати усі випробування долі. За його словами, коли у вересні 1993 року з'явилася загроза інфаркту, не знати що б із ним сталося, якби не любов та турбота рідних.

Цьогоріч Микола Павлович намагався влаштуватися на державну службу, аби отримувати більшу пенсію. Та у службі зайнятості сказали, що роботи для інваліда у цій системі нема.

Проте Микола Кофель не здається. Вважає, що в жодному разі не можна падати духом. І демонструє свою наукову працю, що побачила світ у 2005 році накладом у 70 примірників. Видання має назву «Загадки та таємниці впливу звука церковного дзвона на стихійні лиха...» За переконанням автора, не тільки досліджено, а й доведено, що звук церковних дзвонів відганяє бурі та грози. Про це свідчить успішне застосування їх в одному із сіл на Мукачівщині. Дослідник каже, що гроза оминула село, в той час, коли зі шквалом обрушилася на сусідні території.

...А на столі ще лежать підрахунки та інженерні креслення, які він робить з власної ініціативи для друзів. Словом, ця людина завжди знаходить собі справу, аби постійно залишатися у вирі життя.

Теги:

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати