Закарпатець, якого не взяли в зону АТО, все-таки приїхав на Схід

Ближче до лінії фронту хлопцям доводиться затягувати паски

 «Я не мав їхати. Вийшло так, що в нас дуже багато людей, які або за станом здоров’я, або з інших причин не можуть потрапити в армію. Але з часом мене «переклинило», що я мушу поїхати на Схід.

Так ми з побратимами записалися у Нацгвардію. Олег Куцин, з яким ми поїхали, подав ідею, щоб ми, кого не беруть воювати, повезли гуманітарну допомогу, а на фронті допомагали хто чим може: рили окопи, варили їжу тощо.

Батальйон, до якого ми приписані, буде тут лише через тиждень. Тож ми приїхали, розвезли допомогу. А тепер «курсуємо» вздовж лінії фронту. Щоправда, завдання нашої чоти змінилося: ми вирішили не тільки допомагати, але й виконувати бойові завдання», – розповів Андрій скайпом.

«Зараз базуємося в Ізюмі. Більшість тутешніх міст, особливо ближче до лінії фронту, порожні. Такі, як Слов’янськ чи Краматорськ, потроху ожили: працюють аптеки та базари, йдуть ремонти. А далі – от були в Костянтинівці, яку звільнили за 2 дні до того, як ми приїхали туди, – то там пусто: люди бояться виходити на вулиці. Те ж саме в Артемівську та селі Миронівське, де проходить лінія фронту.

Допомогу, яку привезли з собою, роздаємо всім, не лише закарпатцям. На кожному блокпості залишаємо воду, сигарети тощо. Але основний гуманітарний вантаж намагаємося доправити якнайближче до бойових дій. Бо більшість волонтерів не їздять далеко. Але їх можна зрозуміти, адже там дуже небезпечно: чим далі, тим більше розтяжок....

Багато військових говорили і нам, що туди не можна їхати. Треба або «валити» під 140 км на годину, щоб, коли розтяжка підірветься, то вже опинилася за нами, або взагалі нікуди не їхати. На саму ж передову ми не можемо потрапити, на жаль. А ближче до лінії фронту хлопцям доводиться затягувати паски, адже із харчами у них дуже «туго».

Допомогу збирали серед закарпатців. Харчі, «мильно-брильне», ліки. Загалом десь на 150 тисяч гривень. Практично все за тиждень роздали. Але нам сюди передають гроші, тож необхідне закуповуємо на місці. Зараз зосереджуємося на найпотрібнішому: акумуляторах, радіостанціях тощо», – ділиться Андрій. 

Перефарбовані місцеві і «Слава «Беркуту!»

За словами ужгородця, ситуація на Сході, навіть у звільнених містах, доволі напружена: «Більшість місцевого населення не йде на контакт, якщо помічає у руках увімкнену камеру. А щодо особистого спілкування – все нормально. До речі, багато людей говорить гарною українською. Але чимало ще сидять по хатах, – бояться виходити.

Від Слов’янська кілометрів 10 в сторону АТО – все більше порожніх вулиць. А на території 15-20 км до лінії фронту взагалі людей нема.

Деякі на звільнених територіях дотепер сидять у бомбосховищах. Вони нічого не знають і не розуміють. Прийшла Нагцвардія і ЗСУ, а вони навіть цього не знають. Тим паче, що багато хто з них дотепер дивиться російське телебачення.

Буває, що назустріч ідуть люди і розказують, як вони раді армії і наскільки завжди підтримували Україну. Але не всі говорять правду. Насправді, буває, «перефарбовуються».

Є частина людей, яким «паралельно», під ким жити: чи в Україні, чи в ДНР, а чи й у Росії. Головне, аби був мир. Деякі з них, побачивши мого чуба або український прапор, кривляться. Навіть незважаючи на те, що у них на жовто-блакитному прапорі написано «Спасибо Нацгвардии за освобождение Краматорска!». Насправді до прозріння дуже далеко.

Поширюється багато перебільшених чуток. До прикладу, у Слов’янську побомбили серйозно усього один район. А коли спілкуєшся із людиною з Краматорська, то вона розповідає, що там півміста розбомблено.

Інколи бувають проблеми із так званими «захисниками» України. Чуб, який у мене на голові, не дає пройти деколи через «беркутівські» пости, бо там те ж саме бидло стоїть, яке, мабуть, треба було на Майдані розстріляти. Вони в тилу.

Нацгвардія, вояки прості, йдуть під кулі і вмирають, а ті спецназівці, завданням яких і є боротьба з терористами, товчуться на блокпостах за 30-40 км і корчать із себе дуже великих героїв. З ким із них не привітаєшся «Слава Україні!», всі відповідають «Слава Беркуту!».

Хлопці тільки й чекають наказу, аби йти вперед

Ужгородець зазначив, що сам давно просився на Схід, але в армію його не брали: «Навіть поставили відповідний штамп. Але я його приховав, адже не міг сидіти спокійно вдома. Знаєте, якось не по собі відсиджуватися в Ужгороді, коли там помирають хлопці.

Я сюди приїхав не помирати, а знищувати ворога. Щоправда, зважаючи на мій темперамент і характер, не знаю, як це у мене вийде.

А мене питають, чи не страшно. Ні. Навпаки: коли сюди приїжджаєш і говориш з цими хлопцями, то хочеться залишитися.

Ми постійно тримаємо з ними зв’язок. Тих, що зараз під Зеленопіллям, так само обстрілюють, як і тоді, коли сталася трагедія. Однак тепер вони уже знають, як захищатися: зробили бліндажі і в разі небезпеки відсиджуються. Хоча поранені у них все одно є, адже після «Градів» терористам привезли нове озброєння.

Тим не менше, усі, з ким довелося досі спілкуватися, дуже вмотивовані воювати. Ніхто не думає, що загине. Всі тільки й чекають наказу, щоб якомога швидше рухатися вперед і атакувати.

Інколи вони розчаровані керівництвом. Декотрі, у більшості випадків – ненароком і не на камеру, говорять, що можливі зради в певних колах їхнього командування.

Хлопці, в яких загинули побратими, на певний час впадають у відчай, але потім ще з більшим завзяттям йдуть у бій. Я тримаю зв’язок із Юрком із Виноградівщини, от він мені постійно каже, що тільки й чекають, коли звузять кільце навколо терористів.

Вони за цей час, поки обстрілюють, настільки холодніють розумом і серцем, що місця емоціям чи відчаю немає».