Внесок футболістів Закарпаття в історичну для київського «Динамо» подію — завоювання Кубка СРСР з футболу 1954

Динамівці завезли дорогоцінну чашу додому і миттєво вирушили із візитом на Захід, до сусідньої Польщі, на три товариські матчі. Вони закінчилися із перемінним успіхом: один раз святкували поляки (0:5), один поєдинок закінчився внічию (1:1), і одну перемогу здобули  кияни  (5:3). Різниця м'ячів при цьому була негативною — 6:9. Однак, перемога у Кубку СРСР дала міцний поштовх  розвитку динамівського і взагалі усього вітчизняного футболу. З київською командою почали рахуватися і уже через сім років після першої історичної події "Динамо" привезло в Київ перші золоті медалі чемпіонату СРСР, коли вперше у історії чемпіонатів Радянського Союзу стало переможцем з-поза Москви. Того ж року Кубок СРСР здобув і «Шахтар» (Сталіно). Український футбол ставав дедалі помітнішим на всерадянській і світовій арені. «Динамо» (Київ) під керівництвом Віктора Маслова у 1966–1968 рр. повторило рекорд ЦСКА (Москва), перемігши у 3-х чемпіонатах СРСР поспіль. У період від 1965 до 1975 р. «Динамо» (Київ) тільки 1 раз опускалося нижче від 2-го місця в першості СРСР (7 позиція у 1970 р.), а підсумок тих 11 сезонів був: 6 чемпіонств і 4 віце-чемпіонства. Поспіль ця команда ставала чемпіоном у 1977, 1980, 1981, 1985, 1986 та у 1990 рр. Київське «Динамо» також здобуло Кубок володарів кубків УЄФА (1986), а на чемпіонаті світу у Мексиці 1986 року у складі національної команди СРСР було 12 «динамівців».

Подивимося ж, які були  підстави цих надзвичайно вагомих перемог з точки зору закарпатських спортсменів. Стартовою точкою їх зусиль, безумовно, була сама Срібна Земля. Розвиток  футболу цього краю тісно зв'язаний з його історією. В Ужгороді розпочали грати у футбол учні старших класів навчальних закладів ще в австро-угорську еру. 15 серпня 1901 р. відбулася перша офіційна футбольна зустріч між збірною учнів міста та командою «Будапештського атлетичного клубу». Символічно цей день був прийнятий днем створення Федерації футболу Закарпаття. В наступні роки гра швидко стала популярною і в інших містах краю. У 1902 р. утворилося «Товариство ужгородських футболістів», яке, однак, проіснувало недовго. Але діяльність «Ужгородського атлетичного клубу» (УАК), заснованого у 1906 р., вже стала важливою віхою в історії футболу на Закарпатті. Адже УАК якраз сто років тому, у 1914 р. виграв першість серед команд Північної та Північно-Східної Угорщини. Після цього він здолав переможця чемпіонату південної частини країни і завоював право боротися за перехід до другої ліги угорської першості.

Однак Перша світова війна завадила цьому першому серйозному успіху закарпатських футболістів. Після відділення Закарпаття від Угорського королівства, на засаді рішень Мирової Конференції в Парижі 1919 p. створено з основної його частини окрему автономію в межах Чехо-Словаччини (ЧСР) т. зв. «Підкарпатську Русь» або «Карпатську Україну. Згідно з розпорядженням тамтешньої футбольної асоціації, система розіграшу футболу у ЧСР проводилася за національним принципом. Словацька дивізія була розділена на дві групи — Західну (команди західної і середньої Словаччини) та Східну (команди східної Словаччини і Підкарпатської Русі). На підставі попередніх спортивних результатів у Східну дивізію було включено дві найсильніші слов'янські команди  — «Русь» та ЧсСК (Ужгород)  — і дві угорські футбольні дружини, які у своєму національному розіграші зайняли перші два місця — МШЕ (Мукачеве) та БФТК (Берегове). У 1936 р. спортивний клуб «Русь» досягнув помітного результату. Вигравши першість східнословацької та підкарпатської зони, і завдавши поразки переможцю західнословацької зони, команда здобула титул чемпіона Словаччини і разом з тим прописку у вищій національній лізі ЧСР.

«Літаюча команда вчителів» - СК «Русь». 1936 рік

Після Віденського арбітражу 1938 р. Закарпаття знову потрапило до складу Угорщини (1939–1944). У роки Другої світової війни помітного успіху досягнув найстаріший ужгородський клуб – УАК. Сезон 1943/1944 р. у другій лізі він завершив на першій сходинці і завоював право змагатися у вищій футбольній лізі країни. Однак, вдалося провести лише кілька матчів, оскільки фронт наблизився впритул до кордонів краіни. Ця команда невдовзі припинила своє існування.

На високий рівень национального футболу тих часів вказує, що у 1934 р. ЧСР посіла друге місце на чемпіонаті світу в Італії, а у 1962 р. чехословаки на чемпіонаті світу в Чилі й удруге поспіль завоювала срібні медалі. Між тим угорська національна команда на чемпіонаті у Франції (1938) та поспіль у Швейцарії (1954) теж стала другою у світі. Найвідомішими закарпатськими гравцями міжвоєнного періоду були володарі Кубка Мітропи Олекса Бокшай і той Геза Калочаї, який на території сучасної України до сьогоднішнього дня носить гучний статус першого фіналіста чемпіонатів світу. Бокшай, який у 1937 р. перейшов з «Русі» до празької «Славії» став наступником легендарного голкіпера Франтішека Планічки і був головним тренером збірної Чехословаччини.

Уродженець Берегового Калочаї грав у «Спарті» у 1932–1937 рр., виступав за збірні Чехословаччини і Угорщини, та був помічником головного тренера угорської національної збірної команди. За першу чи другу збірну Чехословаччини виступали ще закарпатці Самуїл Шілінгер, Йосип Криж та Олекса Бокотей, за збірну Угорщини — Ласло Пешовнік, а видатний бомбардир ужгородської «Русі» Цебек Чанчінов входив до складу збірної Праги.

Восени 1944 р. на Закарпатті було проголошено самостійну державу  —Закарпатську Україну. Однак, це державне утворення проіснувало лише до липня 1945 р., коли відбулося возз'єднання з УРСР. Вже 31 травня Народна рада створила Тіловиховний Союз (тобто Комітет фізичної культури і спорту), керівництво яким було доручено одному з найвідоміших спортивних фахівців краю — Василю Федаку. На протязі червня 1945 р. почала свою діяльність і футбольна секція, головою якої обрали Івана Бачинського. Паралельно з цим вони були одними з ініціаторів створення нової футбольної команди — «Спартак» (Ужгород). Історія закарпатського радянського футболу бере свій початок саме з цього року, від часу проведення першого чемпіонату області з різних видів спорту та першої повоєнної республіканської спартакіади УРСР, на якій збірна команда області з футболу виборола перше місце. У перші післявоєнні роки Закарпаття стало одним із провідних футбольних регіонів України. Першим чемпіоном України у 1946 р. став ужгородський «Спартак», який був створений із футболістів різних місцевих команд. Золотими призерами першості тоді стали: тренер Б.Вейг, О.Бокотей, капітан команди Д.Товт, Й.Біловарі, Г.Раковці, Г.Лавер, Я.Фабіян, О.Задор, М.Михалина, Р.Айгерт, В.Гайлик, К.Олаг, Ю.Фіялко та Г.Тесар (Темеші).

Команда "Спартак" (Ужгород) – чемпіон УРСР з футболу. 1946 рік

Крім 1946 р., ужгородська команда стала чемпіоном країни і в 1950-му та в 1953 рр., а у 1950 р. завоювала і Кубок УРСР. До успіхів «Спартака» долучився ще й мукачівський «Більшовик», який став чемпіоном республіки 1947 р., фіналістом розіграшу Кубка УРСР з футболу 1948 та учасником першості СРСР у другій групі команд майстрів у сезоні 1948/1949 р. До складу команди-чемпіонів входили: тренер К.Сабо, Е.Сидор, З.Пап, В.Годничак, Й.Егерварі, Ю.Поневач, К.Кауер, Л.Надь, А.Ревта, Д.Кул, Ю.Фіялко, В.Брижак, А.Ціцей, В.Гайлик, В.Зубак та М.Мишко. Саме це покоління гравців й поклало початок так званій «закарпатській футбольній школі». У цей час Закарпаття стало справжнім «футбольним клондайком» для цілого Радянського Союзу. Характерною особливістю перших післявоєнних та початку 50-х років в українському футболі став прихід у найсильніші клуби СРСР великої кількості талантів із Закарпаття.

Керівництво столичного клубу «Динамо-Київ» у 1948 р. прийняло рішення про омолодження своєї команди, яке було передбачено здійснити, насамперед, на базі закарпатського футболу. Таким чином, в «Динамо» з'явилася велика група талановитих футболістів із Закарпаття — Георгій Лавер, Янош Фабіан, Дезидерій Товт, Ернест Юст, Михайло Коман, Золтан Сенгетовський, Василь Гажо, Золтан Дьерфі-молодший, Василь Годнічак і Михайло Михалина. Чудове динамівське поповнення із Закарпаття володіло зовсім іншою футбольною культурою і менталітетом. Хлопці відрізнялися міцним здоров'ям, хорошою європейською школою футболу, заснованою на чудовій м'якій роботі з м'ячем і грунтовній тактиці. І зовсім невипадково, що кияни з їх активною участю вже в 1949 р. стали переможцями чемпіонату СРСР з футболу серед дублюючих складів команд першої групи.  

Переломним для киян став 1951 р., коли колектив очолив ленінградець Олег Ошенков. Він запросив до основного складу нових виконавців, серед яких був і молодий мукачевець Тиберій Попович. У тому сезоні команда міцно закріпилася в середині турнірної таблиці. А в 1952 р., коли в зв’язку з підготовкою збірної СРСР до Гельсінської літньої олімпіади чемпіонат проводився в одне коло, і всі матчі були зіграні в Москві, київське «Динамо», вдруге в своїй історії, посіло друге місце, пропустивши вперед лише московський «Спартак».

Капітан команди Михайло Михалина виводить «Динамо» ( Київ) на зелений газон стадіону. 1952 рік

До першої збірної футболістів «Динамо» чи інших українських клубів майже не викликали, але вони (принаймні деякі з них), починаючи з початку 50-х років  постійно брали участь в навчально-тренувальних зборах та неофіціальних, в тому числі і міжнародних зустрічах збірної. Крім того, кияни успішно зарекомендували себе, коли у 1952-1953 рр. удало провели цілий ряд матчів за кордоном з одноклубниками із колишніх соціалістичних країн, а 6 вересня 1953 р. в Києві на республіканському стадіоні імені М.С. Хрущова на 13:1 розгромили індійську команду « Клуб Східна Бенгалія» (Калькутта). У липні наступного року вихованці Ошенкова на тому ж стадіоні здобули перемогу над збірною Норвегії (5:2), у серпні — здолали національну команду Болгарії (1:0), а у липні 1955 р. з рахунком 18:0 виграли проти збірної Лівії.

Першими закарпатцями у складі збірної команди УРСР та другої збірної СРСР були Михайло Михалина, Ернест Юст,Тиберій Попович та Михайло Коман. Одним з найпам'ятніших був їх виступ в радянській національній дружині у вересні 1954 р., коли за один місяць до кубкового фіналу до міської ради «Динамо» надійшла телеграма із Москви: «Президія федерації футболу и Спорткомітет СРСР доручає керівництву київської ради «Динамо» створити другу збірну СРСР для участі в міжнародній зустрічі з другою національною командою Угорщини. Матч відбудеться 26 вересня у Будапешті. Усі доповнения до складу — згідно вашим призначенням». У Будапешті радянську збірну чекала одна з найкращих команд світу… Головний тренер О.Ошенков запросив до команди Віктора Карпова — із «Крила Рад», В'ячеслава Соловйова («Трудові резерви») Віктора Ворошилова і Юрія Короткова — із московського «Локомотива»,  Анатолія Порхунова — із ЦСКА, Олександра Іванова – із ленінградського «Зеніта» і В'ячеслава Соловйова — із «Трудових резервів». Останні збірники були київські «динамівці»…

За дві години до матчу, угорці з’явилися на стадіоні, у їх складі  майже уся  «чудо-команда» — срібні призери Чемпіонату світу з футболу 1954! Цібор, Бержаї, Сіладі, Аспірань, Шандор... На трибунах —109 тисяч глядачів. Не дивлячись на це, матч закінчився з несподіванною перемогою радянської збірної (0:3). Відмінно судив  Орландіні Вінценцо із Італії. Йому добре допомогали на лініях суддя Хароузек  Методій (Чехословаччина) і Роман Рудолф (Австрія). Як згадував після матчу видатний лівий захисник збірної СРСР, мукачівець Тиберій Попович, по суті, це була головна репетиція перед вирішальними матчами з флагманами радянського футболу у фіналі кубкового турніру 1954 р.

Першим представником Срібної Землі у головній команді Радянського Союзу був майстер спорту (мс) Іван Мозер, до якого пізніше долучився майбутній перший олімпійський чемпіон України з футболу змс Йожеф Беца. Доречі, першим представником Закарпаття в олімпійській збірній країни був найкращий бомбардир київського «Динамо» в чемпіонаті 1950 р. — Дезидерій Товт. А починаючи з другої половини 50-х років Закарпаття дало країні ще з десяток найвідоміших футболістів, які вдало виступали за першу, другу чи за олімпійську збірну Радянського Союзу, а саме: змс Йожеф Сабо, змс Василь Турянчик, змс Йожеф Беца, мс Іван Мозер, Андрій Гаваші, майстер спорту міжнародного класу (мсмк) Ференц Медвідь, змс Стефан Решко, змс Василь Рац, змс Іван Яремчук, мсмк Віктор Пасулько, мс Іван Гецко, мс Степан Варга. Протягом півстоліття не можна було уявити київське «Динамо» хоча би без одного закарпатця на полі. Завойовували вони і найпочесніші трофеї — в тому числі бронзові медалі чемпіонату світу з футболу (Йожеф Сабо), Кубок володарів кубків УЄФА (Стефан Решко, Василь Рац, Іван Яремчук) та Суперкубок Європи (Стефан Решко), ставали олімпійськими бронзовими призерами (Йожеф Сабо, Стефан Решко), а також срібними призерами першості Європи (Василь Рац, Іван Яремчук).                                              

За останні кілька десятиліть успішно працювали й закарпатські тренери з футболу. Кращі традиції наставників-організаторів Б.Вейга, Ф.Куруца, К.Сабо, Й.Беци, Е.Юста, М.Комана, І.Шандора, Е.Кеслера та М.Михалини продовжили Й.Сабо, В.Турянчик, І.Гецко, В.Плоскіна, В.Рац, В.Пасулько, Г.Вайда, В.Ряшко та ін. Футбол у роки незалежної України продовжував залишатися в області наймасовішим видом спорту. Нинішня команда майстрів обласного центру ФК «Говерла» у чемпіонатах країни виступала по-різному. Утім найпам’ятніші вісім сезонів були ті, коли команда перебувала в найвищому дивізіоні. Високих місць в еліті вітчизняного футболу ужгородці не займали, але сам факт виходу до класу найсильніших — неабиякий успіх. За два десятиліття по різному складалася доля ФК «Говерли» і в Кубку України. Найвдалішим у поході за почесний трофей виявився сезон 2001/2002 рр., коли команда дійшла до чвертьфіналу. Водночас відрадно, що ціла група гравців зі Срібної Землі вже раніше зодягнула футболки інших прем’єр-лігівських команд, а саме:В.Кобін, М.Кополовець, Ю.Габовда, А.Пуканич, Ю.Путраш, Ю.Чонка та І.Харатін. Гравці ФК «Закарпаття» також відзначилися за збірну студентів України (мсмк  М.Бундаш, В.Микуляк).

