Тетяна Рибар. В золотому ланцюжку долі (ФОТО)

Кожна подія сучасності народжується в минулому і є основою майбутнього. Вічний ланцюг причин не може бути ні порваний, ні заплутаний… - неминуча доля є законом всієї природи.

Перли на Її зап’ясті вигідно доповнювали глибоко-смарагдове, в грецькому стилі довершене вбрання. Здавалось, вона щойно прийшла з балу на честь Олександра Македонського. Але ж то й не вимисел – всі ми звідкись прийшли. Всі ми були і раніше.

А Вона – Тетяна Рибар – точно гостя багатьох світів. Відкрийте її збірку – там свідчення. Там, на звичайних паперових сторінках тисяча смаків, ароматів, вся палітра і, навіть, всі звуки.

Нічого дивного. Бо й в кожній краплі дощу – те саме, й у кожному вигині райдуг, й у кожній пелюстці… Просто серед людей це стає рідкістю – усвідомлювати гармонію світу, віддзеркалювати її й дякувати Творцеві за те, що все це  – не сон…

мироточит Твой крест елеем

я молюсь на коленях склонясь

из далекой земли Галлилеи

ты пришел разбудить меня

Тетяна Рибар, збірка «…Как город без реки»

«Люди забули, що мистецтво ніколи не зникає. Воно завжди поруч. Воно в нас самих. Це ниточка, яка тягне у вічність. І дай Боже, щоб ця родина – Тетяна Рибар, Віктор Дворниченко, Вікторія Дворниченко, Наталя Рибар – завжди віддавала належне творчості. Щоб вони завжди були – бо зараз вони є не просто у теперішньому часі, але і в часі майбутньому», – це слова поета Володимира Маслова.

«Кожну мить втілювати долю – ось призначення обдарованих людей. Словом, пензлем, чи клавішами – байдуже, бо всіма талантами керує серце. Династія – це завжди передача енергетики, душі. Я почув музику, коли дивився на музичні образи, написані на полотнах Наталією Рибар  – хіба це не доказ безкінечності мистецької течії?!», – висловив свої враження від експозиції міський голова Мукачева Золтан Ленд’єл.    

«Пригадую, з яким завзяттям ми слухали вірші Віктора Дворниченка багато років назад, коли вони ще не були збіркою, але вже тоді крізь рядків читалась його творча душа!» – сказав у вітальному слові ще один гість – поет, член Національної спілки письменників України Василь Густі.

«Щиро радуюсь успіхам свого доброго давнього товариша – Віктора Дворниченка. З плином життя усвідомлюєш, що саме творчість, здатна робити наші будні легшими, і десь поруч з нею джерело радості», – короткий зміст вітального слова ще одного почесного гостя - народного художника України Івана Бровді. 

«Я завжди відчуваю енергію творення і руху, коли знаходжусь поруч з цими людьми, моїми добрими друзями – як справжні митці вони не зупиняються і мотивують до чогось нового всіх оточуючих. А Тетяну, напередодні її ювілею, вітаю ще й з тим, що вона знайшла себе в живописі, твердо відшукала свій стиль», – це лише декілька фраз із творчого привітання керівника арт-клубу «Палітра  Спектр» Оксани Метцгер.

«Виставка дуже приємна. А найдовше мені хочеться зупинитись біля робіт Вікторії Дворниченко – вони написані так по-справжньому», – поділився враженнями ветеран Великої Вітчизняної війни Василь Нагірний.

«Знаю Таню Рибар зі шкільних років – ми однокласниці. Вона завжди любила творчість. Але побачене сьогодні!.. Я не очікувала таких полотен. Це великий ріст!», - захоплено сказала художниця Віоріка Вілашек.

«Надзвичайно багато позитивних емоцій щоразу, коли Віктор Васильович Дворниченко презентує свій творчий доробок. Й що особливо імпонує в цих зустрічах – щирість слів, щирість хвилювань, людяність і душевність», – розповіла надзвичайно творча особистість й водночас ділова жінка, кандидат технічних наук, професор, академік Технологічної академії наук Оксана Козар.

І таких та подібних коментарів можна наводити майже до безкінечності. Бо в останній день липня у Мукачівську міську галерею, на презентацію творчого проекту «Живопис та поезія», прибуло багато гостей. Зі збірками в руках, вони, на мить відриваючись від віршів, шукали близьке й потрібне у полотнах чотирьох різних авторів. Або, точніше – одного автора, однієї родини. Різні почерки – один зміст. Різні життєві дороги – одна філософія. Різні долі – однакове щастя.

Щастя усвідомлення красоти всесвіту, гармонії життя. Воно – в усмішці на портреті батька, написаному Вікторією Дворниченко. Воно – у мідному блиску крила жар-птиці на картині Тетяни Рибар. Воно – в крикові лелек-чорногузів, що летять на полотні Віктора Дворниченка. Воно – у величезному (на всю картину J!) вишневому цвіті, що, здається, ось-ось впаде прямо на підлогу галереї – це Наталя Рибар уявила себе Дюймовочкою!

І коли Ірина Радиш – рідкісний істинний поціновувач духовності і мистецтв у нашому місці – запропонувала присутнім за давнім народним звичаєм заспівати винуватцям цього святкового зібрання «Многая і благая літа», зал радо підтримав і дружно підхопив слова пісні.

Словом, на виставці не було лише гіркоти. Звісно, той біль, який болить щосекундно від усвідомлення теперішніх лих України – він, безперечно, відчувався, ним насичене саме повітря, але він був вже як ін’єкція гідності, як прийнятий виклик: 

«Найголовнішим сьогодні є душевна доброта. Віра в те, що все буде добре – поділилась своїми переконаннями художниця, викладач живопису Вікторія Дворниченко. – Я впевнена, що ця ситуація – це випробування. Нас випробовують на твердість, на патріотизм. От, наприклад, я завжди спілкувалась російською, адже батько з Донецька. Але в цей період настільки гостро відчула себе українкою, що просто не можу стримати сліз, коли лунає гімн України. Коли хтось з упередженням висловиться про Україну, мовляв «тут хохли» – в моїй душі здіймається такий супротив!.. Я відчула силу патріотизму, який живе в наших душах. Ця ситуація довела, що ми здатні згуртуватись, що ми – справжня нація. І я вдячна Богу за свою родину, і за свою долю».

А доля мудро і безперестанку пише свої портрети і пейзажі. Немов листи, від одного покоління – іншим. Так дивовижно і несподівано напередодні виставки знайшлася художня робота і, навіть, мольберт батька Тетяни Рибар – Русина Стефана Йосифовича.

Сину Віктора Васильовича Сергію, з яким вони спільно випускають газету «Мукачево», передали на період експозиції написану і подаровану ним у юнацькому віці картину «Господня молитва Ісуса Христа».

«Можливо, впродовж тривалої перерви мені потрібно було навчитись щось бачити, чого раніше не помічав…»: - сказав з цього приводу сам Сергій.

P. S. Мабуть, щоб бачити, потрібно навчитись головному – любити…

Це початок всьому, і всьому – безкінечність…

 «Мы все что-то не успеваем в этой жизни. Сделать. Спросить. Но мы должны успеть любить. Да, да – любить! Ведь это самое главное, что мы должны друг другу».

Татьяна РЫБАРЬ. 11 мая 2014 г.

Сборник «…Как город без реки»

Теги: Рибар, поезія, вірші

1 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати