Якщо верховинець припас бринзу, то голодним він не залишиться. Споживають цей овечий продукт узимку, а заготовляють його влітку. Століттями він годував закарпатців.

Колишній очільник агентства з регіонального розвитку Рахівщини Василь Хома виступив з ініціативою підбивати підсумки вівчарського сезону всім миром. І ось уже впродовж 18 років існує фестиваль «Гуцульська бринза» — наймасовіший серед гастрономічних, він став найстарішим за нової доби.

Уперше цей фестиваль відбувся в сусідньому селі Кваси, після чого отримав постійну прописку в урочищі Буркут, що в райцентрі Рахів.

Посланці всіх громад району в традиційному вбранні та з атрибутикою власного населеного пункту з центру міста під мелодії троїстих музик, марші духових оркестрів підіймаються вгору. Там — підготовлені «кошари», в яких розмістилися виставки вишивок і ткацтва, різьблення і дерев’яної пластики, а також відбувається показ і дегустація страв, які представляє той чи інший населений пункт. Музики награють мелодії, дівчата й хлопці співають коломийки, беруться попід руки та йдуть у танок.

Бринзу пропонують у найрізноманітніших готових стравах (куліш і мамалига), а також консервованою (для тривалого зберігання).

Веселяться допізна, а наступного дня міська рада зазвичай пропонує відзначати День Рахова. Тоді в Буркуті продовжують гуляння.

У цьому краї зажили доброї слави й інші гастрономічні фести — «Берлибаський банош» у Костилівці, «Гуцульська ріпа» у Лазещині, «Бичківські голубці» у Великому Бичкові.

Дзвенять молоти на «Гаморі»

Можна назвати ремісницькими фестивалі «Квасівський ліжник», що проходить у Квасах на Рахівщині, та «Гамора» — у селі Лисичове Іршавського району. Останній проводять на території давньої кузні, яка працює на воді. Вона, стверджують фахівці, — одна з трьох, що залишилися в Європі.

Вогонь, вода, метал, гори дають таку енергетику, що з року в рік до Лисичового навідуються сотні гостей.

Робота всередині і на подвір’ї туристичної кузні розпочинається задовго до сходу сонця. По ковадлу б’є 150-кілограмовий молот, якому дає рух водяне дерев’яне колесо. З велетнем перегукуються, будячи всіх довкола, малі молотки.

Доки ковалі, яких на ці кілька днів приїжджає зо два десятки, демонструють свої вміння творити з гарячого металу, зі сцени, що на подвір’ї «Гамори», звучать коломийки троїстих музик, виступають самодіяльні художні колективи та різні виконавці. І ось з-під молотів з’являються підкови, мотики та сувеніри — їх можна придбати за помірну ціну.

Роблять ковалям і замовлення. Наприклад, просять виготовити деталь для колективної символічної борони — уособлення достатку і врожайності: усі можуть об’єднати свої зусилля довкола створення символу. Кажуть, «Гамора» має власну душу. Саме цим вона й цікава.