У роки незалежності країни помітних успіхів досягли футбольні арбітри Закарпаття. Вони продовжили кращі традиції крайової школи, яку свого часу сформували такі видатні представники, як Ф.Куруц, О.Малець, О.Теметєв, Т.Пфайфер та ін. У період кінця 90-х — початку 2000 рр. матчі чемпіонату України у вищій лізі проводили С.Селменський, який став першим в Україні асистентом арбітра ФІФА, В.Онуфер (перший вітчизняний арбітр ФІФА), П.Токарєв, В.Бабич, В.Дуло, В.Югас. Останній згодом отримав звання лайнсмена ФІФА (1996), і в країні сталася цікава подія, якій потім дивуватимуться й за кордоном: одразу троє суддів міжнародної категорії з футболу були представлені таким порівняно невеликим містом, як Ужгород. Що ж до Югаса, то він обслуговував ряд відповідальних ігор, зокрема у 1997 р. фінал чемпіонату світу серед військовослужбовців у столиці Ірану — Тегерані, у Лондоні повторну гру 1/8 фіналу Кубка володарів кубків «Челсі» (Англія) — «Тромсе» (Норвегія), у Києвіфінал Кубка України-2000 «Кривбас» — «Динамо» тощо. Дещо раніше особливої слави зажив і Онуфер. Він провів понад 140 матчів у вітчизняному чемпіонаті, є одним із рекордсменів за кількість ігор у вищій футбольній лізі країни, а на міжнародній арені протягом 7 сезонів обслуговував понад 30 зустрічей (ігри єврокубків, міжнародні відбірні матчі чемпіонатів Європи та світу за участю збірних країн). Якщо до них приплюсувати ще й кубкові поєдинки (в 2000 р. обслуговував фінал Кубка України), то тільки на високому рівні він провів майже 250 ігор. Крім того успішно зарекомендував себе й у якості інспектора та члена експертної комісії Федерації футболу України (ФФУ). Певних висот сягнули й інші закарпатські служителі футбольної Феміди. Зокрема асистентами судді вищої ліги працювали В.Попович, В.Дем’яненко, арбітром першої ліги Я.Маєревич, асистентами судді першої ліги М.Митровський-старший, В.Козик, І.Староста, І.Кувік. Сьогодні цю естафету продовжують Я.Козик (суддя прем'єр-ліги), М.Митровський-молодший (арбітр першої ліги), І.Гарлач-молодший (асистент арбітра першої ліги). Раніше удало себе показали в ролі інспекторів і делегатів ФФУ у вищій лізі закарпатці М.Михалина (він на протязі 12 років був головою ФФЗ і інспектором ФФУ), О.Теметєв, А.Гаваші (він теж 12 років був на посаді голови ФФЗ, 10 років — делегатом ФФУ на матчах вищої і прем'єр-ліги країни, а також діяв на посаді члена виконкому ФФУ, в якій виконував обов'язки заступника голови комітету по зв'язках із регіонами —курирував західні області), В.Попович. Сьогодні в прем’єр-лізі працює заступник голови ФФЗ В.Наскалов, а першу лігу України інспектував М.Митровський-старший.

Великою гордістю Закарпаття і всієї країни є вже згадані призери чемпіонатів світу і літніх олімпіад, першостей Європи, всесвітніх універсіад, спартакіад, чемпіонатів і кубкових турнірів СРСР та всеукраїнських змагань. Цей край за останні кілька десятки років виховав сотні майстрів спорту та майстрів спорту міжнародного класу, але особливої уваги заслуговують ті колишні футболісти, які ще в часи Радянського Союзу були удостоєні почесного звання «Заслужений майстер спорту». Це «чудова сімка» Закарпаття: Михайло Михалина (1955), Йожеф Сабо (1967), Василь Турянчик (1967), Стефан Решко (1975), Василь Рац (1986), Іван Яремчук (1986) та Йожеф Беца (1991). Всі вони, без виключення,  були одними із найкращих півзахисників радянського футболу у другій половині XX століття. Їхні імена стали символом та прикладом для наслідування не одного покоління і всі вони є «генофондом» української нації.  

Держава пишається здобутками цих спортсменів-зірок, яких народила Срібна Земля у центрі Європи. Прикладом цього позитивного ставлення керівництва країни на найвищому рівні є вітальна телеграма 2-го Президента України Леоніда Кучми, яку він надіслав в 2001 р. на адресу закарпатців з нагоди 100-літнього ювілею крайового футболу, де, зокрема, були і такі рядки: «...сини Закарпаття, заслужені майстри спорту СРСР Михайло Михалина, Василь Турянчик, Йожеф Сабо, Йожеф Беца, Стефан Решко, Василь Рац, Іван Яремчук, майстри спорту міжнародного класу Ференц Медвідь, Віктор Пасулько, майстри спорту СРСР Михайло Коман, Золтан Сенгетовський, Іштван Секеч, Ернест Юст, Тіберій Попович, Іван Гецко, Степан Варга та багато інших прославили свій край та нашу Батьківщину на просторах колишнього СРСР, Європи та світу. Жоден інший регіон не дав такого підсилення українському футболу — як за кількістю гравців, так і за їхнім природним обдаруванням, професійним ставленням до своєї справи.»