Капітан "Закарпаття" Чижевський: "Хочу зіграти з сином"

– Олександре, з якими почуттями ти виходив на поле стадіону «Україна»?

– Зрозуміло, що поєдинок проти «Карпат», а тим більше у Львові, не був для мене просто черговим матчем чемпіонату України. Адже я десять років віддав саме «Карпатам». При цьому вважаю, що це були найкращі роки моєї футбольної кар’єри. Тому було дуже приємно знову вийти і зіграти на полі рідної для мене «України». Тим паче, на цьому стадіоні я не грав уже кілька років.

– Чи були на трибунах «України» в Олександра Чижевського персональні вболівальники?

– Знаю, що на трибунах були моя дружина та обидва сини. А от чи є серед фанів «Закарпаття» персональні вболівальники Чижевського, на це питання мені відповісти важко. Та й не має це жодного значення. Головне, нас приїхали підтримати люди як з Ужгорода, так і з інших міст та сіл Закарпаття. На жаль, ми не зуміли віддячити їм за це позитивним результатом. Хоча вважаю, що зіграли ми достойно.

– На твою думку, чим зумовлений результат матчу «Карпати» – «Закарпаття» і чи є він справедливим?

– У футболі завжди перемагає сильніший. Хоча я не вважаю, що «Карпати» нас переграли. Просто вони зуміли реалізувати свої шанси, а ми ні. На жаль, нам не вдалося втілити у життя тренерську установку на гру. А те, що ініціативою володіли «Карпати», це ще нічого не означає – ми ж свідомо її віддали, обравши тактику гри на контратаках. І шанс у нас був, причому не один. Могли забити і до перерви, і після, ще за рахунку – 0:0. Якби забили, то гра пішла б по-іншому і ще не відомо, чим би все скінчилося. Але що тепер говорити – результат на табло.

– Який результат влаштував би «Закарпаття»?

– Будь-який, але позитивний. Звісно, будь-яка команда (і «Закарпаття» не є виключенням) у кожному матчі прагне перемогти. Але скажу чесно: нічия у Львові нас би повністю влаштувала. Адже ми грали в гостях проти сильного суперника. А тому, враховуючи, що перед нами стоїть завдання зберегти місце у вищій лізі, одне очко нас би цілком влаштувало.

– За рахунок чого «Закарпаття» розраховувало досягти поставленої мети?

– Найсильніші сторони «Закарпаття» – самовіддача, бійцівські якості та ігрова дисципліна. Саме ці якості дозволяють нам нині набирати очки. Та це й зрозуміло, бо без них ми навряд чи зуміли б обіграти «Таврію», «Чорноморець», вивезти очко з Дніпропетровська.

– Що скажеш про «Карпати» і не лише судячи з матчу із твоєю командою?

– Хороша команда – швидка, мобільна, багато молодих перспективних гравців. Але їм, по-перше, ще бракує досвіду, а по-друге, зараз, коли прийшов новий тренер, потрібен певний час, аби перебудувати гру згідно з його вимогами.

– А чи не хотів би Олександр Чижевський пограти в нинішніх «Карпатах» і саме у Львові завершити свою кар’єру?

– Це нереально, і справа не в моєму бажанні. Просто сьогодні «Карпати» роблять ставку на молодих гравців, а мені вжи минуло 36. А щодо завершення кар’єри в «Карпатах», то саме про це я й мріяв, коли повернувся до Львова в 2002 році. Однак не склалося. Мабуть, ця мрія нездійсненна.

– Нині ти є найбільш реальним претендентом на те, щоб стати першим футболістом в історії національних чемпіонатів, який зіграє 400 матчів. Чи ставиш перед собою таку мету?

– Так, я про це знаю. З «Карпатами» зіграв у вищій лізі 370 поєдинок. Зрозуміло, що було б приємно першим досягти позначки 400. Але не можу сказати, що це є моєю метою. До того ж не все залежить від мене. Потрібно ще, аби тренери випускали тебе на поле, а найголовніше, – щоб не дошкуляли травми. До тепер Бог мене оберігав від серйозних травм. Сподіваюся, що оминуть вони мене й в подальшій кар’єрі. Так що цифра 400 є цілком реальною, але як буде насправді – життя покаже.

– Чи не втомився ти від футболу? Можливо, не так фізично, як морально?

– Та ні, зовсім ні. Задоволення від гри я отримую й далі. Повірте, якби цього не було, я б давно з футболом закінчив. Адже грати лише заради грошей – це не для мене. Хоча й матеріальний стимул далеко не на останньому місці: сім’ю ж потрібно годувати. Та головне, що мене тримає на полі, – це любов до футболу. Звісно, як і в кожного футболіста, в мене бувають моменти, коли думаєш, мовляв, навіщо воно тобі потрібно, ну скільки вже можна грати. Але минає кілька днів, і починаєш сумувати за м’ячем, за грою. Я навіть за тренуваннями інколи сумую. Можливо, це через те, що я зовсім не почуваюся на свій вік.

– А на скільки?

– Так одразу важко сказати. Ну, не на 25, це точно. Це було б неправдою. Але й більш ніж на 30 я також не почуваюся. А можливо, навіть трішечки менше.

– Як ставиться сім’я до твоїх роз»їздів? Як дружина практично сама справляється з вихованням синів?

– Важко їм, але і дружина, і діти мене розуміють. Наталя вже не раз казал, щоб я закінчував кар»єру, але вона чудово знає, що я без футболу не можу. Тому й терпить, а терпить – бо кохає. Знаєте, мені дуже поталанило з дружиною. Розуміють мене і діти. Та по-іншому напевне й бути не може, адже вони обоє займаються футболом у СДЮШОР «Карпати».

– І все ж скільки ще часу Олександр Чижевський має намір виходити на поле?

– Знаєте, я над цим питанням навіть і не замислювався. Як я вже казав, граю, поки є бажання і здоров’я. Ви питали про мрію зіграти 400 матчів у вищій лізі. А в мене є інша мрія – мрію пограти в одній команді з сином. З молодшим, Романом, це, швидше за все, нереально – йому лише 12 років. А от з Ростиком (він зараз вчиться в 11-му класі і займається в команді Андрія Грінера), сподіваюся, ми ще зіграємо за одну команду.

– Чим думаєш займатися по завершенні ігрової кар’єри?

– Не задумувався я і над цим питанням. Але знаю точно, що хочу залишитися в футболі і бути при команді. А от в якості кого, ще точно не знаю.

– Тренером себе не бачиш?

– Вважаю, що одразу стати тренером – це нереально. Надто вже складна ця справа і до неї потрібно належним чином готуватися. Треба спочатку багато чого навчитися – як в теоретично, так і практично. А лише на досвіді гравця, як у нас кажуть, далеко не заїдеш.

– Ти свого часу вчився грати у футбол в львівському спортінтернаті. Які спогади залишилися в тебе про той період?

– Найкращі. З особливою теплотою та вдячністю згадую нашого тренера Ярослава Івановича Дмитрасевича. Дума, те ж відчувають і всіх мої партнери по команді спортінтернату. До реч, з нашого випуску на серйозному рівні засвітилося чимало хлопців. Достатньо назвати імена Володимира Шарана, Руслана Забранського, Миколи Сича. Саме з ними мене в 1989 році по завершенні навчання в спортінтернаті взяли у відроджені «Карпати». Щоправда, на відміну від них, я не одразу здобув місце в основному складі своєї першої професійної команди в кар’єрі.

– Тобі довелося працювати з багатьма тренерами. З ким серед них тобі працювалося найкраще?

– З Мироном Маркевичем. Мені імпонує його професіоналізм, він чудовий тактик і психолог. Також треба зазначити, що Мирон Богданович завжди ставить перед собою максимальні завдання. І часто їх досягає. Так було і з «Карпатами», а тепер і з «Металістом». А те, що він жорсткий, то, на мою думку, тренер таким і повинен бути. Подобається мені й те, що він завжди дає шанс кожному себе проявити.

– З ким із колишніх партнерів по «Карпатах» підтримуєш стосунки?

– З багатьма. Зокрема з Богданом Стронціцьким, Романом Толочком, Андрієм Покладком, Володимиром Вільчинським, Любомиром Вовчуком. А от з нинішнього складу «Карпат» добре знаюся лише з Миколою Лапком і трохи знайомий з Миколою Іщенком.

Теги:

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати